Кажуть, зрозуміти — значить, простити. За всього бажання не можу зрозуміти вчителя або вихователя, які читали Корчака і Сухомлинського, але наліво й направо роздають запотиличники і стусани.
...Багато разів я дивився фільм «Підранки», не забути мені очі вчителя-фронтовика, який ударив школяра. Скільки болю і страждання було в них! Герой картини любив дітей, але не зумів приборкати свій гнів. І від того мучився.
Ми зрозуміли його...
Великий Антон Семенович Макаренко душу і серце віддавав безпритульним. Але й він одного разу не втримався... Письменник усе життя картав себе за ті ляпаси, за неприборкані емоції, про які пізніше розповів усьому світові в «Педагогічній поемі».
Ми зрозуміли його...
1. Кого люблю, того і б’ю?
Петро Остафійович Ткач не досяг світових вершин у педагогіці. Та він, схоже, майстер в іншому — у використанні дореволюційних методів виховання школярів. І нітрохи в цьому не кається. У Балті його називають Гестаповичем. Приїхавши до цього районного центру, я два дні з’ясовував: чому?
Чому людину з таким прізвиськом обрали до місцевої ради? Чому довірили посаду директора школи? Чому нагороджували грамотами, дипломами, орденом нарешті?
«Заслужив», — кажуть у райвідділі освіти, а також в обласному управлінні.
«Не гідний», — чув від потерпілих і не тільки.
Дай рукам волю...
Вам не віриться? Я теж спершу вважав розповіді жителів Балти обмовою, інтригами недоброзичливців.
Зустрітися з колишнім директором, а нині вчителем географії мені не вдалося. Йшли уроки, переривати їх не мав права. А директорка школи, яка могла б посприяти, більше трьох годин, як мені сказали її колеги, перебувала в райвідділі освіти (РВО). Звідти, до слова, я приїхав в одинадцятирічку за кілька хвилин до її від’їзду. Збіг?
Марно прождавши керівника, я ретирувався. Ну не розмовляти ж, погодьтеся, з Петром Остафійовичем на перерві. Несолідно носія престижного титулу «Вчитель-методист» розпитувати про діла минулих днів. Чи ж міг він пам’ятати про численні непорозуміння, конфлікти, образи, приниження? Гадаю, не цим забивав собі голову лауреат премії імені Н. К. Крупської. Були події епохальніші.
«Відомості про Балтську школу №1 розійшлися по всій Україні, про досвід роботи педколективу неодноразово розповідала «районка», обласні газети, журнали <...> телебачення. Знають про школу і в далекому Торонто».
Це з книги «Педагогічний олімп Одещини». Що стосується досягнень педколективу — все правильно: вчителі та їхні помічники дбають про імідж школи. І вони не можуть відповідати за колишнього лідера, що страждає на свербіж рук. Тільки Петро Ткач, повторюся, використовує давно забуті силові методи.
Ось у далекій Бангладеш вони значно сучасніші. Викладач відрізав ножицями... вуха 17 учням — розізлили вони його поганим вивченням ісламських священних текстів. Екзекуцію припинив директор, що звільнив дітоненависника з роботи. А перед цим його жорстоко побили палицями батьки потерпілих школярів.
Що взяти з неосвічених батьків-матерів далекої країни: вони, мабуть, і дороги до суду не знають.
Інша справа — наша незалежна. Тут п’ять років тому, вважаю, створено прецедент — директора Ткача судили. Однак у школі залишили. А чому б і ні? Керував же державою двічі (тричі?) судимий. І в судах, знаємо, правосуддя вершать учорашні мешканці колоній...
У Гестаповича до «зони» не дійшло. Не допустила Феміда, щоб Петра Остафійовича вчили й виховували злодії, вбивці і гвалтівники. Зате чиновники від освіти визнали за можливе після (чергового?) акту насильства над дитиною залишити «хворого на сверблячку» у школі, про яку знають у Торонто. І тепер клієнт Феміди сіє в ній розумне, добре, вічне.
Лясь-лясь — і струс
Сашко Калицький якось з’явився в класі з домашніми яблуками. Почастував однокласників, а ті на уроці почали кидати в нього недогризки. Така ось дитяча вдячність. Учителька географії, вона ж дочка директора, намагалася втихомирити... Сашка. Він нібито «поводився непристойно, безпричинно викрикував, свистів, заважав вести урок, що спричинило зрив уроку» (з вироку).
Сама Людмила Ткач стверджує, що зауваження робила до кінця уроку і клас не залишала. Треба відзначити, дочка директора на той момент була студенткою-заочницею першого курсу Одеського держуніверситету. Тобто уму-розуму п’ятикласників научала дівчина з середньою освітою. Тож зізнаватися в безсиллі і невмінні керувати класом було, мабуть, соромно і непрофесіонально для педагога-початківця. Тому дочка поскаржилася батькові.
— Той наступного дня прийшов до нас і почав обзивати дикунами й дебілами, — згадує Олександр Калицький. — А потім спитав: «Як би ви вчинили, якби скривдили вашу дочку?»
Староста й інші діти щиро відповіли: викликали б батьків.
— А я вживу заходів сам, — сказав 55-літній «олімп» десятилітнім. Й одразу, за словами Калицького, схопив його за комір і пасок і кинув на вчительський стіл.
Після цього голова хлопчика неодноразово стикалася зі столом. Сашко знепритомнів, прийшов до тями від директорових слів: «Хоч одна крапля крові впаде на підлогу — будеш вилизувати».
Пам’ятається, Януш Корчак за 100 провин установив дітям одне покарання — прощення....
...Наступний був урок історії. Вчителька Галина Шевчук, ввійшовши до класу, звернула увагу на закривавлену ганчірку. На запитання: «Що тут сталося?» — діти навперебій розповіли про кошмарний метод виховання.
Насилу досидівши до дзвоника, п’ятикласник вийшов у коридор. Там стояв «Відмінник освіти» Ткач: «Я йду на урок фізкультури і не доведи Боже тебе там не буде». Ослухатися хлопчик побоявся.
Учителька фізкультури, побачивши хлопця в спортзалі, теж поцікавилася: хто і як? Діти відповіли: директор побив. У суді ж вони стверджували, що Сашко поліз погойдатися на канаті й упав головою вниз...
А другий фізкультурник казав, що Калицький був занадто активний, порушував порядок і він його навіть у куток ставив, щоб охолов. Насправді ж побитий хлопчик просидів урок на лавці...
Тільки вчителька історії повторила і слідчому, і судді не раз сказане, але її свідчення потонули в дитячих. Утім, не дитячих. Діти говорили вустами заляканих батьків, чиновників-начальників, безпринципних педагогів.
— Додому я йшов дві години замість 30 хвилин, — розповідає Сашко. — Голова розколювалася, нудило, блював кров’ю.
У такому вигляді хлопчика бачило щонайменше троє людей, свідчення яких є в редакції.
— Це симптоми струсу головного мозку, — сказала наступного дня матері Олена Клюєва, професіонал із 20-літнім стажем. — Терміново до лікарні.
У ті дні Балта гула, а начальство, в тому числі медичне, метикувало, як пом’якшити ситуацію. Зібрані на консиліум районні лікарі сказали, що Клюєва помилилась, і відправили дитину в Одесу. Там констатували: Клюєва права! Кілька місяців з перервами одесити лікували струс.
Скільки здоров’я і грошей на ліки витрачено за вісім років лікування сина — знають тільки батьки Сашка, який став інвалідом. Суд стягнув із Ткача лише смішну суму за моральну шкоду. Про матеріальну не йдеться — заслуженого вчителя України звинуватили тільки в тім, що він двічі вдарив хлопчика по м’якому місцю. Отже, насильства не було, вирішив суд і під оплески заслуженого хулігана перекваліфікував статтю. А там підоспіла амністія. Так Ткач залишився в школі, а Калицький — калікою.
Ліки від чиновників
Вважай рік у мене не піднімалася рука на написання цього матеріалу. Причина — не етичні міркування: мовляв, школу не хотілося знеславлювати, Ткача шкода. Я чекав гідної реакції працівників освіти, кому невпинно пише скарги Алла Калицька, мати.
— Що зробила завідувачка РВО, довідавшись про кричущий учинок директора відомої школи? — перепитує Алла Борисівна. — На мою заяву Марія Меланич відповіла тільки через п’ять (!) місяців: «За грубе порушення посадовою особою законодавства про освіту, застосування фізичного впливу <...> Ткачу оголошено догану».
Під час слідства було проведено дві судмедекспертизи, що підтверджують одержання хлопчиком «закритої черепно-мозкової травми у вигляді струсу головного мозку <...> з наступним розвитком <...> з частковою атрофією». Іншими словами, Сашко одержав травму середньої тяжкості, від чого, за твердженням матері, у нього сьогодні прогресує сліпота (необоротна загибель зорового нерва). Судмедексперти Одеси, до слова, дійшли висновку, що «ушкодження могли виникнути від дії тупого твердого предмета <...> можливо, від удару об стіл <...>. Вони могли бути заподіяні 4.12.1997 р.».
У цей день, зверніть увагу, директор і ляснув учня по сідницях. До слова, через два (!) роки судмедексперти Києва зробили висновок про те, що хвороби школяра не пов’язані з черепно-мозковою травмою, за що схопився суд...
Розслідування кримінальної справи тривало, догану Ткачу було погашено, ще рік (!) після побиття Петро Остафійович сидів у кріслі керівника школи. Доки не приїхав товариш із міністерства і, вивчивши все досконально, не визнав: факти підтвердилися. Тоді тільки, у грудні 1998-го, Меланич видає наказ про переведення деспота на посаду вчителя... за станом здоров’я.
А в 2000-му Котовський міськсуд (суддя Фабіжевський) засудив Ткача до одного року виправних робіт (у школі!) й одразу, нагадаю, амністував його.
Насильства, отже, не було, приниження, знущання — не зафіксовані. Були тільки два ляпанці, які «не завдали болю й тілесних ушкоджень».
Одеський апеляційний суд (головуюча Тополєва), на мою думку, об’єктивно поставився до розгляду касаційної скарги потерпілих і своєю постановою скасував вирок Котовського суду, направивши справу на дорозслідування (правда, цю постанову було скасовано, і вирок Котовського суду набув чинності).
У постанові, до слова, детально розписані недоробки слідства, його неповнота й однобічність. Зокрема, зазначено, що аналіз свідчень дітей «викликає сумніви в їх правдивості». Вони «ідентичні й написані під диктовку або переписані одне в одного». Видно, доки горе-директор рапортував про досягнення школи, «учителі ходили до батьків учнів 5-В класу»...
Слідство і Котовський суд без переконливої мотивації, сказано в постанові апеляційного, відкинули свідчення Клюєвої, учителів Шевченко, Шевчук, Черниш, Дробенко та інших. Суд першої інстанції нічого подібного не помітив?
Батьки Калицького добивалися справедливості, колишній директор ходив і посміхався, стверджує Алла Борисівна.
— А ще погрожував через незнайомих розправою.
— Але допомагав?
Жінка розплакалася.
— У перші дні до нас порозумітися приходив, а в присутності Меланич і голови райради Малиновської він слізно обіцяв допомагати. Навіть письмово це підтвердив, фактично визнавши, що накоїв лихо. А потім, відчувши підтримку, і носа не показував. Так наодинці з горем і живемо...
А що ж обласне управління освіти? Знай собі лицемірить. На запити потерпілої сторони з Одеси відповідають: «Ткача звільнено з посади директора за неправомірні дії <...> і порушення правил педагогічної етики».
Але ж його перевели, якщо пам’ятаєте, за станом здоров’я...
Неправдиві відповіді начальника управління освіти і науки Одеської ОДА Л. Ширніної, м’яко кажучи, дивують. Її просять і Кабмін, і рідне міністерство (після втручання редакції): розберіться уважно, неупереджено. А відписки (під копірку, як свідчення дітей) усе йдуть.
Рідні 18-літнього Сашка Калицького продовжують набивати гулі об непробивні стіни байдужості і бюрократизму. Сам потерпілий досі не може зрозуміти, чому його побив, образив і принизив чоловік, який називає себе вчителем.
Якщо це втішить тебе, Сашко, пам’ятай, що сказав Платон: «Той, хто завдає образу, завжди гірший від того, кого він ображає». Я не хочу, щоб ти жив з образою, затаївши її на всіх і вся. Найкраща помста — забуття, яке поховає ворога у праху його нікчемності.
Одеська область.
