Звіт голови тимчасової спеціальної комісії Григорія Омельченка по «справі Георгія Гонгадзе» став детонатором нових політичних скандалів. Понад те, дав підстави задуматися: чи справді усі дійові особи на політичній арені зацікавлені у розкритті вбивства журналіста. І змусив провести своєрідне журналістське розслідування наведених у звіті фактів.
Мала брехня породжує велику
Зокрема у звіті йдеться: «Мельниченко дав свідчення, в яких заявив, що з початку весни колишній глава адміністрації Президента... систематично клав на стіл Президента і доповідав йому про матеріали, надруковані Гонгадзе, і своїми словами налаштовував Президента Кучму проти Гонгадзе».
Григорій Омельченко вважає ключовою розмову, під час якої буцімто колишній глава АП і порадив звернутися до тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка замість суду, щоб «утихомирити журналіста».
Одне з українських видань навіть навело на своїх сторінках «розшифровку» тої розмови, датованої травнем 2000 року.
Власне, ця дата і змусила мене звернутися до архіву «Української правди». І що з’ясувалося? Перші публікації в «УП», точніше — одна, датовані 1 квітня 2000 року. А всього того місяця з’явилося п’ять(!) випусків інтернет-видання. У травні — ще менше: три! Можу назвати навіть дати: це було 8, 15 і 17 травня. І найголовніше: жодної, підкреслю ще раз, — жодної — публікації Георгія Гонгадзе за цей період в «Українській правді» я не знайшов. Можливо, вони зникли з архіву? Саме тому я дослідив увесь архів «УП» аж до фатальної дати — 16 вересня 2000 року, коли зник Георгій. Отож, за моїми дослідженнями, Георгій виступив у інтернет-виданні 6 разів. Перша публікація, з’явилася — увага! — 1 вересня. Остання — 14 вересня.
То, можливо, публікації, які з’явилися в «УП» у квітні—травні, не належали перу Гонгадзе і містили важливу викривальну інформацію, що могла не сподобатися високопосадовцю? Якщо чесно, то вони більше претендували — з натяжкою — називатися аналітичними і стосувалися референдуму, який пройшов у березні, візиту Мадлен Олбрайт, призначення Прем’єр-міністром РФ Михайла Касьянова. Серед авторів — журналісти Дмитро Джангіров, Ірина Погорєлова, Тетяна Коробова, науковець Максим Стріха. Деякі матеріали по-значено просто «УП», що означає редакційну статтю, деякі супроводжуються коментарями відомих політиків.
Тобто можна стверджувати: жодних підстав для такої розмови між Леонідом Кучмою і главою його адміністрації не було! І не царська це справа, щоб глава АП носив огляди преси у кабінет Президента. Можу це стверджувати, бо свого часу працював в інформаційній службі адміністрації Президента Леоніда Кравчука і робив подібні огляди. І добре знаю, в який спосіб вони потрапляли на стіл главі держави.
Чому ж так прагнуть тодішнього главу АП прив’язати до «справи Георгія Гонгадзе» і намагаються стверджувати, що справа ця розпочалася саме у травні? З цього приводу в мене є своя версія, і пов’язана вона з передачею «Епіцентр», у якій мені довелося брати участь разом з Георгієм. Однак про це своїми роздумами, можливо, поділюся пізніше.
Отож мої дослідження дають підстави думати, що записи розмов Президента Леоніда Кучми у його кабінеті таки монтувалися. Особливо ті, що стосуються «справи Георгія Гонгадзе».
Зброя нечесних політиків
До речі, у своєму звіті Григорій Омельченко посилається на колишнього Голову СБУ Олександра Турчинова, який після своєї відставки стверджував: мовляв, експерти служби провели дослідження записів і довели, що монтажу немає. Олександр Турчинов також заявив, що вдалося ідентифікувати голоси тих, хто розмовляв у кабінеті Кучми. Натомість його наступник — Ігор Дріжчаний в інтерв’ю відомому тижневику фактично спростував ці твердження, коли сказав, що експертиза триває.
Водночас хочеться звернути увагу на кілька нових обставин, які з’явилися не тільки у зв’язку з цим журналістським розслідуванням. Уже відомо, що опальний російський олігарх Борис Березовський передав записи, які вели у кабінеті глави держави і які сьогодні досліджуються експертами.
Не беруся судити про повноту «фонотеки». Однак є цифра, яка спонукає до роздумів. За твердженнями Бориса Березовського, Генпрокуратурі було передано 700 годин записів. Мабуть, усе-таки це — майже повна «звукозбірня» розмов колишнього глави держави. Отже, елементарні підрахунки дають можливість зробити висновок: записи у кабінеті Президента розпочалися наприкінці 1999 — на початку 2000 року. А тому варто замислитися, чи не лукавить Микола Мельниченко, коли каже, що почав вести записи після того, як почув про злочинний наказ, який віддав у його присутності Леонід Кучма?
Хотілося б знати також: хто ще записував главу держави, окрім майора СБУ Миколи Мельниченка? І взагалі: чи він вів записи, чи його все-таки використали як посередника? І ще одне запитання: чи початок записів не був початком спецоперації, яка закінчилася вбивством Георгія Гонгадзе і мала на меті державний переворот в Україні, тобто усунення від влади Леоніда Кучми?
Наступна низка запитань пов’язана з експертизою цих записів. Один з українських тижневиків тривалий час вів розслідування і «справи Георгія Гонгадзе», і записів, які були оприлюднені після смерті журналіста. (Щоправда, зараз чомусь колеги, зокрема — головний редактор, який виступав на сторінках зі своїми розслідуваннями, мовчать, ніби в рот води набрали. Стало нецікаво чи підібралися надто близько до замовників сценарію державного перевороту?) Після оприлюднення результатів дослідження записів, які проводила фірма «Бек Тек», а точніше — Брюс Кеніг, вдалося з’ясувати: ці висновки були не зовсім точно перекладені українською мовою, бо, розумієте, Брюс Кеніг ні російською, ні українською мовами не володіє, а тому й писав резюме англійською. Тоді цей тижневик консультував англійський фахівець у галузі фонетичної експертизи, який заявив, що про записи, зроблені у цифровому форматі, не можна говорити, чи вони піддавалися монтажу, чи ні. Подібний висновок зробив і Віденський інститут преси, який на прохання «Репортерів без кордонів» робив експертизу розмов Леоніда Кучми. До речі, голландська журналістка Корін де Вріс, яка допомагала проводити найпершу фонетичну експертизу, зізналася: «спеціалісти, котрі досліджували запис, заявили, що встановити, кому належать голоси, неможливо, бо якість запису надто погана».
Отож: якою апаратурою велося прослуховування кабінету Леоніда Кучми? Чи можна вважати втручанням у запис перегонку його на компакт-диски? Чи можна у цьому випадку вважати їх достовірними і автентичними? Які записи проходять експертне дослідження? І чи варто досліджувати всі 700 годин записів? Чи, можливо, треба дослідити тільки ті записи, які безпосередньо стосуються розмов про Георгія Гонгадзе?
Якщо знайдемо відповіді на ці запитання, тоді знайдемо замовників убивства журналіста. А доти, доки не буде відповіді на них, і смерть Георгія, і записи розмов Леоніда Кучми використовуватимуть у політичній боротьбі нечесні політики, для яких головне — не встановлення істини, а знищення — моральне — опонентів. На цьому поки що знову поставлю крапку у своїх роздумах.
