26 серпня під час саміту глав держав СНД у Казані президент Росії В. Путін запропонує своїм колегам підписати угоду про гуманітарне співробітництво. Здавалося б, благородна мета — співпрацювати у сфері культури, освіти, науки, туризму... І все-таки спробуємо розібратися, що стоїть за красивими словами про традиційні зв’язки народів Співдружності та утвердження гуманістичних ідеалів, якими рясніє текст цього документа.
«Ми добре розуміємо, якою була б спільна мова цього спільного простору. Так, російська, але це була б мова не Пушкіна, а Путіна», — йдеться в листі українських письменників до Президента України В. Ющенка, надрукованому 11 серпня в «Літературній Україні». Адже задум авторів цієї нової ініціативи полягає саме в тому, щоб використати російську мову —інструмент гуманітарного співробітництва — як засіб домінування на пострадянському просторі. Бо мова — найважливіша основа національного менталітету. Отже, через пресу, радіо, телебачення, книги можна зомбувати народи сусідніх країн, впливати на перебіг подій у них, спрямовувати його у вигідне для себе річище. В наш час для того, щоб підкорити якусь країну, зовсім необов’язково вводити туди війська: досить прив’язати її до себе економічно та заволодіти її інформаційним простором. А проект угоди передбачає формування спільного інформаційного простору СНД.
«Гуманітарна сфера — це найменш витратний і водночас чи не найрентабельніший вектор закріплення російського впливу на всьому пострадянському просторі», — відверто зазначає у статті «Проблеми та перспективи СНД» керівник Центру стратегічного розвитку, член наукової ради при Раді безпеки Російської Федерації генерал-майор А. Гушер. Та чи потрібне таке закріплення чужоземного впливу незалежній Україні?»
Неважко переконатися, що запущені в обіг російськими політтехнологами поняття «російськомовне населення» (що включає не лише російську національну меншину, про яку і правомірно було б говорити, а й зрусифікованих українців і представників інших національностей) і «співвітчизники» (стосовно громадян інших країн) мають свідомо провокативний характер. «На території Східної та Південної України живе більшість етнічних росіян, російськомовних українців, а також осіб, народжених у міжнаціональних шлюбах. Рідна мова для більшості населення східних і південних регіонів України — російська. Самі ці землі не є в історичному сенсі етнічними територіями України», — готує грунт для територіальних претензій на сторінках журналу «Москва» такий собі Сергій Фомін для того, щоб далі зробити висновок, здатний приголомшити своїм цинізмом навіть тих із нас, хто щодня гортає російську пресу: «Невеликим позитивним підсумком цих взагалі-то геополітично програних для Росії виборів (йдеться про перемогу В. Ющенка. — Авт.) можна вважати лише те, що під час передвиборної кампанії зайвий раз було порушено питання про автономію для російськомовних регіонів Сходу та Півдня України або навіть про її федеративний устрій, який враховував би етнічні та культурні відмінності. Отже, наше завдання — будувати незалежну соборну Україну, а пан Фомін плекає ідею її розчленування за етнічними та культурними ознаками.
А інший московський автор Дмитро Алексєєв у журналі «Главная тема» дає рецепти втручання у внутрішні справи нових незалежних держав, серед яких і створення сталих проросійських груп впливу в медіасередовищі, і створення та підтримка організацій національного масштабу, які дають голос «мовчазній проросійській більшості», і афілювання з Росією найбільш цікавих політиків, інтелектуалів, гуманітарної молоді тощо. І в цьому також підступність проекту угоди, бо досі Україна утримувалася від співпраці в рамках СНД у таких сферах, як освіта й робота з молоддю. Така позиція обгрунтована тим, що молодь — це майбутнє незалежної України, не повинно бути переобтяжене ностальгією за радянським минулим. Тому підписання угоди відкрило б шлюзи для чужоземного впливу на нашу молодь.
Вчитуюсь у зовні благопристойні положення цього документа, а з голови не йде страшний своєю правдою вірш Дмитра Павличка про Олексу Гірника, хлопця з Калуша, котрий, не почувши у столиці тоді ще радянської України рідної мови, спалив себе живцем на могилі Тараса Шевченка в Каневі.
То з ким і в ім’я чого мала б Україна вибудовувати спільний гуманітарний простір?
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, член Національної спілки письменників України та Національної спілки театральних діячів України, лауреат Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця.
Від редакції. Автор цього матеріалу з 1994 року на дипломатичній службі України, з березня 2000-го —заступник директора департаменту політичного та гуманітарного співробітництва Виконкому СНД (за квотою України). У квітні 2005 року подав клопотання про відкликання з цієї посади, не бажаючи бути причетним до реалізації планів розбудови спільного гуманітарного простору держав—учасниць СНД, вбачаючи в ньому механізм духовного поневолення народів цих країн.
