Кожна історія має свою хронологію й послідовність подій. Судово-правова — не виняток. Але далеко не кожна бюрократична або інша тяганина дає очікуваний результат. Як правило, нагромадження непорозумінь, упередженості, а то й примітивного до непривабливості цькування, залежно від рівня спецпідготовки тих, хто конфліктує, заводить і людей і саму справу в глухий кут. І тоді агресивна зв’язка стає практично нерозв’язанною, засмоктуючи і запрограмованих, і вимушених учасників загального процесу в бездонну вирву протистояння... Ну а якщо станеться й навпаки, то лише в розтягнутій за часом перспективі, коли радість «перемоги» нагадує поразку.
У такій ситуації, і це всім ясно, за високого рівня вітчизняної корумпованості та млявої боротьби з нею перемагає, на жаль, не диктатура закону. Декларації влади на цю тему схожі, швидше за все, на літній дощик, краплі якого до землі не долітають. І бал продовжує правити «стара гвардія», тобто ті, хто, з огляду на історичний момент, заздалегідь перефарбувався на «потребу дня». Ті, в кого залишився колишній, але надійно законспірований під сучасність орієнтир... Ті, хто внаслідок надійності посадового маскхалата продовжує запроваджувати в життя узятий понад десять років тому курс на тлі збережених різноманітних повноважень... Для таких статус особистої передчасної недоторканності є гарантією безкарності у варіюванні законом на свій смак. Все сказане вивчено народом нашої бідної Батьківщини напам’ять і називається рідним словом — корупція.
Нанизані «ягоди»
А справа, про яку піде мова нижче, — лакмусовий папірець, за яким віртуально й логічно читається типова за характером і масштабами «клюква» всієї корупційної системи. Нові ж пагони за своєю скоростиглістю, чи то громадські або депутатські (різних рівнів) та інші об’єднання, нагадують гриби після дощу: ні політичної масштабності, ні перспективної надійності, ні серйозності... До цього коктейлю варто додати псевдоправовий і масовий, у тому числі й за висотою владної піраміди, нігілізм.
На таких віртуальних системно-службових гілках і гілочках, як правило, мистецьки нанизано всілякі «ягоди», приміром, вітчизняного судочинства: дзвінки й дзвіночки кому, куди, скільки й коли потрібно... Звідси бере початок всеукраїнська павутина зв’язків і відносин за рангами й посадами... Ну а потім уже фінал — різноликі хабарі, послуги, подарунки тощо для одних і полярні дії для інших... Принцип древній, майже генетичний: ти — мені, я — тобі... Якщо всю цю неймовірну й в’язку масу помножити на реальну масштабність країни, то назвати це можна знайомим і глобальним за можливостями мережі словосполученням — корупційна СИСТЕМА, або зловживання владою, службовим становищем й іншими уточнювальними характеристиками.
На вершині конуса популярної, але, на перший погляд, не вивченої й донині конкретної теми — приватизація одного з об’єктів Алупки, а саме: санаторію імені Дзержинського.
Розмова як на теперішній час банальна, але тому не менш гаряча й гостра, а в конкретному випадку — доведена до точки кипіння... Сьогодні, коли тривалість конфлікту між поверхами судово-правової влади, депутатами місцевого рівня й так званою громадськістю цього кримського містечка надто затяглася, а кількість «холостих» перевірок, приміром, Алупкинської міськради й виконавчого комітету, проведених правовиками різних ступенів і рівнів, досягла приблизно тисячі (!), було почато безпрецедентні заходи всілякого впливу на Алупкинську міськраду в особі її голови Валерія Андика, на виконавчий комітет Алупки. Зрозуміло, коли кожна зі сторін має у своєму стані динамічних прихильників, то в підсумку протистояння може призвести не лише до словесної, судової, суспільної, друкованої й інших баталій, а й до фізичних зіткнень... Якщо ж це джерело людських пристрастей замутити гримучою сумішшю з півострівних політичних партій і рухів і поставлених перед ними завдань, природно, з урахуванням майбутніх виборів 2006 року, а щось подібне, щоправда, поки що не афішоване, в Алупці вже практикується, то нормальна діяльність представників законно обраної влади, як, власне, і стабільність існування кримських аборигенів у найближчому майбутньому може тільки наснитися, та й то з малою часткою імовірності. Саме ці й інші пекучі питання піднімав на квітневих сторінках «ДТ» холоднокровний Борис Дейч. Не прислухалися...
І поки стомлені сонцем жителі Алупки намагаються якнайбільше заробити на курортниках, щоб потім ще одну зиму прожити безбідно або хоча б абияк, на господарському небокраї південного містечка районного масштабу триває роздрай... Здається, диктатурі закону тут просто місця немає і в близькому майбутньому не передбачається... Тож літній сезон 2005 року сприяє хіба що доморослим групам і групкам певних діячів та їхнім поручителям. Ну ще тим, хто через силу пнеться, аби підірвати крихку південну стабільність, хто не так давно постарався змінити законну владу в Алупці. У результаті можна припустити, що вся ця вакханалія принесе самозванцям не так тимчасове задоволення особистих амбіцій, як довгоочікувану можливість використати своє, нехай навіть тимчасове, становище біля підніжжя влади, в особистих і, здається, корисливих цілях... Що робити... Алупка — містечко з населенням трохи більш як сім-вісім тисяч корінних жителів, в якому, звичайно, до чужого рота не приставиш ворота...
Однак, припускаючи «замінованість» порушеної проблеми, намагатимемося розібратися в ній холодним розумом з використанням логіки фактів, документального аналізу, а також подій, свідком яких, так сталося, авторові цих рядків довелося бути.
Причини
Їх декілька. За словами законно обраного мера Алупки Валерія Андика, свого часу санаторії Криму, до числа яких належать і лікувальні корпуси колишньої алупкинської оздоровниці — санаторію імені Дзержинського, на законній підставі були передані з державної в комунальну власність.
Так був зав’язаний перший вузол, котрий згодом спричинив непорозуміння, судові переслідування і запеклі конфлікти, що ними помережані кримські землі вздовж і поперек за одного лише натяку на законне впорядкування владою Алупки приватизації місцевих об’єктів.
Проблема в тому, що під час передачі специфічних будівель санаторіїв, а також територій, на яких вони розташовані, ні в Ялті, ні в Сімферополі, ні в Києві, як з’ясувалося, ніби ненароком, не врахували головного: закладеного спішною легковажністю самих чиновників подразника сповільненої дії, так сказати, на перспективу. Зате в цих самих чиновників залишається й досі право розпоряджатися фактично на власний розсуд усім багатством, накопиченим попередніми поколіннями й часом.
Не було враховано головного — це річні бюджети міст і селищ Криму та їх лише сезонна наповнюваність, а також очевидна стосовно недоробки деталь: нестикування Бюджетного кодексу із законом про місцеве самоврядування. Так, наприклад, минулого року бюджет конкретного міста — Алупки, за словами першого заступника мера міста Сергія Кубанцева, становив не набагато більше як два мільйони гривень, на які, зрозуміло, не розженешся. Тим очевидніша неможливість ґрунтовного хазяйського облаштування силами місцевого самоврядування таких велетів, як санаторії. А якщо врахувати очевидні соціальні й інші потреби Алупки? Приміром, вартість щорічної підготовки до курортного сезону, модернізацію й удосконалення літнього відпочинку? Що стосується прагматичного об’єктивного й чесного розподілу грошей з Ялти, то це, запевняю, особлива розмова... Якщо коротко, то, власне, як і скрізь, цільової фінансової допомоги чекати немає звідки. Очевидно, це і стало причиною того, що найбільш ласі шматки колись народної власності залишаються у володінні Ялти, Сімферополя й Києва? Про це нижче.
Друга причина. Це хронічна відсутність чітких «шлагбаумів» між комунальною й державною власністю!
Третя. Незриме, але тому не менш гостре фінансово-земельне, адміністративно-управлінське протистояння чиновників різних рівнів, до речі, через ті-таки нестикування. Наприклад, позиції й повноваження Великої Ялти ніяк не вирішували, а навпаки збільшували (своя сорочка ближче) насущні, а часом животрепетні до безвихідності потреби малих міст і селищ Кримської автономії, у тому числі й Алупки. Загалом, багато чого не було зроблено та й дотепер не враховано... Чого ж дивуватися, що на півострові, власне, колотяться тепер у прямому й переносному значенні і люди, і суди, і місцеві адміністрації. Гадаю, не зовсім привільно й чиновникам Ялти, Сімферополя вкупі с київськими.
Але, мабуть, ліпше за нас змалює ситуацію екс-мер Алупки Олексій Іванович Воронов.
— Коріння нинішнього «роздраю» закладено давно — ще з часів відомого Указу Кучми про можливості продажу або оренди земель й об’єктів, якщо не зраджує пам’ять, року з 1998-го, — міркував Олексій Іванович. — Це — саме початок мого керівництва, коли в бюджеті Алупки був один мінус, а Валерій Михайлович Андик (нинішній голова Алупки) був моїм заступником, допомагаючи вже тоді «воювати» із приватизаційним неподобством, котре тільки-но починалося. Відтоді з огляду на заплановані згори, м’яко кажучи, нестикування і за законну протидію вакханалії саме моєму замові була обіцяна «дірка в голові». В декого і сьогодні громадянська позиція Андика, немов скалка — кортить поквитатися за дотримання законодавчих норм, за безкомпромісний характер відносин і бажання дотримати законодавчих норм.
— Звичайно, в історії семи років (стільки триває протистояння Системи й Людини) це — мить, а для людського життя — напряг, іноді надмірний, — важко зітхнувши, продовжував Воронов. — Однак Валерій Михайлович Андик — молодий, освічений, адже закінчує третю вищу, юридичну, в нього енергійні розум і вся людська сутність, тому він популярний у народу. Тож недаремно із сімнадцяти претендентів на посаду мера він і переміг з гідною перевагою. Життєвий досвід підказує, що з такою Особистістю воювати складно. Напевно, тому й були задіяні найрадикальніші заходи впливу, аж до агресивних масовок...
За нагоди згадую редакційну статтю, опубліковану наприкінці весни в газеті «Ялта Культурная и Коммерческая» № 20 від 20 травня ц. р. Після візиту на ПБК Президента писали (цитую фрагмент):
«Тут влада занадто корумпована. Я не залишу ні однієї фігури в Києві, Криму або іншій частині України» (кінець цитати від Президента). І як коментар редакції: «Стосується це й кадрів у системі правоохоронних органів, чим, як здається, й обумовлена виявлена запопадливість» (кінець цитати).
Деяка сторожкість коментарю вже простежується, висловив власну думку Олексій Іванович. Та нам коментувати не личить, тому що на особистому досвіді добре знаємо практичну основу прикладної судово-правової, адміністративно-територіальної, земельної чехарди, що продовжує святкувати кримський бал.
— Дозволю розвинути думку, — розповідав далі А. Воронов. — Сьогодні на території Криму розташовані об’єкти чотирьох (!) майнових фондів з відповідними штатами, службами й повноваженнями, до кожного з яких «приписані» певні об’єкти володінь, зокрема й алупкинські санаторії. Це — Державний фонд (Київ), Кримський фонд (Сімферополь), Ялтинський ФДМ і щось там (дріб’язок) залишається Алупці. У трьох перших, зрозуміло, передусім власні інтереси, далекі від турбот і потреб нашого міста й городян.
— Наприклад, розпорядженням РМ Криму 1998 року одному з банків був проданий не тільки санаторій «Зелений Мис», до речі, згодом перепроданий ще якомусь банку, а й інші об’єкти... І пішло-поїхало. Одна лише Ялта встигла вже продати 40 (!) об’єктів тільки на території Алупки! Від усіх продажів в бюджет Алупки перепало нуль цілих нуль десятих! Мало того, якщо корпуси «Зеленого Мису» викупили, то весь житловий фонд, що прилягав до них, але став на той час непридатним, залишили місту. Виходить, «на тобі, Боже, що мені негоже»? І ось уявіть, — немов звертався по пораду Воронов, — у бюджеті мінус нуль. Запитується, якими засобами і силами впорядковувати комунальну власність, що залишилася!? Як вирішувати наболілі соціальні питання? Тому вже тоді стосовно низки питань приватизації й довгострокової оренди ми зверталися по роз’яснення у відповідні інстанції Ялти, Сімферополя, аж до Генеральної прокуратури України, але у відповідь — тиша. Ось і виходить, що ініціатива або карана або й зовсім не потрібна?
— Треба було на щось зважуватися, — каже А. Воронов. — І ми, виявивши ініціативу, мабуть, перші організували міський Фонд майна Алупки. За що, зрозуміло, для декого стали ворогами № 1. Буває й таке, що незалежність, ініціативність образливі, м’яко кажучи, а часом і войовничо нетерпимі... Але це і є практичне й раціональне місцеве самоврядування Хай там як, а тепер в Алупці є свої міський архітектор, землевпорядник, тож не потрібно їздити до Ялти вимолювати підписи й печатки. Ну кому ж це сподобається?! До слова, сьогодні деякі голови селищних рад, знаючи, що відбувається з мером Алупки, можуть і хотіли б, але не зважуються, створювати на підставі закону про місцеве самоврядування власні фонди майна. Ось і йде по півострову як повноправний суб’єкт нинішнього часу запекла корупція, про що так правильно і казав, перебуваючи в Криму, наш Президент.
Переслідування і...
— Хоч би там як, але малими силами місцевого самоврядування потрібно було виходити з бюджетного цейтноту: комунальної власності в Алупки — мізер. Наведу наочний приклад. 2002 року з огляду на наявність солідної кримської власності саме в фондах, про які згадувалося вище, адміністрація Сімферополя продала за договором купівлі-продажу три корпуси санаторію імені Дзержинського приватному підприємцеві з Ялти. На наш погляд, за сміховинною ціною... — замислився, ніби згадуючи, Олексій Іванович.
Однак, використовуючи мінімальні важелі закону про місцеве самоврядуванні, саме Алупка завбачливо, у пункті 2.5 реєстру № 2135 від 29 березня 2002 року, серед іншого записала (цитую):
«Сторони домовляються: ОБОВ’ЯЗКОВИМИ для діяльності Орендаря Є ТАКІ ОБМЕЖЕННЯ використання земельної ділянки: ...
1) здійснювати будівництво;
2) реконструкцію або капітальний ремонт споруджень;
3) дотримувати режиму санітарних зон й особливо охоронюваних територій;
4) вживати заходів до недопущення можливості стоку дощових і стічних вод, проникнення отрутохімікатів і мінеральних добрив на суміжну земельну ділянку;
5) дотримання червоних ліній та інженерних комунікацій через ділянку» (кінець цитати).
Тобто адміністрація Алупки намагалася попередити дію тим, щоб необхідні для городян і відпочивальників функцій санаторію було все-таки збережено.
Однак пропонований факт фешенебельного будівництва й загального стану справ на орендованих пепешником ділянках території санаторію імені Дзержинського свідчить про пряме порушення орендарем умов оренди в частині пунктів цього «договору», що за текстом цього самого документа може стати, і на законних підставах стало, причиною для ініціативи «орендодавця» до розірвання договірних зобов’язань із приватним підприємцем. Тому із законних і цілком очевидних причин адміністрація Алупки, як законний орган місцевого самоврядування, не видає на руки пепешнику офіційних документів, так і не підписаних виконкомом Алупки, але які остаточно закріпили б за цим підприємцем право власності не лише на корпуси, які він почав ґрунтовно перелаштовувати під будинки, а й на землю... І тоді паперовим косяком пішли позовні заяви від підприємця. Однак чомусь на адресу не Господарського суду, якому й підсудні такі справи і, як каже закон, про що, власне, не могли не знати в Ялтинському міському суді. А голові цього міськсуду панові В. Руденку, який майже 18 років тут беззмінно працює. Але відомо давно, що на одному місці навіть камінь мохами обростає. Причина позовів пепешника — нібито бездіяльність місцевої влади стосовно його інтересів. Хоча «бездіяльність» органів місцевого самоврядування полягала лише в тому, що адміністрація міста не могла й не повинна йти на порушення закону, якщо навіть комусь цього дуже хочеться. Тільки тому й не були підписані руйнівні для Алупки й такі потрібні пепешнику документи, закінчив свою оповідь Олексій Воронов.
Вивчивши цілий стос суддівських запитів, протоколів про адміністративні правопорушення, арешти й затримання, постанов, бюрократичних відписок й іншої переписки, а також відповідей Ялтинського міського управління юстиції та інших судово-правових інстанцій, безліч приписів, ухвал та багато іншого, що стосуються однієї людини, яка посміла діяти й відстоювати справу й власну честь суворо за законом, мимоволі згадуєш професійну відвертість Андрія Смітюха — кандидата юридичних наук з Одеси, який опублікував у спеціальній періодиці розумну статтю на тему «Що таке процесуальна диверсія» як один із найрадикальніших тактичних заходів, що їх застосовують у процесуальних технологіях, до неугодного в нинішньому судочинстві України. На жаль, деструктивні дії, властиві процесуальній диверсії, досить поширені в Україні, як стверджує кандидат наук А. Смітюх, ці масові порушення чомусь не стали предметом наукового дослідження. А жаль, тому що уявити складно, скільки таких «процесуальних диверсій» притримують під тоннами сукна або в сотнях тисяч «довгих ящиків» судових канцелярій країни. За цими притримуваннями, між іншим, стоять наші безмежно терплячі люди...
Покарання
Стискаючи роки й пристрасті в одну розпечену точку, дозволю відвертість. Якби зняти сучасний фільм про корупцію в Криму і про боротьбу з нею, гадаю, ми втерли б носа навіть американським бойовикам.
У долі мера Алупки Валерія Андика та його команди було все... Погоні з переслідуванням і наручники, арешти й ізоляція мера до камери попереднього ув’язнення в той момент, коли посадова особа Валерій Андик за судовою повісткою в зазначені час і місце прибув особисто до будинку суду, а конкретніше, до приймальні голови суду Руденка. Був і опис майна з понятими за несплату суддівського штрафу в 51 гривню тощо. Що стосується правосуддя, то воно тут, мені здається, відпочиває. Тоді, може, метою було непереборне бажання принизити, розтоптати достоїнство людини, зламати й змусити, зрештою, Валерія Андика, Сергія Кубанцева, Михайла Паршина, Миколу Ремізова, Олексія Воронова, загалом, усю команду міського голови, сліпо скоритися. Питання, питання... Без відповідей на них не можна інакше як навмисне знущання розуміти принизливу процедуру опису державними виконавцями майна голови Алупки, яка мала місце, за 51 гривню (!) — суму, котру визначив суддя Руденко у вигляді адміністративного штрафу В. Андику. Побічно це підтверджують й адвокати мера: все відбувається на тлі зневажання самими ж правоохоронними органами Ялти чинного процесуального законодавства України.
На щастя, є люди, стійкість яких нагадує опір металу: що більше й сильніше Система давить, то твердіше вони стають. До речі, це рідкісний людський тип, але саме до такого ряду можна віднести і Валерія Андика, і, власне, й весь склад його команди.
Доказом цього є постанова Верховного Суду за підписом Голови Верховного Суду України Василя Маляренка (цитуємо):
«За таких обставин висновок суду про наявність у діях
Андика В. М. складу правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 185 КупАП, об’єктивна сторона якого характеризується відсутністю поваги до суду, а об’єктом є посягання на нормальну діяльність суду, суперечить матеріалам як цивільних, так і адміністративної справ, а тому рішення суду не можна вважати обгрунтованим,
а значить, законним.
На підставі наведеного, керуючись статтями 293, 294 КупАП
П О С Т А Н О В И В:
Постанову Ялтинського міського суду АР КРИМ від 25 лютого 2005 року щодо Андика Валерія Михайловича скасувати, а справу закрити» (кінець цитати).
Здавалося б, справі кінець... Але це лише здалося
Заготовка під вибори-2006 ?
Під кінець перебування у Криму на очі потрапив опублікований в одному з тамтешніх видань коментар на злобу дня. Це думка відомого українського фахівця в галузі права народного депутата України першого скликання Анатолія Ткачука. Сьогодні він є не тільки консультантом профільного Комітету ВР України з питань державного будівництва й місцевого самоврядування, але також головою громадської ради з питань законодавства для місцевого самоврядування й організацій громадянського суспільства.
Слова цього вченого, політика, громадського діяча й високого професіонала у своїй справі ніби фокусують у якійсь точці істини бурхливі алупкинські події початку нинішнього літа, коли законно обрана влада в Алупці була зміщена самозванцями нібито від народу (наводжу цитату):
«...Ситуація в Алупці нагадує якусь генеральну репетицію з відпрацювання технології усунення серйозних конкурентів на виборах до місцевого самоврядування 2006 року. Це як було в Мукачевому. Адже саме там уперше апробували модель тотальної фальсифікації виборів за допомогою місцевої міліції й судів. Потім це спробували використати на виборах Президента. Щоправда, у цьому разі не вийшло, люди не дали. Так і тут, руками суду розчищають виборчі території на виборах міського голови наступного року. Якщо Андика не можна купити, якщо його не можна залякати — його потрібно дискредитувати в очах городян. Саме це зараз і відбувається. Один бізнесмен, який вирішує, що із санаторію можна зробити будинок незалежно від первісних юридичних документів, за допомогою судових процедур не лише пробує розв’язати свої проблеми, а й розв’язати проблему виборів 2006 року» .
P. S. Коли матеріал був підготовлений до друку, стало відомо, що якась група, що назвалася депутатами міськради, за підтримки «куцої» громадськості, в один із червневих днів у присутності міліції Ялти зламала вхідні двері до офіційної установи міськради, спеціальною пилкою — болгаркою — вирізала й відкрила сейф голови Алупки, де зберігалися документи й бланки суворої звітності і, видавши «офіційні» накази, проголосила себе новою владою Алупки.
Сьогодні, коли представники законно обраної влади містечка один за іншим незаконно зміщені всі як один, вони, як і раніше, дотримуючись принципів правової й демократичної держави, подали в суд першої інстанції позовні заяви на відновлення у посадах. Однак «ініціативна група» до судів не йде, очікуючи, очевидно, з моря погоди...
І ще. У цьому випадку казати про кількість порушених статей законодавства, зокрема й трудового, просто не випадає... Їх, на мою думку, багато, але цей факт тягне вже не на журналістське розслідування... Дивує те, що правове свавілля в Алупці й справді нагадує політичне розчищення виборчої території Алупки до виборів-2006! І все-таки пропоную згадати Василя Аксьонова, у повісті «Острів Крим» якого подібний сюжет нагадує наш, ...але там — фентезі, а тут реальне життя цілого міста. Ось і не вір після цього прогнозам Анатолія Ткачука? Чи все-таки в Україні сила Закону залишається вище політичних ігрищ? Хочеться вірити, що так воно і є, й реакція влади Києва й Сімферополя на описані аж ніяк не повною мірою події в Алупці не змусить на себе довго чекати.
Ну а поки що разом з морськими хвилями накочує на Алупку черговий кримський вал політагресії й бажання в каламутній водичці впіймати свій сухарик або земельку...
