Звістка про ушнянське страховисько, яке невідомо звідки з’явилося у віддаленому селі на березі Десни, за кілька днів докотилася до Чернігова і обросла моторошними подробицями: мовляв, незвичайна істота двометрова у довжину, має схожу на конячу голову, нагадує динозавра, літає... Що, на Чернігівщині з’явився свій Лох-Нес?

Не вірилося. Зателефонував у сільську раду Ушні.
— Я сам страховиська не бачив, — сказав сільський голова Микола Стародуб, — але свідки є. Я тому й поставив управління МНС до відома. Люди налякані. Все-таки з такою ситуацією ми зіткнулися вперше.
Наступного дня мій легковик уже прямував до Ушні. З розмов із мешканцями села дізнався, що першим побачив страховисько п’яничка М. ще торік. Але йому ніхто не повірив. Мовляв, чого тільки не приверзеться хворій на алкоголізм людині. Посміялися та й забули. Однак влітку цього року незвичну тварину побачили й люди, які до цього не славилися вигадками побрехеньок.
Серед них передплатник «Голосу України» Іван Федорович Сiрий —1939 року народження, вже на пенсії. Його обійстя розташоване на краю села. Чоловік саме лагодив велосипеда, і я попросив його розповісти про зустріч з «динозавром».
— У мене двоє поросят уже вагою десь по сто кілограмів, —розказує Іван Федорович. — Я їм рубаю кропиву і посипаю її обмішкою. Це було днів десь десять тому. О 19-й годині я поїхав на колишню ферму, де все заросло бур’яном, нажати кропиви. А там її — суцільні хащі! Тільки нагнувся, щоб зрізати стебла, мене мов струмом вдарило: за два метри побачив чудовисько...
— Якої воно було довжини?
— Не більше двох метрів.
— Кажуть, що в нього голова коняча.
— От схожа, це так. Тільки розміром, як козяча.
— А яка товщина?
— Ну, як добра голобля. Сантиметрів 12.
— Що було далі?
— Воно мене злякалося, й поповзло углиб кропиви.
— Без ніг?
— Це був плазун!
— Може, великий вуж?
— Та хіба я не бачив вужів? У мене вони вдома живуть! Я їх і не виганяю, бо вони нешкідливі.
— Що ви далі робили?
— Пішов до ворожки.
— Чому?
— Мене так трясло від переляку! Бабка навіть сказала: «Скільки в мене людей було, а такого ще не бачила...» Більше я туди по кропиву ні за які гроші не поїду.
«Пощастило» побачити незвичайну істоту й 71-річному Миколі Федоровичу Сірому, брату мого попереднього співрозмовника. Він ще працює меліоратором, а тому кожного дня, прямуючи до осушувальних систем, минає занедбану ферму-пустку.
— Я тричі бачив цю звірюку, — мовив. — Перший раз десь наприкінці червня. А потім двічі в липні.
— Яка ж вона на вигляд?
— Чорна, як вугілля. А пузо біле. Голова ж зелена, ніби мохом вкрита. Ще й борідку має. А може, то водорості зачепилися... Не ящірка, явно. Бо ніг не має. Повзає. Схожа на гадюку. Та розміри не її.
— Де ви її бачили?
— У різних місцях. Я думаю, що це не одна така звірюка, а їх кілька. Бо кожного разу довжина була неоднаковою. Прудке таке! Якось іду — ну, дорога там метри три—чотири біля кладовища (межує з фермою. — Авт.). Так воно за мить пролетіло її.
— Може, то птаха якась випурхнула?
— Чоловіче, я ж не сліпий... Перед моїми очима це трапилося! Метрів зо два була ця звірюка! А може, й більше! Раз — і стрибнула на чотири метри, і вже її не видно.
— А іншим разом коли з нею зустрілися?
— Якось я о пів на третю ночі (не скажу, де гостював) повертався додому. Було місячно. А тут поблизу кладовища люди викопали у своєму городі невеличку копанку. Від вулиці вона загороджена сіткою. І от дивлюсь — ця звірюка у копанці плаває. Голову над водою високо виставило, мов прислухається. Собаки, наче вимерли. То гавкають, а це мовчать. Перелякалися!
— Яка розміром голова?
— Вона на кінську схожа. Але менша за розмірами. Ширина більша, ніж у мене вкопані стовпчики (діаметром 12 см. — Авт.).
— Довго звірюка плавала?
— Ні. Я тільки хотів вибрати зручніше місце, щоб роздивитися її, як вона вже розтягнулася на вулиці. Чесно кажучи, я й не зрозумів — чи вона перескочила паркан-сітку, чи в дірку пробралася. Одне слово, я від страху не зразу міг знайти педалі велосипеда...
Після цих розповідей поїхав на ферму, яка перетворилася за роки банкрутства місцевого господарства у зарості кропиви, чагарника. Сюди люди звозять сміття. В розбитих корівниках гуляють протяги. Тихо. Моторошно. Спека. Кажуть, що це місце облюбували вужі. Однак і на них не втрапив. І на зустріч з ушнянським страховиськом «не пощастило». Можливо, десь сховалися у прохолоді. На території семигектарної «ферми» стільки потаємних куточків!
Біля магазину «Спотикач» заводжу розмову з місцевими дядьками, які просили, щоб я краще написав не про примару, яку вони не бачили, а про погану дорогу до села і те, що воно заростає бур’яном, і що 80 хат пустує, а тому там і селиться всяке гадюччя. Віра Яківна Совенок, яка прислухалась до нашої розмови, несподівано заявила:
— Та це я перша побачила чудисько!
— ?!
— Минулого року я прала на березі Десни, де ото діти купаються. І тут щось пльох-пльох переді мною. Я думала, дитя яке пірнуло і хоче мене полякати. Аж з мулу виринає голова, як казан добрячий. Боже, як я перелякалася! А то був сом. Півтораметровий!
Сільський голова Ушні Микола Стародуб зібрав уже чималу інформацію про вибрик придеснянської природи.
— Перші повідомлення про чудовисько почали надходити десь тижнів зо три, — розповів. — Його спочатку побачили діти, які купалися на Десні. «Щось повзає по берегу товсте», — почув їхні враження. Є в нас у селі Микола Іванович Якименко, який має коня. Проїжджав він колишньою фермою. І тут кінь сахнувся. Чоловік дивиться, а воно вже встигло сховатися головою, а півтораметровий тулуб діаметром десь 12 сантиметрів він побачив. Через тиждень знову та сама пригода: кінь сахається, а в кропиву ховається величезний плазун.
За викликом спочатку приїхала міліція.
— Я взяв рушницю і пройшовся з п’ятьма міліціонерами тими хащами, — оповів мисливець Микола Зеленський. — Та нічого не знайшли. Я вистрілив, однак чудисько не злякалося. Кропива ніде не стрепенулася...
У село приїжджала директор Менського зоопарку Зінаїда Чирва. З нею ми зустрілися в Мені.
— Що це може бути, на вашу думку? — запитую.
— Це якась велика рептилія, — прокоментувала ушнянську ситуацію Зінаїда Сергіївна. — Ми зафіксували сліди її пересування, відпочинку. Тобто свідки справді бачили її. За слідами вона може бути товщиною 15 сантиметрів. Думали, що пітон. Однак він не піднімається і не рухається так, як оповідали свідки. Можливо, це кобра. Або якась аномалія природи. Бо все-таки подібні плазуни в нашому регіоні не водяться.
Схоже, у цій історії ще рано ставити крапку. За нашою інформацією, чернігівські зоологи мають намір побувати в Ушні, щоб знайти самого плазуна чи його сімейство. А рептилія, нагнавши страху на ушнянців, залягла «на дно». Можливо, спочиває в норі чи якомусь закапелку. З харчами для неї нема проблем: миші, жаби, вужі. Усе це є в заростях кропиви. У який спосіб вона тут опинилася? Завдяки занепаду місцевого господарства? Невже природа починає так каверзувати там, де людські руки залишають після себе занепад, розруху?

Ушня
Менського району
Чернігівської області.