Третього варіанта повернення з фронту вона для себе не бачила. І твердо сказала про це батькам. Хоча тоді, у страшному 43-му році, їй було лише 15...

 

На той час Ніна Дюкарева вже закінчила сім класів і річні фельдшерські курси. Медицина давалася дівчинці легко, а у сполученні із природною сміливістю її вміння було незамінне на війні. Разом с двома подругами в березні вирішила йти добровольцем на фронт. Але тим уже виповнилося 18. Ніна підклала свою заяву під їхні документи, і її підписали випадково.
Розподілили Дюкареву в автосанчастину. Довелося перевозити поранених. На машині дівчина ганяла — будь здоров! У 15 років вона вже зупиняла кров, накладала джгути, використовуючи замість шин будь-яку палицю, деревинку, що завгодно!
— Захищатися доводилося не тільки від фашистів, — сміється Ніна Андріївна. — Причепився до мене якось начальник санроти. Пішов за мною на річку і поліз у воду. Я йому кричу: «Якщо підпливете, я вас втоплю. Одразу!» Нічого не боялася. У мене був перший розряд ГПО з плавання. То він, гад, виліз на берег і сховав мій одяг. А я спритна — вискочила з води, натягнула його гімнастерку і шукай вітра в полі.
Наступного дня подала рапорт, і мене перевели до іншої роти. А як відпускати не хотіли! Кажуть, «ми тобі медаль дамо. За бойові заслуги!» «Я, — відповідаю, — прийму нагороду тільки за відвагу! А за «полові заслуги» залишіть собі!»
На новому місці дівчину прийняли добре. Ранком вона побачила солдатів, які ніяк не могли зметикувати, що ж їм поїсти. Тоді Ніна взяла два мішки, нарвала туди лободи і щавлю на борщ та й принесла їм.
— Я була сильною, — згадує Дюкарева, — адже й поранених доводилося іноді на своєму горбі тягти! А на зріст я невисока та й важила 47 кілограмів. Коли прийшло начальство і довідалося, що я новий санінструктор, то мене запитали, що я ще вмію робити. «Траву рвати!» — відповідаю. Посміялися. І записали мене до Гвардійського Кобринського артполку. Це еліта була. З ними і залишилася до кінця війни. Я всіх хлопців однаково сильно любила. І вони мене любили. Лаялася з ними, тому що крали в мене бинти, щоб чистити снаряди. А мені перев’язувати нема чим! Але потім я сама поїхала до міста, купила білої тканини і пришила їм до гімнастерок білі комірці, тож вони в мене були завжди охайні! А коли нам привезли консерви з Америки в золотавих баночках, ми їх начистили і зробили 30 кварт. А до цього з однієї миски і суп, і кашу і компот сьорбали. Ось так і господарювала в них.
— Правда, що таких справжніх друзів і справжнього кохання, як на війні, у мирний час не знайти?
— На війні і кохання, і дружба, і саме життя — все пов’язано з небезпекою. Я дуже любила танцювати, часто ходила в клуб. Але якось мене запросив на танок капітан... і всі завмерли. Ми так танцювали, що ніхто очей відірвати не міг. Але мій характер знали всі. Танці — танцями, а далі — баста. Потім ми з цим капітаном разом йшли в наступ. Ми дійшли до Німеччини: на нас наступала фашистська рота, здолати котру було практично неможливо. Обкопуватися майже не встигали. Два рази копнув — і стрибай. Я на що вже невеличка, а й то дістали. Мене контузило, в ногу потрапив осколок, а правий бік був цілком розірваний. Насилу встигли відтягнути. Крім того, що я втратила дуже багато крові, я місяць не розмовляла і погано чула. Думали, що я не виживу. Солдати наші прийшли до госпіталю провідати мене, а ліжко порожнє. Розплакалися: «Немає вже нашої сестрички?» «Та ну вас, — відмахнувся головлікар, — ондечки вона сидить, з пораненими порається. Сама ледь жива, а туди ж...»
Коли до мене прийшли наступного разу, я прочитала по губах сержанта: «Ми виступаємо...» Зрозуміла, якщо залишуся тут, глуха, хвора, без свого полку, — я нікому не потрібна. Тоді стрибнула до сержанта на руки, вчепилася і не відпускала. Це — про друзів. А про кохання...
Уже в Німеччині перед останнім боєм до нас прийшов капітан. Ім’я його було Віталій. Ми разом ходили в наступ, допомагали одне одному. Наші серця билися в одному ритмі, ми були щасливі просто бути поруч. І саме на моїх очах цього молодого красивого офіцера застрелив фашист. А я повинна була подавати 20-кілограмові снаряди і продовжувати бій. Коли все закінчилося, я притисла до грудей його фотографію і плакала. Я дуже кохала його.
— Якби, не дай Боже, зараз почалася війна, ви відпустили б туди свою дочку?
— Якби на те була її воля, звичайно, пустила б. Втримати людину від такого кроку неможливо. Якби зараз почалася війна, і я пішла б знову. Адже нічого не змінилося: ми боролися не за славу, а за Батьківщину. І навіть дивлячись на те, що діється нині, навіть за таку Батьківщину я пішла б у бій. Тому що знаю: мої руки і моя голова згодяться людям. І це — дурість, що жінка, яка пройшла війну, черствіє і не може залишатися ніжною, сердечною. Медики, ті, хто бачив страждання молодих хлопців і дівчат, настільки вразливі, жалісливі, добрі, що завжди допоможуть тим, хто в біді.
Зараз Ніна Дюкарева — інвалід ВВВ 2-ї групи, нагороджена значком «Гвардієць», орденом Червоного Прапора, орденом «За мужність», медалями «За звільнення Варшави», «За перемогу над Німеччиною». Вона — почесна жінка України і ветеран праці. Але головна її нагорода, це те, що за 57 років виробничого стажу вона не зрадила своїй клятві, котру дала ще тоді, коли йшла на війну.