Чи варто плугу врізатися в землю, перевертаючи її пласт за пластом? Чи потрібно з року в рік, із століття в століття так травмувати годувальницю усього живого? Ці прозаїчні і разом з тим крамольні запитання постають перед кожним, хто хоч б раз побував у агрофірмі «Нічлава», що на Тернопіллі.
В активі «Нічлави» — 4,4 тисячі гектарів. З кожним роком господарство розширюється, хоч його голова Степан Коціра за кількістю не женеться: люди самі просять взяти паї в оренду. Навіть у Чортківський район вже здійснив «інтервенцію» — піднімає тамтешню цілину. А хіба не цілина, якщо земля десять років стоїть без догляду? З краю поля ділянка, де вже й бур’яни не хочуть рости. Виявляється, двох власників паїв не влаштовувала орендна плата. Спробували торгуватися — не вийшло. Потім вже й просилися, але Коціра, як він сам каже, — хлоп гоноровий: «А тепер я не захотів». Так і лежить той клаптик облогом, ніби латка на добротному одязі.
Звісно, традиційною агротехнікою «Нічлава» того не втяла б, що має нині. Чотири роки тому Коціра побував у Семена Антонця — в господарстві «Обрій» Шишацького району, що на Полтавщині, де мають щедрі врожаї, хоча з 1975-го не ореться й не використовують пестициди. І вже років шість—сім не застосовуються навіть мінеральні добрива. Відтоді Степан Євгенович вирішив: «Все, леміш — у відставку, переходимо на безвідвальну технологію». А плуг став своєрідним музейним експонатом.
За такого підходу відпало багато операцій, зменшилися енергозатрати, менше вносять мінеральних добрив, відмовилися від підживлення озимих. Земля стає ніби грядка — легка, пухка, рівненька, можна навіть цибулю сіяти. А як врожаї? Нівроку. Пшениці з 1200 гектарів маємо чотири тисячі тонн. Окремі площі, які засівалися озимими сортами Миронівського інституту пшениці ім. В. Ремесла Української академії аграрних наук, дали по 50 і більше центнерів з гектара.
Але бізнес поки що роблять на ячмені — його з 800 гектарів взяли 3,2 тисячі тонн. Пивоварний продають по 650 гривень за тонну, фуражний — по 600. Пшеницю найближчим часом не реалізовуватимуть: нині за тонну пропонують просто смішну ціну — 400—500 гривень. Після ретельного просушування (мають два токи, один — критий) закладуть на зберігання.
— За літр пального доводиться віддавати 8—10 кг пшениці, — каже Степан Євгенович. — Яка економіка витримає таке співвідношення? Навіть той, хто має якусь базу, не може вижити. А почати з «нуля» хіба фанат наважиться, який не знає, що сільське господарство — то постійна гра у преферанс: спочатку з полем, погодою, щоб виростити, потім — з бізнесом, щоб продати. Але хоч би як добре грав селянин, останнім часом він завжди у програші.
Є свій погляд у Коціри і на розпаювання землі. На його думку, воно мало що дало селянинові. Краще було залишити землю у розпорядженні сільрад, за орендну плату вони утримували б соціальну базу. І не занепали б так українські села. Але хто тоді з селянами радився?
Хоча Коцюбинцям — базовому селу агрофірми — реформи не зашкодили. За роки незалежності зведено більш як дві сотні нових будинків, удесятеро зросла кількість приватних авто. У власності селян — 85 вантажівок, 110 тракторів. У кожному дворі — голів п’ять худоби, десяток поросят. Селяни з Коцюбинців продають сир, сметану, масло на ринках не лише Тернополя, а й сусідніх обласних центрів.
Любов ЛЕВИЦЬКА, Галина КВІТКА.
