Народний депутат України, заступник голови парламентського Комітету з питань євроінтеграції Михайло ПОЖИВАНОВ багато років займався інвестиційною діяльністю у столиці. Не з чуток знає проблеми інвесторів.
Нещодавно він висловив просто-таки революційну думку про приплив інвестицій, що вочевидь відрізняється від офіційної позиції:
«Річ у тім, що в Україні ніколи не було проблеми браку інвестицій. Проблема була у браку проектів для інвестицій. Тобто підприємства, що потребують модернізації, а відповідно — капіталовкладень, просто не пускають до себе того, хто готовий укласти гроші. Вигадують які завгодно схеми, щоб все робити за рахунок власних коштів, чи —за рахунок повернення під виглядом іноземних інвестицій своїх-таки грошей, вивезених через офшорні зони».
Причину такої ситуації Михайло Поживанов бачить в остраху власників утратити контроль над підприємством. «Тут, напевно, і наш менталітет домішується. Важко українському власникові, що володіє, приміром, 50 відсотками плюс однією акцією, поділитися пакетом, залишивши в себе 20 відсотків. Хоча 20 відсотків акцій модернізованого підприємства з інвестиціями могли б коштувати набагато більше, ніж 50 відсотків плюс одна — немодернізованого. Але, по-перше, у нас немає законів, що захищають дрібного власника. По-друге, у такій поведінці власників є політична складова», — вважає заступник голови парламентського Комітету з питань євроінтеграції.
«Ні для кого не секрет, що хазяї більшості великих українських підприємств сидять тут, у Верховній Раді, — стверджує він в одному з інтерв’ю, — фірми, заводи, фабрики є для них не тільки джерелом одержання фінансового прибутку, а й основою політичної вагомості. Маючи «під рукою» 20-, 30-, а тим паче 80-тисячний колектив, депутат почувається важливою фігурою. Він може вивести цих людей, значною мірою від нього залежних, на мітинг, на демонстрацію, у пікет, може змусити їх голосувати, «як треба» — прикладів президентська виборча кампанія дала багато. Тому і не приходять інвестори — їх просто не пускають власники. А держава тут наказати не може, тому що сама вона в більшості випадків власником уже не є. Така само картина на ринках землі й нерухомості в Києві».
Ця стаття, можливо, стане частиною його нової публіцистичної книжки, присвяченої актуальним питанням розвитку економіки країни.

Про актуальність прямих іноземних інвестицій


Немає секрету в тому, що чим більше в економіку країни надходить інвестицій, тим більше шансів у неї для інноваційного розвитку. Інвестиції для України важливі і з погляду економічного зростання. На думку експертів, Україні, щоб без проблем вступити до ЄС, необхідно досягти рівня ВВП порядку 6 тис. дол. на душу населення. Такий достаток дає можливість країні вирішувати без особливих труднощів нагальні соціально-економічні питання. А в Україні цей показник на початку 2005 року становив близько 1,4 тис. дол. Простий математичний розрахунок свідчить, щоб перетворити 1, 4 тис. у 6 тис., використовуючи головним чином внутрішні інвестиції, навіть за щорічного 10-відсоткового зростання ВВП, потрібно майже 20 років. Отже, сьогодні для України особливу актуальність має залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ).
ПІІ є джерелом вкладення капіталу в виробництво, розробку і впровадження передових методів управління і маркетингу. На відміну від позик і кредитів вони не призводять до зростання зовнішнього боргу, а навпаки, сприяють одержанню коштів для його погашення. І, нарешті, ПІІ сприяють інтеграції національної економіки у світову завдяки виробничій і науково-технічній кооперації.
Українське керівництво часів незалежності щось намагалося робити в цьому напрямі. Вже в березні 1992 року вийшов Закон України «Про іноземні інвестиції». Наступного року з’явилися Декрет Кабінету Міністрів «Про режим іноземного інвестування» і Закон України «Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні». У 1996 році парламент прийняв Закон України «Про режим іноземного інвестування».
Закордонний капітал не обходив нашу країну — обсяги іноземних інвестицій зростали з року в рік. Але, як відомо, усе пізнається в порівнянні. Рівень ПІІ в Україні один з найнижчих у Східній Європі — близько 190 доларів на людину. Це вдесятеро менше, ніж у сусідній Польщі.


Україна демонструє світу вигідне поле для капіталовкладень


Нова демократична влада чітко продемонструвала світовому співтовариству, що вона більше не хоче миритися з колишнім застоєм в інвестиційній сфері. Тільки в червні 2005 року відбулася низка заходів, кінцевою метою яких була активізація інвестиційного процесу в Україні. Серед них — економічний форум у Дубліні «Можливості бізнесу в Україні», Х міжнародний форум «Ринок капіталу України-2005», перший україно-російський інвестиційний форум «Україна—Росія-2005». Але найважливішою подією, безумовно, став, український «міні-Давос», а якщо точніше, позачерговий «круглий стіл» «Україна-2005 у рамках Міжнародного інвестиційного форуму», виступаючи на якому Президент В. Ющенко наголосив, що «Україна — це найвигідніше поле для інвестицій».
Хоча з цим погоджуються інвестори, але річ в іншому. Гадаю, нова влада реально відчула, що інвестиційний клімат з її приходом не поліпшився. І, щоб якось зупинити розвиток ситуації за низхідною, було здійснено могутній піарівський крок. Але сам форум нічого не дав. Лише справами можна залучити інвестиції.
Я запитував російських бізнесменів з кола своїх давніх знайомих, що відвідали Україну: ви готові почати вкладати сюди? Відповідають прямо: ні, ми приїхали тільки послухати, подивитися. Вони бояться непрогнозованості влади. Приводів для таких побоювань влада дала більш ніж достатньо. Спочатку вільні економічні зони скасовують. Потім міністр економіки заявляє, що до деяких положень функціонування цих зон ми готові повернутися. Ми то забираємо, то повертаємо оподатковування малого бізнесу. Розмови про реприватизацію — взагалі окрема тема. Якщо ми хочемо припинити лякати інвесторів поняттям «реприватизація», треба або прийняти в сесійному залі мораторій на такі речі, або уряд має перестати їх постійно коментувати.
Західні бізнесмени здебільшого дають позитивну оцінку політиці нової влади в інвестиційній сфері. Підкріплюється це і статистичними даними. Обсяг ПІІ, що надійшли в Україну в першому кварталі 2005-го, зріс порівняно з аналогічним періодом минулого року на 8,5 відсотка. Водночас не можна сказати, що цей результат задовольнив керівництво держави.
Зрозуміла його заклопотаність недостатнім збільшенням інвестиційного потоку, але, на мій погляд, цьому є об’єктивні причини. Насамперед — занадто мало часу минуло. Іноземні інвестори — люди консервативні, а інакше і бути не може, оскільки ризикувати їм доводиться власними грошима.


Завдання номер один — усунути завали на шляху інвестора


Досвід роботи в Головному управлінні зовнішньоекономічних зв’язків і інвестицій КМДА і критичний аналіз того, що було зроблено в інвестиційній сфері старою владою, дають змогу мені дійти висновку, що солідних іноземних інвесторів, на відміну від українських олігархів, не так вже і цікавлять різні податкові преференції. Вони, як і всі нормальні бізнесмени, звичайно, не належать до числа принципових супротивників пільг, але ганятися за ними не будуть. Згадаємо, наприклад, як у 1993 році було надано безпрецедентні пільги терміном на 10 років СП з іноземними інвестиціями. Вони спричинили бурхливе кількісне зростання спільних підприємств — вже на початок 1996 року в Україні було зареєстровано майже 4 тис. таких СП. Але відчутної користі національній економіці вони не принесли. Більшість СП дуже швидко перетворилася на звичайних посередників, що надають за помірну плату послуги з розмитнення вантажів, і імпортерів курятини, нафтопродуктів, автомобілів та інших високоліквідних товарів. Мінекономіки свого часу перевірило їх діяльність і з’ясувало, що 60 відсотків капіталовкладень припадало на власні кошти СП, а інвестиційна складова практично не проглядалася.
Сьогодні представники опозиції доводять, що позбавлення податкових преференцій ВЕЗ і ТПР завдало серйозного удару інвестиційному іміджу України. Але який, скажіть, стосунок до цього іміджу мають імпорт курячих стегенець, завезення устаткування з метою подальшого продажу його на території країни за ринковими цінами, виведення привабливих активів з-під державного контролю? У тих само широко розрекламованих донецьких ВЕЗ і ТПР у 2004 році лише кожен п’ятий долар інвестицій був іноземного походження. А фактично це були пересічні офшори, в яких місцеві фінансово-промислові угруповання приховували свої доходи від оподаткування. У 2004 році чисті втрати держбюджету від діяльності українських ВЕЗ і ТПР сягнули 2 млрд. грн.
ВЕЗ і ТПР у їх колишньому вигляді ніяк не стикувалися з євроінтеграційними прагненнями України. Прийнятні для всіх умови ведення бізнесу — це насамперед стабільність і передбачуваність правового поля. Коли інвестори приходять на ринок, вони мають бути упевнені, що умови ведення бізнесу не змінюватимуться залежно від політичної кон’юнктури, якихось сьогочасних міркувань економічного характеру. У противному разі замість стратегічних інвесторів до нас прийдуть фінансові спекулянти.
На мій погляд, у 2005-му не всі дії уряду у цьому контексті були вдалими. Якщо ми вже поставили тверду мету — вступ до ВТО і ЄС, треба чітко дотримуватися прийнятих там правил спілкування.


Інвестори не люблять багато ризикувати


Іноземні інвестори, як свідчить світовий досвід, дуже не люблять політичні ризики. Тому політично стабільний Китай, незважаючи на своє комуністичне забарвлення, перебуває в числі лідерів на планеті за кількістю залучених ПІІ.
Чи є в Україні можливість зміни політичного курсу в недалекому майбутньому? Гадаю, що такої небезпеки немає, хоча, як я раніше зазначав, певне сум’яття в инвесторські душі вносять парламентські вибори 2006 року, що стоять на порядку денному, й політична реформа. Прислів’я каже, що коней на переправі не змінюють, а реформа, нехай і не прямо, але ставить своїм завданням зазначене дійство. Але навіть якщо реформа відбудеться, я упевнений, що вона серйозної шкоди соціально-економічному розвитку країні не завдасть.
Підставою для моєї впевненості є неминучість цілковитої перемоги на виборах у Верховну Раду прихильників Віктора Ющенка і їх союзників. Хоч би як приндилася сьогодні опозиція нової влади, але й недосвідчена в політичних спектаклях людина одразу може побачити, що вона деморалізована, не має привабливих для суспільства ідей і не може серйозно впливати на перебіг виборчого процесу. Причини такого незавидного стану нинішньої опозиції ні для кого не секрет — її лідери звикли працювати, тільки перебуваючи при владі, поза нею вони, як риби, викинуті на берег.
Дуже уважний іноземний інвестор і до стану фінансового сектору економіки, і насамперед до банківської системи. Сказати сьогодні, що вона цілком відповідає західним стандартам, звичайно, не можна. Зміни мають бути, і дуже серйозні, але я в майбутнє українських банків дивлюся з оптимізмом. Усі ті проблеми, що ще є у банківській діяльності, значною мірою спричинені «хворобами росту». Тому я думаю, що надходження значного іноземного капіталу допоможе нашим банкам досить швидко досягти «середньоєвропейського віку».
Оптимізму додає і політика Нацбанку України в кредитно-фінансовій сфері. НБУ часів Стельмаха — це зовсім не НБУ часів Тігіпко. Про політичну заангажованість говорити тепер не доводиться.
Має потребу іноземний інвестор і в трансформації свідомості вітчизняного бізнес-середовища. Буває, що наші компанії нехтують узяті на себе зобов’язання.
Якось під час закордонного відрядження до мене в Брюсселі, як до керівника управління зовнішньоекономічних зв’язків і інвестицій КМДА, звернувся представник однієї з місцевих компаній з проханням про допомогу. Історію він мені розповів таку. Компанія вирішила заснувати в Києві мережу торгових точок з випікання і продажу популярних на Заході ласощів — солодких вафель з добавкою різних кремів.
Вивчивши наш ринок, бельгійські бізнесмени зрозуміли, що проект може принести чималий прибуток. Але для початку бізнесу було потрібно приміщення площею близько 120 квадратних метрів. Знайшли українського партнера й перерахували на його рахунок 200 тис. доларів. Але далі справа застопорилася. Український партнер просто почав водити бельгійців за носа, розповідаючи їм страшні історії про сваволю столичних чиновників. А потім заявив, що для подальшого просування проекту потрібні ще гроші. Таких несумлінних підприємців в Україні не так уже й багато, але це той самий випадок, коли ложка дьогтю псує бочку меду.
Заважає українським бізнесменам і невміння вірно вибудовувати свої взаємини з потенційними інвесторами. Буває, вони погано розуміють, чого саме конкретно хоче закордонний партнер, що надалі обертається взаємними претензіями. На іноземців негативне враження справляє схильність бізнесменів на пострадянському просторі видавати бажане за справжнє. Треба пам’ятати, що серйозний інвестор ніколи не розщедриться на проект, поки не вивчить всю альтернативну інформацію про перспективи розвитку того чи того бізнесу й компанії.
Розмовляти з потенційним інвестором потрібно професійною мовою, за можливості уникаючи суб’єктивних оцінок. І нарешті, я порадив би нашим підприємцям забути про провінційну звичку нестачу аргументів поповнювати щедрим застіллям або демонстрацією виробничих площ і різного устаткування. Згадані правила прості, а дотримання їх у повсякденній практиці допоможе вітчизняним бізнесменам налагодити взаємовигідне співробітництво з іноземними партнерами.


Підготувала Алла НОСОВА.