Степан Григорович Візінський першим у своєму рідному селі Ясенові-Пільному Городенківського району, що на Прикарпатті, передплатив нашу газету, тільки-но вона з’явилася в каталозі періодичних видань. Каже, що дуже припала до душі назва — «Голос України», бо все життя мріяв, щоб Україна нарешті мала свій голос, стала незалежною і суверенною державою. З того часу зберігав читацьку вірність нашій газеті, цю вірність не змогли похитнути навіть скрутні часи. «Голос України», обласна газета «Галичина» й місцева «Край» були на столі навіть тоді, коли на ньому не було хліба.

Щоб зрозуміти, чому саме такі пріоритети, треба заглянути в минуле Степана Григоровича, якому зараз йде 75-й рік. Батько його помер, коли Степан був ще хлопчиком. Зі шкільної парти пересів на коней —фірманив у колгоспі від зорі до зорі. Згадує, як скніло серце, коли за рік тяжкої праці без вихідних заробив у радянської влади півмішка пшениці — 36 кг! У 17 років лежав спухлий від голоду біля хати, а поряд, теж від голоду, вмирав собака. «На подвір’я зайшов сільський голова і собаку пристрелив, а на мене й уваги не звернув», — згадує Степан Григорович. Їв траву та знайдене колосся, бо все забрали «визволителі», які й організували штучний голод. А потім захворів на тиф. Скільки людей тоді померло в селі — ніхто й не лічив, а Степанові судилося вижити. Дякуючи за це Богові, він роки, даровані йому, не змарнував. Вивчився на фельдшера, відслужив у армії, повернувся додому, одружився з місцевою вчителькою початкових класів Василиною, народили двох дітей, виростили їх добрими, порядними людьми, дали їм освіту. Нема нині в Семаківцях, де він працював понад 40 років фельдшером, такого двору, де б хоч раз та не допоміг людям, адже тут є лише медпункт, а до найближчої амбулаторії далеко. Ким тільки не доводилося бути панові Степанові за свою практику — і хірургом, і педіатром, і терапевтом, а було таке, що й пологи приймав. Ні дощ, ні снігова віхола не могли йому перешкодити виконувати свій професійний обов’язок. Сміється, що взимку разом з медикаментами завжди носив і лопату — щоб дійти до хворого, нерідко треба було добре нею попрацювати. Яким був фахівцем — про це найкраще говорить те, що його портрет не сходив з Дошки пошани. І не лише в селі, а й в області, а тоді заслужити такої честі було непросто. Тим більше що Степан Григорович перед владою ніколи не запобігав — не був ні у комсомолі, ні в партії.
Найщасливішою миттю свого життя пан Степан вважає день, коли Україну проголосили незалежною. На його очі і нині набігають сльози радості, коли про це говорить. Втім, «говорить» — не зовсім вірно сказано. Так сталося, що минулого року йому зробили операцію на горлі й він тепер лише ворушить губами, а зчитує з них його син Любомир — надійна опора на старості літ, який нині перебрав на себе усі клопоти з догляду за батьками та за господарством, бо, каже, вони вже своє відпрацювали. Якщо Любомир не так озвучує думку батька, пан Степан витягає зошит і пише в ньому те, що хоче сказати. Нашій газеті він побажав бути демократичною і відстоювати тільки правду, а колективу — всіляких гараздів. Хоч голос Степан Григорович втратив, та не втратив цікавості до життя. Любомир розповідає, що тато зі своїми друзями — сільським головою Тарасом Цебрієм та директором школи Юрієм Лахманом чи не щодня обговорюють події в країні. Незважаючи на всі проблеми, він вірить Вікторові Ющенку і каже, що йому треба допомагати, а молодим не нарікати на життя, а добре трудитися, щоб воно стало кращим.
Щодо призів «Голосу України», виявилося, пан Степан уже їх вигравав. Втім, зізнається, що тішать його не призи, а можливість у такий спосіб безпосередньо поспілкуватися з журналістами. Ось і за цьогорічним призом — парасолею, хоч і хворий, приїхав з сином, щоб мати «живе» враження про нашу газету. Ми розговорились, я була зворушена мудрістю і мужністю цієї доброзичливої людини, з уст якої не пролунало жодного нарікання на свою долю, а лише щире вболівання за майбутнє України. «Воно прекрасне», — вірить він.

Івано-Франківська область.