На початку нинішнього року Миколаївщина «засвітилася» дюжиною офіційно зареєстрованих випадків побиття дітей. Їх виховують штурханами на вулиці, в сім’ї і, що найганебніше, — в державних закладах, які покликані охороняти свободу, особисту недоторканність і достоїнство дитини.
Знущатися зі слабкого, зі світу тварин. Але коли на вихованця піднімає руку розлютований педагог...
2. Ви маєте рацію, Сенеко!
Великий римлянин сказав: «Кого боги хочуть покарати, того вони роблять педагогом». Вислів філософа, зрозуміло, не про справжнього Вчителя. Він про шкільних псевдогуманістів, нездатних завоювати повагу у дітей інакше, ніж насильством. Це через таких горе-наставників Український інститут соціальних досліджень дійшов висновку, що кожен другий(!) вихованець інтернатів стикався з порушенням його прав, тобто був принижений, ображений, а то і побитий.
Не дивно, якщо в цих закладах «працюють» такі ментори, як Довгорука (Очаківська школа-інтернат) і Редискіна (Миколаївська школа-інтернат № 5). Прізвища ми змінили з етичних міркувань, але «героїв» знають, як мовиться, в обличчя.
Ще б пак не знати, скажемо, Катерину Довгоруку, котра «з метою покарання дев’ятирічної дівчинки в побутовій кімнаті в присутності учнів, із застосуванням фізичної сили і психологічного насильства, обстригла ученицю наголо...».
«Побутуха» по-інтернатськи
Лілія Редискіна перевершила колегу у жорстокості. Єдине, що їх зближує, — місце самосудів. Жінки поважати себе примушували в побутових кімнатах...
Наш прихід до школи-інтернату № 5 викликав у директора шквал емоцій, які він ледь стримував.
— Тут уже писала газетка про це, зганьбила колектив, навіть ні з ким не поспілкувавшись.
— Ми не з тієї газетки, і прийшли якраз поспілкуватися. А стаття, що обурила вас, написана на основі офіційної інформації з облпрокуратури.
Микола Ляшенко наших «виправдань» слухати не став і залишив місце «переговорів», пообіцявши надіслати для розгляду підлеглих.
Поведінка керівника нас спантеличила. До зустрічі з Ляшенком ми чули про нього дуже багато хорошого. Діти буквально виснуть на ньому, так люблять... П’ятиразове харчування, відмінне медичне обслуговування, підсобне господарство, тренажерний зал, різні гуртки. Одне слово, чудові умови створено сиротам і дітям, які позбавлені батьківської опіки.
...Наші шкільні співрозмовниці теж захоплено розповідали про директора, успіхи інтернату, і цей мажорний запал зберегли вони, говорячи про Редискіну. Немов збирали ми інформацію не про НП, а про претендента на звання Героя України.
Лариса Мовчан, заступник директора з виховної роботи:
— Редискіна працює у нас за сумісництвом, по суботах. До цього працювала чотири роки в штаті, випустила клас. Інтелект високий. Вихована. Ніколи голос не підвищувала. Ніхто на неї не скаржився. Ми не виправдовуємо її вчинок...
І відразу Лариса Олександрівна кидає шокуючу нас фразу: «Але факти побиття не підтвердилися».
— Мені Редискіна сказала, що за неслухняність смикнула Сашу за комір. І все. Ліна насильство над собою заперечує, а Галя стверджує, що ніхто її не бив.
За дві години до зустрічі з педагогами, ми довго розмовляли з начальником відділу захисту прав і свобод неповнолітніх обласної прокуратури Ольгою Козловою. Вона і виявила факти побиття в п’ятому інтернаті. А їй про насильство над третьокласницями розповіла бабуся Саші, яка провідує онуку щодня.
— Вона ніколи не скаржилася, а одного разу розплакалася і зізналася, — згадує Владилена Кухаренко, бабуся. — Я відразу пішла до директора, але його не було. Тоді звернулася до прокуратури. Пам’ятаю такий випадок був за найдобрішого директора Ігоря Хохлова — він негайно звільнив виховательку. А тут фактично замовчували провину пані Лілії. Вона, гадаю, коріння має таке — не може бути вихователем.
80-літня жінка, яка працювала свого часу вчителем, поставила «діагноз» відразу.
А колеги Редискіної продовжували співати дифірамби, які ми терпляче слухали. Чи не думали завуч Світлана Руденко і психолог Олена Сєднева, що нас можна приспати?
Ось послухайте психолога:
— Працюю дев’ятий рік, бабусю знаю давно. Вона ходить до секти, не знаю, як їй вдалося оформити опікунство. В інтернаті вчаться дві її онуки, вони адаптовані в колективі. Але за моїми спостереженнями і згідно з анкетуванням, у дівчаток завищена самооцінка, вони агресивні. Саша — активна, силою своєю тисне на слабких.
— Дозвольте, але била її й інших Редискіна чи ні?
— Вони відмовилися від своїх попередніх зізнань.
— ?
— А що, ви не знаєте, як діти можуть обмовляти старших? Вважаю, наклеп звели вони на виховательку не без впливу бабусі.
Владилена Миколаївна при нас розповідала Ользі Козловій: мовляв, психолог тиснула на дівчаток, переконуючи їх, що вихователька втратила роботу з їхньої вини.
— Гадаю, так і було, інакше як пояснити слова Саші: «Бабусю, давайте пробачимо виховательку. Нехай знайде роботу і годує сина».
Не повірите — Саша просила вибачення у Редискіної.
Урок дорослим дали десятилітні
— А хто ще просив вибачення у виховательки?
З цього запитання почалася наша зустріч з третьокласниками. На відкритий урок ми запросили наших співрозмовників і основного вихователя. Шість дорослих вкотре прийшли з’ясовувати, як усе було. Іншого виходу ми не бачили: якщо діти справді огудили Редискіну, тоді бабуся звела наклеп на неї, а прокуратура даремно притягала до відповідальності невинних.
Нашу гру з дітьми треба було бачити. Уникаючи прямих запитань на кшталт «Хто кого бив і принижував?», ми зіграли на чесності дітей. Отже, хто вибачався перед вихователем? За що? Половина класу, прийнявши правила гри, підняла руки.
«За те, що вона старша нас»... «Ми не слухалися»... «Я огризалася»...
Відразу висвітилася нетерпимість колишньої виховательки до заперечень, непокори, норовистості дітей. Це зрозуміли, сподіваємося, і заступник директора, і завуч, і психолог...
— А що було, коли ти не послухала? — запитуємо Сашу.
Вона відповідає впевнено і без остраху.
— Я прибирала в кімнаті побуту, зайшла вихователька і звеліла навести порядок в іншій кімнаті. Я відповіла, що не закінчила прибирання тут. Вона крикнула: «Закрий рота і роби, що я сказала». Я відповіла, що в мене теж є права. Тоді вона мене вдарила по щоці. Я відійшла, почала плакати й огризатися. Вона вдарила мене ще раз, з носа пішла кров...
— А ти можеш показати, як це було?
Дівчинка вийшла до дошки, показала. Слідом за нею, захопившись грою і не бачачи реакцію й очі педагогів, перед нами показували, як Редискіна «зачепила» Ліну, і та головою вдарилася об стіну; як менторка била по спині палкою Галю, а потім перед однокласниками поставила її на коліна.
— Хто це бачив, діти?
— Я... Я.... Я.
Діти не вміють брехати. Їх тут вчать говорити правду. Або змушують лукавити, закликаючи до співчуття. До співчуття виховательки, в лексиконі якої, як зазначали діти, були слова «дегенерат», «скотина», «ідіотка»...
Хлопчики й дівчатка розповідали і показували нам страшні речі, не звертаючи уваги на своїх наставників. Ми дійшли висновку, що відмовлялися вони від перших зізнань тільки після індивідуальної обробки дорослого. Кого? Чи знає його ім’я директор? Ми шкодуємо, що його не було на тому інтерактивному уроці, що провели діти...
Замість коментарів і моралізування
Наказом начальника обласного управління освіти і науки директору школи і його заступнику з виховної роботи оголошено догани. Редискіну звільнено з посади «за вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням педагогічної роботи».
Гадаємо, біржа праці пані Лілії не загрожує. Адже вона має два дипломи про вищу освіту — педагога і психолога.
Олена ІВАШКО, Іван ІЛЛЯШ.
Миколаїв.
