До участі в конкурсі на здобуття Державної премії України в галузі науки і техніки за 2005 рік допущена праця «Досліджування, розробка та впровадження технологій і конструкцій маскування для ефективного захисту об’єктів від сучасної розвідки».
Роботу висунуто Харківським національним університетом імені В. Н. Каразіна та Інститутом автоматизованих систем. До праці також причетні співробітники Харківського казенного підприємства «Бюро машинобудування імені О. О. Морозова», Севастопольського НВП «Сучасні волоконні матеріали» та Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона.
Багато хто, мабуть, пам’ятає гучну історію з появою 1988 року в США не вловимих радарами літаків-невидимок. Технологія «Стелс», яка дедалі розвивається, свого часу наробила чимало галасу. Адже довелось шукати шляхи вдосконалення радарів. Українські вчені також долучилися до «маскувальних» процесів. Цього разу поле битви змістилося з небес на землю. З’явилися танки-невидимки, катери-невидимки і навіть бійці-невидимки. І завдання тут набагато складніші. Річ у тім, що для локації літаків використовувалися лише радари в надвисокочастотному діапазоні сантиметрових довжин хвиль. Це зумовлено особливостями поширення електромагнітних хвиль на великі відстані в атмосфері. Саме для радарів цього діапазону і мали бути «невидимими» стелси. На землі — зовсім інша річ. Тут відстані набагато менші, і тому застосовують датчики у всьому діапазоні електромагнітних хвиль: оптичному, інфрачервоному, міліметровому та сантиметровому. Отже, якщо, наприклад, танк добре замаскований від оптичних засобів розвідки (у бінокль його не можна розрізнити на тлі рослинності), то броньовану машину можна «побачити» в інфрачервоному діапазоні, тому що двигун розігрівається до значних температур і виявити його не проблема. Можна і в сантиметровому чи міліметровому діапазоні «роздивитися» відбиття від металевої броні. Отже, ховати танк потрібно одночасно в усіх діапазонах. І зовсім не треба робити так, щоб він нічого не відбивав та не випромінював — це було б наче біла пляма на зовнішньому фоні. Потрібно лише зменшити або збільшити відбиття так, щоб танк не виділявся на тлі лісу, поля, каменів чи пустелі.
З цим складним завданням упоралися українські вчені. Найефективнішим засобом маскування наземних об’єктів стало використання широкосмугових килимових поглинаючих покриттів, які легкі, тонкі, стійкі до зовнішніх впливів, зберігають властивості за високих та низьких температур, мають підвищену механічну стійкість. Для цього були запропоновані періодичні перфоровані екрани, що працюють як дифракційні ґратки: крім дзеркального відбиття променів, значна частина енергії випромінюється в боковому напрямку у дифракційні гармоніки. Отож до радара повернеться лише мала частка енергії, що відбивалася за відсутності такого екрана.
Теоретичні та експериментальні дослідження дали змогу розробити матеріали, що поглинають та дифузно розсіюють падаючу електромагнітну хвилю. Створене з такого матеріалу килимове покриття задовольняє високі радіотехнічні, механічні та експлуатаційні вимоги. На основі таких килимових покриттів можна створювати «одяг» для різноманітних об’єктів — таких, як танки, катери, будівлі. Навіть для бійців спецназу замість колишніх маскувальних халатів тепер виготовляють нові, що маскують не лише від оптичного спостереження, а й від технічних засобів розвідки в інфрачервоному та міліметровому діапазонах хвиль. Катер, борти та надбудову якого прикрити таким маскувальним матеріалом, не буде помітний на тлі хвиль ані в бінокль, ані на радарі.
У 2002 році Міністерство оборони взяло на озброєння маскувальні сітки різної модифікації, почалося їх масове виготовлення. Вже нині працюють 14 виробничих дільниць. У 2004 році 115 маскувальних комплектів передали для українського контингенту в Іраку.
Слід зазначити, що вітчизняні матеріали за характеристиками, як радіотехнічними, так і експлуатаційними, виграють порівняно з іноземними аналогами. Саме це, а ще — невелика вартість зумовили інтерес закордонних замовників до цього матеріалу. Тепер ведуться переговори з різними країнами про продаж цього високотехнологічного продукту.


В. ЯКОВЕНКО, директор Інституту радіофізики та електроніки імені О. Я. Усикова НАН України, академік Національної академії наук України, доктор фізико-математичних наук.