«Я — Всесвіту боржник...»

Згадаю цей вислів на могилі Олеся Гончара 14 липня, в десятиліття його відходу на той світ: у виступах колег — ні слова про геніальну спадщину Олеся Терентійовича! Все про «відданість Україні», про те, що «марив і снив нею», «ніколи не забував її». Тобто про речі само собою зрозумілі й притаманні кожному пересічному українцеві. Бо ж немає й не може бути громадянина, який не любив би своєї Вітчизни. Мітинговість, перенесена у спомин про вмерлого, шокує.

Розвелося в Україні до біса «умільців» з крикливої й показушної «любові до Батьківщини» видобувати громадські й політичні дивіденди, не маючи за душею анічогісінько! Такі собі привласнювачі й приватизатори патріотизму, який по праву належить кожному українцеві. Навіть наймовчазнішому, найстриманішому, котрий знає: справжня любов — мовчазна. А галасують про неї з амвонів і трибун спекулянти-політикани.

«Я — Всесвіту боржник, бо українець зроду!» — це кредо, виголошене ще в початку 60-х молодим Борисом Олійником, вразило всіх, хто любить і розуміє Поезію. Українець за цією формулою не сидить на призьбі крайньої хати на хуторі Букулькине (винахід Тарапуньки) — він відкритий усьому світові, простягає йому душу і руку братерської злагоди на добрі діла, беручи на себе велику відповідальність перед світом і людством — далекими й близькими народами.

Як же це не схоже на те, до чого закликають, самі того не розуміючи, нинішні «патріоти»: «У них своє, а у нас своє»! Адже це шлях до самоізоляції, до самообмеження і самозамкнення. Хоч духовність, культура, література розвиваються тільки взаємозбагаченням, взаємовпливами, взаємообмінами, а не самоконсервацією. На моє глибоке переконання, саме ця формула, проголошена молодим поетом майже півстоліття тому, є й сьогодні ключем до розгадки феномену дивовижної популярності, загального визнання найширшими колами читачів в Україні і далеко за її межами. Бо й у своїй громадській та політичній діяльності Борис Ілліч керується саме цими принципами. Згадаймо його відважні рейди по гарячих точках під час розпаду СРСР. Він тоді був заступником голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР. І доки Нішанов, головуючи в Раді Національностей, сидів у Москві «на господарстві», Борис Ілліч об’їздив Кавказ і Закавказзя, Прибалтику і Середню Азію з миротворчою місією, гасячи конфлікти. І не які-небудь, а криваві! Вже тоді багато важив авторитет відомого поета і громадянина.

Так само відвідував Югославію, коли її буквально знищували на очах «цивілізованого людства» катівські крилаті ракети, фугаси й касетні бомби з американських стратегічних бомбардувальників Б-52 і найновіших «невидимок» Б-2. Не лише виваженим словом у Раді Європи, а й у нашій та світовій пресі Борис Олійник захищав сербів. Стояв на мостах через Дунай в осерді «Живого щита» проти повітряних нальотів, і це бачила вся Європа, весь світ. Не бачило тільки найвище керівництво України, бо не мовило й слова на захист суверенної Югославії, братів слов’ян перед лицем повного винищення. А Борис розвінчував цей розбій серед білого дня і серед темної ночі безоглядно! Боровся своєю талановитою публіцистикою проти «сатанізації» сербів. Така його громадянська позиція: «Я — Всесвіту боржник, бо українець зроду!». Не на словах, а на ділі! Виголосивши оце кредо замолоду, лишився вірним йому протягом усього життя — це свідчення цілісності і чесності натури не може не викликати глибоку повагу. І навіть захоплення.

А поезією своєю Борис Олійник чарує вже не одне покоління українців. Та й читачів зарубіжжя. Зайнявши одне з провідних місць у поезії шістдесятників, він дивовижно поєднує поетичну творчість з політичною діяльністю. Згадаймо його поеми «Трубить Трубіж», «Таємна вечеря», збірки поезій, що виходять і радують нас майже щороку. І стане ясно, як божий день, чому його слава множиться з року в рік і ходить за ним назирці.

«Я прийду до вас аж ген із того досвітку Хлопчиком у полинялому картузику...» — зворушливо обіцяв нам у далекі шістдесяті. А зараз ми бачимо не хлопчика, а Мужа в сяйві таланту, в чесності перед своїм народом та історією. Бачать його гідність і достоїнства і в Раді Європи, тричі обираючи віце-президентом цієї впливової міжнародної організації, бачать і в Югославії, видаючи сербохорватською мовою його поезію й публіцистику. Не бачать чомусь тільки в Україні. Із заздрощів? Із зашореності? Чи з тієї біблійної, давньої, як світ, істини: «Нема пророка у своїй вітчизні і в домі своєму»? Йдеться, однак, про зашореність того вузенького прошарку, котрий претендує на «елітарність», на «панство», на «вождизм» та на істину в останній інстанції. «Ох, ця «еліта», пекло її голову», — сказали б у моїй Ново-Олександрівці, якби читали «Літературну Україну».

Бо саме ж у письменницькій газеті не раз і не два піддавали остракізму видатного поета й політика: то приписували йому «зраду Україні», брехливо перекручуючи давнє голосування у Верховній Раді СРСР за надання суверенітету Союзним республікам, то за участь і виступ на форумі слов’янських народів у Москві, то ще за якісь не існуючі, а вигадані «гріхи». Не любить Борис згадувати про це, всім прощаючи, «бо не відають, що творять», мовляв. А я і в ювілейній статті не можу оминути цього «полювання на відьом».

«Полювання на відьом, — писав у своєму щоденнику Олесь Гончар, — зайшло аж так, що Ікс убачив «відьму»... в Екзюпері. Така ганьба для літератури, що ніби від нас це йде. Який сором!».

В недавній статті про великого француза Екзюпері один мій товариш, наводячи цитату Гончара, додає від себе: «Страшне це поріддя — «полювальників на відьом»! Воно і в наші часи не переводиться: то класиків з «корабля сучасності» скидає, то на «ставлеників імперіалізму» — націоналістів і соціалістів ікла точить, то інакомислячим обструкції влаштовує... Відведи, доле!»

За той виступ на конгресі слов’янських народів Бориса Ілліча буквально розпинали на шпальтах «ЛУ» секретарі СПУ в колективному листі, як за часів Суслова—Маланчука, приписуючи йому, що він «шукає в темряві іншу батьківщину». Письменницьку керівну «еліту» роздратував, аж до сказу, Борисів заклик до об’єднання братів-слов’ян перед лицем жорстокої глобалізації. Як же — заокеанський сюзерен не велить слов’янам об’єднуватись!

Наведу тут і я, вслід за згадуваним колегою, цитату з Екзюпері — може, хоч його авторитет схилить до роздумів «елітне керівництво» нашої Спілки: «Ми дихаємо на повні груди лише тоді, коли пов’язані з нашими братами і коли маємо загальну мету; і ми знаємо з досвіду: любити — це не значить дивитись один на одного, любити —значить дивитися в одному напрямку...» Вдивлятися в майбутнє України — додамо від себе. Якби ж то Бог сподобив! Не ділити націю на Схід і Захід, на «свідомих» і «несвідомих» українців, не шукати ворогів там, де їх нема й не може бути! Невже ж не набридло нам «єдиномисліє», до якого нас не лише закликали, а й примушували?! З гіркотою пишу про це. І не писати не можу: час підозри та безпідставних звинувачень в’ється поміж нами і дедалі дужчає! Інакомисліє ж зустрічається в багнети! І оце демократія?!

Про Бориса Олійника написалася сама собою повість-есе «Щоб і Вам сонячно...». В ній я, як умів, виклав усе, що думаю про його поезію, як захоплює вона мене і багатьох моїх сучасників. Тому відступлю від ювілейного єлею і відішлю бажаючих до своєї Книги Талантів «Не вбиваймо своїх Пророків!». Скажу лише, що Поезія його — одна з найнародніших та найяскравіших у гроні видатних поетів-шістдесятників, яких новітні геростратики-постмодерністи втоптують у багно зневаги. Вінграновський, Симоненко, Драч — яка когорта! І всі — різні, неповторні, глибоко національні і загальноєвропейські водночас. І серед них яскравою зорею зійшла й засяяла Борисова Поезія. Сяє й зараз. І дедалі потужніше, яскравіше.

Зберігши усі принади народних традицій, Борис Олійник вдало поєднує їх з новітніми модерними засобами світової поезії. Образні іносказання щасливо взаємодіють в його поезії з абсолютно реалістичними подробицями, що надає його віршам природної конкретності і простоти:

Був я вітром, був я лютим, був я нордом.

Став я ніжним, став я птахом і крилом.

А якось зустрілась мені вельми горда,

І прокинувся я вранці джерелом.

Жебочу тепер побіля її хвіртки,

Шепочу їй: «Хоч устами приторкнись!»

«Ну, стривай же! — я хлюпнув у небо

криком.

Що я, справді, в пана бога вкрав теля?»

Давайте не будемо «аналізувати» й «тлумачити», по суті, препаруючи живу тканину поезії. А сприймемо її цілком і насолодимося її образністю, її напівлукавим настроєм і прихованою печаллю — тобто всіма ознаками справжньої поезії. І ми зрозуміємо основні засади й особливості Олійникового образного мислення. Так само, як здивуємося й захопимося його парадоксальними підтекстами:

Карі очі? Гойні брови? Чорні коси?

Де ж ви, коні мої вірні? Тільки пил...

Або: «А бісова дівка на кручі стоїть,

Вітрами вгорнувши стан...» — яка краса!

Як це по-народному!

Його вірші настільки досконалі, філігранні, що самі влягаються в душу і пам’ять:

За рікою тільки вишні, тільки вишні.

І дорога за тумани утіка...

І ніхто мене не чує, і ніхто мені не пише,

І ніхто мене не жде і не гука...

Це тому, що цього ранку з-над ріки

умовним стуком

Вірний дятел мені вістку переслав,

Що, мовляв, на видноколі засвітилася

розлука

І печаль до мене плине в два весла.

Це тому, що за рікою тільки вишні,

тільки вишні,

А у річці скаламучена вода...

Це тому, що цього ранку ти на берег мій

не вийшла.

І не вийдеш — мені дятел передав...

Без цих віршів і без поем Бориса Олійника не можна уявити сучасної української поезії. Оце і є найприкметніша її ознака. Нам усім на радість. І на гордість, що в нас є такий Поет!

Конча-Озерна.