Милосердя важливіше за справедливість
Л. ВОВЕНАРГ.
Ну, чи не знущання: 1 червня, у Міжнародний день захисту дітей, Оболонський райсуд столиці (суддя Микола Тищук) виселив з гуртожитку Олександру Конопліч та її неповнолітнього сина. Куди? На вулицю!
Скажіть, хто в нашій державі не опікується дітьми? Президент і Прем’єр-міністр... Уповноважений Верховної Ради з прав людини і депутатський корпус, заступник Генерального прокурора — всі голосно заявляють про свою любов до дітей, закликають не залишатися байдужими до їхньої долі. “Охорона материнства і дитинства — загальнонаціональний стратегічний пріоритет”, — читаємо в законі.
Лілія Григорович, народний депутат, розчулено пише у “Голосі України”: “... доречною і своєчасною стала ініціатива Президента України щодо подолання дитячої безпритульності, мета якої — забезпечити право кожної дитини мати сім’ю”.
Авжеж, увесь світ любити простіше. А тільки-но мова заходить про допомогу конкретній людині, на арені з’являється її ницість Бездушність, грубо прикрита відписками від уповноважених допомагати або мовчанкою від народних обранців.
3. Лампочка від пивоварів?
“Пива для перемоги “Оболоні” вистачить”, — заявили представникові Конопліч доброзичливці, маючи на увазі аж ніяк не футбольну команду.
Час розкривати карти — підлітка Сашка Дудкіна та його матір виселили за позовом всесвітньо відомого виробника, благодійника і мецената ЗАТ “Оболонь”. Отож неповнолітнього по суті позбавляють права мати родину. А куди подітися самотній жінці, інваліду, пенсіонерці? Вона не дитина — її доля байдужа можновладцям, які люблять увесь світ. І грошовим тузам її благання і сльози — як удаву тріпотіння жертви, тобто «до лампочки». Покладає надії Олександра тільки на справжніх благодійників, серед яких представників “Оболоні”, очевидно, немає.
“Усіх, кого це стосується”
А просить вона в них не тонну пива, щоб “перемогти”.
— Прошуся на завод на будь-яку посаду, тільки б мене залишили в квартирі, — каже без п’яти хвилин бомж (її апеляцію ось-ось розглянуть, і якщо рішення райсуду не скасують — жінку з дитиною прийме вулиця).
До кімнати гуртожитку, надану чоловікові Олександри Володимиру Дудкіну, сім’я заселилася 16 років тому. Спільне життя згодом не заладилося, чоловік одержав окрему квартиру і пішов, а Конопліч із сином залишилася в кімнаті гуртожитку, за яку справно платила, незважаючи на мізерну пенсію. “Оболонь” була поблажлива до них і багато років навіть не порушувала питання про виселення Олександри. Працівники заводу, які претендували на поліпшення житлових умов, мабуть, скоса дивилися на чужу. Керівництво з гуманних міркувань заплющувало на це очі, але чомусь не хотіло узаконити статус Конопліч, взявши її на роботу.
Пропустивши строк позовної давності, ЗАТ раптом вирішило звернутися до суду з позовом. Нібито Олександра сама дала привід — пішла ще в 1999-му із сином жити до чоловіка, а її кімнату відразу розподілили тому, хто був на черзі. Сімейну чашку, зазначимо, склеїти не вдалося, тому через кілька днів вона повернулася до гуртожитку — Дудкін їх вигнав.
Але, може, є докази того, що сім’я була відсутня півроку? Може, зберігся акт здавання житла, ключів? Чи мати із сином знялися з реєстрації і прописалися в Дудкіна-старшого?
Жодних документів суду позивач не представив.
Аргумент такий: у хлопчика є батько, він живе сам — нехай забирає Сашка до себе.
А чи справді сам і чи хоче батько жити із сином?
Переді мною унікальна заява з епіграфом “Усіх, кого це стосується” (граматику дотримано. — Авт.), завірена нотаріусом 25.05.2005 року. “Цією заявою висловлюю своє заперечення проти постановки на реєстраційний облік та проживання в належній мені ... квартирі мого неповнолітнього сина ... та колишньої дружини...”.
Як я зрозумів, батько засвідчив, що йому немає діла до сина, що йому начхати на його долю, а суд, як і небідний позивач, стверджує, що колишнє подружжя підтримує сімейні стосунки. Доказ тому: Конопліч ... “не прагнула стягувати з Дудкіна аліменти”. Яка нісенітниця! Суд зразка 1.06.05 р., схоже, аргументи сторін приймав вибірково. А документи досліджував не всебічно. І тому, на думку прокуратури Оболонського району, рішення про виселення є незаконним.
“У 1992 році тим же районним судом за позовом Конопліч до Дудкіна... було прийнято рішення про стягнення аліментів на користь неповнолітнього сина в розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітків”. Крім того, зазначено в апеляційному поданні прокуратури, “районний суд цілком ігнорує ст. 125 Житлового кодексу України” та інші нормативні акти, в яких чорним по білому написано: не можна виселяти без надання іншого житла самотніх з неповнолітніми дітьми.
— До того ж Сашко хворий, і вулиця для нього — що взимку, що влітку — прямий шлях в інваліди, — плаче Олександра Максимівна. — Моє здоров’я погіршується, я боюся померти, залишивши сина без батьківської опіки...
Добра воля не має меж
Коли в суді запитали представника “Оболоні”, чому сім років сім’ю не виселяли, а тепер заметушилися, позивач відповів: “То був акт доброї волі”. Хіба добра воля не може бути безмежною? Та для “Оболоні” зробити приємне і корисне — що кухоль пива випити. Чому ж серед пивоварів не знаходиться благодійника, який би сказав: “Залишмо страждальців у спокої”?..
Є кілька, до того ж, варіантів вирішення проблеми. Про зарахування Олександри Конопліч у штат ЗАТ уже йшлося.
Інший вихід — зняти з квартири інваліда статус гуртожитку й укласти з нею договір найму до отримання житла (пенсіонерка перебуває у квартирній черзі).
Ще один шлях допомоги малозабезпеченій сім’ї підказує начальник ЖЕК-511 Дідківський та голова цехкому Стародумова.
Прислухатися б до пропозиції колишнього керівника Олександри. Ось що він пише гендиректору ЗАТ “Оболонь” Пучку: “Конопліч живе в гуртожитку, який ЗАТ орендує в КП “Управління житлового господарства Оболонського району”. Боргів у квартплаті не має... Просимо не виселяти хвору одиноку жінку з дитиною, тому що це суперечило б законам людським і божим”. Адміністрація маленького ЖЕК-511 пропонує керівництву монстра-пивовара передати по акту квартиру Конопліч КП УЖГ, скасувавши статус гуртожитку і надавши ордер.
Начебто все просто, якщо є добра воля. А коли справа в суді? Юристи ЗАТ — хлопці биті, і не з таких ситуацій виходили. Їм аби згори вказівка прийшла ощасливити нещасну родину.
Тоді автор із задоволенням констатуватиме, що всі можновладці і пивовари усвідомлюють: дітей нема, є люди. І їхня доля не байдужа нам...
Київ.
