Минулого тижня міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, виступаючи на засіданні Ради Федерації, сказав, що головним дипломатичним ресурсом РФ є газ, нафта та електроенергія. Лейтмотивом виступу міністра стала обіцянка застосовувати до недостатньо лояльних сусідів по СНД весь арсенал засобів економічного тиску. Отож Україна вкотре стоїть перед небезпекою «холодної війни» в енергетичній сфері. У зв’язку з цим як ніколи актуальною є потреба розробки та дотримання з боку всіх представників влади єдиної консолідованої позиції.

Опосередковано перші наслідки такої «дипломатії» Росії проявилися під час переговорів української делегації з президентом Туркменистану: Сапармурат Ніязов заявив, що укладення довгострокової газової угоди між Україною і Туркменистаном можливе лише за участі в переговорному процесі Росії. На думку народного депутата, члена Комітету ВР з питань національної безпеки і оборони Степана Давимука, висловлену ним в інтерв’ю агентству «Новини-Україна», «Туркменистан тісно пов’язаний з Росією і координує з нею кожний свій крок. Зі всією очевидністю можна сказати, що саме жорсткий тиск російського керівництва вплинув на позицію туркменського президента».
Степан Давимука вважає, що нинішнє висловлювання Сапармурата Ніязова має дуже чіткий зв’язок із позицією «Газпрому» стосовно газових відносин з Україною. «Таким чином Росія намагається поставити Україну на її старе місце», — підкреслив народний депутат. Припущення С. Давимуки підтверджуються тим фактом, що під час переговорів улітку цього року туркменська сторона заявляла, що підписання довгострокової угоди цілком можливе вже цієї осені. Про включення Росії до цього процесу не йшлося, а сам Туркменбаші висловив готовність збільшити щорічний експорт газу в Україну до 60 млрд. кубометрів.
Стає очевидною політична домінанта у підходах Російської Федерації до формування нафтогазових стосунків з Україною. Пригадаймо, спочатку була заява про нібито «зникнення» 7,8 мільярда кубометрів газу з українських підземних сховищ. Хоча те, що він нікуди не зникав, було добре відомо фахівцям «Газпрому», підтвердженням чого стало підписання російською стороною акта звірки. Згодом, незважаючи на підписаний між Україною та Росією міжурядовий договір, залунали ініціативи щодо зміни механізму розрахунків за транзит та підвищення цін на газ, хоча цей договір чинний до 2013 року. Паралельно проводилася активна пропагандистська кампанія у російських ЗМІ про те, що ось-ось буде збудовано альтернативні шляхи транспортування газу в обхід території України. При цьому взагалі не згадувалося, що будівництво нових газопроводів — надзвичайно затратна і тривала справа, що транзит газу «морським» Північно-Європейським газопроводом коштуватиме дорожче, ніж транзит наземною українською трубою, що вже збудований кілька років тому газопровід «Голубий потік» потужністю 16 мільярдів кубометрів заповнений ледь на чверть. Одне слово, багато про що не згадували...
Ситуація з переговорами в Туркменистані є черговим прикладом економічного тиску на Україну. Росія цілеспрямовано використовує всі важелі, щоб зробити Україну енергетично залежною від неї. В цьому і полягає її геополітичний інтерес. Контроль над закупками Україною туркменського газу є дуже вигідним Росії, оскільки позбавляє Україну можливості диверсифікувати постачання газу за рахунок країн Середньої Азії.
Співдиректор Інституту економічних досліджень та політичних консультацій Ігор Бурковський вважає, що «на сьогодні, за офіційними висловлюваннями, Росія розглядає можливості використання постачання нафти, електроенергії та газу як інструментів реалізації своїх зовнішньополітичних цілей. Україна має бути до цього готова, і тому постає питання про диверсифікацію джерел постачання відповідних енергоносіїв та про зменшення залежності від зовнішнього чинника, шляхом забезпечення систем енергозбереження та пошуку альтернативних джерел енергії для української економіки».
Щоб захистити стратегічні енергетичні інтереси України, влада насамперед має демонструвати єдність позицій та підходів. Зрештою, потрібен єдиний центр, котрий би ініціював «енергетичні» рішення. Та чи мала українська влада протягом останніх дев’яти місяців, наприклад, єдину нафтогазову політику? Доводиться констатувати, що ні, адже за цей час представники різних владних структур озвучили безліч взаємовиключних пропозицій, що лише зашкодило справі. Бо ці коментарі, часто далеких від нафтогазової теми діячів, тільки ускладнювали й без того важкий переговорний процес. Недарма свого часу навіть Президент України змушений був звернутися до урядовців з письмовою вимогою не коментувати діяльність керівництва «Нафтогазу України».
Окрім того, склалося враження, що попередній уряд сприймав «Нафтогаз України» як джерело додаткових доходів до бюджету та не дуже переймався тим, що компанія внаслідок такого підходу не може сповна реалізувати намічені виробничі програми. Бо, з одного боку, від «Нафтогазу» вимагали збільшення відрахувань до бюджету (і він виконав це завдання уряду), а з другого — уряд відмовлявся підвищувати ціни на газ всередині країни. Тож «Нафтогаз» був змушений і надалі продавати газ власного видобутку собі у збиток, втрачаючи на кожній тисячі кубометрів у середньому 14 гривень.
Народний депутат С. Давимука, оцінюючи проблеми з поставками газу в Україну, відзначив, що вони «мають комплексний характер» і що не варто звинувачувати в цьому «Нафтогаз України». Навпаки, попри дуже складну ситуацію, в якій опинився «Нафтогаз», йому вдалося успішно вирішити низку важливих питань. Для прикладу: влітку цього року Туркменистан підписав договір, за яким до кінця 2006 року ціна газу для України становитиме не 58, а 44 долари за тисячу кубометрів. Сторони заявили про наміри укласти довготермінову угоду між Україною та Туркменистаном щодо постачання газу в 2007—2031 роках, за якою Україна мала щороку отримувати 50—60 мільярдів кубометрів газу.
Звісно, це не сподобалося «Газпрому», котрий прагне перекрити Україні шлях до самостійних закупок туркменського газу. Таким чином, проти України було, по суті, розпочато «бойові дії» на середньоазійському газовому напрямі. Окрім роботи безпосередньо з Туркменистаном, у вересні «Газпром» законтрактував усі вільні потужності узбецької газотранспортної системи. І хоча це мало що змінило в ситуації з транзитом — адже після узбецької ділянки труба проходить територією Казахстану та Росії, — ця подія була використана як черговий привід для гучних заяв, що тепер Україна не зможе отримувати туркменський газ. Після цього уже й Туркменбаші заявив, що без участі Росії українсько-туркменський газовий контракт підписати неможливо.
Отже, що в цій ситуації робити Україні? На думку політолога Володимира Фесенка, «справа не в тому, хто винен, а чому так сталося? А сталося так тому, що досі не визначилася з цим питанням Росія. І поки не визначиться Росія, не буде визначеною і позиція Туркменистану. Тому для України першочерговим є з’ясування відносин з Росією як з газових, так і з інших питань. Це має бути комплексна проблема і якщо проблему з Росією буде знято, то вирішиться і питання з газом».
Схожу думку висловили й інші експерти. Отже, Україна має активізувати переговорний процес з Російською Федерацією та Туркменистаном. Ашгабат вважає результати останніх переговорів з українською делегацією, коли Україна взяла на себе зобов’язання розрахуватися за поставлений у першому півріччі газ, такими, що задовольняють обидві сторони. Тим паче що й Президент України у листі до туркменського колеги гарантував виконання зобов’язань з оплати палива.
Проте, схоже, що в ситуації, коли політичний фактор в питаннях нафтогазових стосунків вийшов на перше місце, Україна має також реагувати політичними діями, до того ж на найвищому рівні. НАК «Нафтогаз України» не повинна на самоті відстоювати газові інтереси України — щоб захистити енергетичну безпеку держави, потрібні узгоджені та продумані дії і уряду, і Верховної Ради, і Президента.