Людина,  яка знає дорогу до мрії

У двотомнику — роздуми автора про те, якою могла б бути Україна. І чому не стала такою. Чому і сам Степан Хмара, і тисячі його однодумців усе ще торують шлях до здійснення найбільшого сподівання в незалежній Українській державі, чому натикаються на перепони там, де вже давно повинна була б пролягти гладенька, як скло, магістраль. Усе, що пережив, вистраждав, чим печалився і радів, Степан Ількович переніс на сторінки книги, і це документальне відтворення вражає більше, ніж найвигадливіший художній сюжет. Він справді пише, як дихає: легко, органічно, природно.
Напевно, мало хто з партійних соратників та симпатиків Степана Хмари знає, що «вічний революціонер та еталон опозиційності з твердим, наче криця, політичним хребтом», не цурається ніжного поетичного слова. Що підписані псевдонімом Максим Сагайдак поезії належать його захованій за бронею «кременевості» душі. Читачі двотомника збагнуть і «неліричні» таємниці автора: як з благополучного стоматолога в галицькому містечку Степан Хмара перетворився на суб’єкт найпильнішої уваги кадебешних «знавців буржуазного націоналізму» в масштабах радянської імперії. Що підштовхнуло його до шляху, «колючішого від терну». І чому він ніколи не кається за цей небезпечний вибір.
Життя для нього було «завжди дуже цікавою штукою». Навіть у штрафному ізоляторі він не втрачав смак до нього. Може, в цьому і полягає таїна неймовірної витривалості аксакала українського парламентаризму? Втім, на презентації Степан Ількович хотів менше говорити про минуле. Той відрізок дороги до мрії, що ще належить пройти, нині болить йому більше, ніж спогади про пережите за гратами. І він хоче говорити про майбутнє «без регламенту», щоб переконати слухачів, перелити в їхні серця упевненість: колись ми здолаєм-таки той колючіший від терну шлях.
Присутні на презентації однопартійці Степана Хмари з УНП, письменники, історики, правники «рецензували» не так його книгу, як самого автора-іменинника. Хтось пожартував, що Степан Ількович настільки безкомпромісний, що встиг пересваритися майже з усіма колишніми соратниками. Звісно, до жарту які претензії? Але, здається, було б точніше сказати, що це колишні соратники пересварилися з принципами, яким ніколи не зраджував Степан Хмара. Тими принципами, що, наче дороговкази, окреслюють напрямок до його і нашої мрії. Тому і розійшлися їхні шляхи...