Та покупці віддають перевагу імпортному

В Україні, майже як у Греції, є все. Та ми воліємо купувати чуже. Одну з таких історій мені розповіли в Боярській лісодослідній станції (ЛДС), що на Київщині. Історію сумну — про те, як прижилася у наших краях китайська красуня Мей і як її прийомні батьки ніяк не можуть дівчину засватати.

У красуні цієї багато імен, але тільки одне офіційне — «панакс». Така ботанічна назва женьшеню. Його цілющі властивості відкрили китайці, які й дотепер ставляться до цієї рослини з особливим пієтетом. Як розповідає одна з древніх китайських легенд, на женьшень перетворилася красуня Мей, ув’язнена в замку імператора...
Майже тисячу років тому цар лісових рослин став царем плантацій. Спочатку — в Кореї, потім, у XVІІ столітті — в Китаї. В Російській імперії перша плантація женьшеню з’явилася 1910 року, а в Україні — лише у 80-их роках минулого століття. У порядку загальносоюзного експерименту.
Справу організували з розмахом — розгорнули роботи з розведення женьшеню в Київській, Вінницькій, Хмельницькій, Житомирській і Полтавській областях. Але ще раніше, з 1976 року, на громадських засадах почали розводити «корінь життя» у Боярській лісодослідній станції Національного аграрного університету. В Україні проводили міжрегіональні семінари, численні конференції з проблеми вирощування женьшеню. Одне слово, робота кипіла.
— У 1983 році Держкомітет по науці і техніці Ради Міністрів СРСР виділив фінансування на організацію в Боярці лабораторії лікарських рослин. Основним завданням лабораторії мало стати вирощування женьшеню в Поліссі та українському лісостепу. Згодом, у 1990-му, єдина в Україні лабораторія з вирощування женьшеню стала науково-виробничою, — розповідає директор ЛДС Василь Рибак.
Першу жменю насіння женьшеню в Боярку привезли з Алтаю. За кілька років з’ясувалося, що вирощений із нього женьшень за своїми властивостями істотно перевершує свого алтайського попередника, передовсім за вмістом цілющих речовин — глікозидів, а також екстрактивних речовин, ефірних олій і вітамінів.
Як відомо, «корінь життя» широко використовується в фармації і косметології. Препарати з женьшеню рекомендують при нервовому і фізичному виснаженні, туберкульозі, серцево-судинних захворюваннях, анемії, вони допомагають зняти стрес, благотворно позначаються на статевій функції, справляють радіопротекторний вплив. Але вітчизняний женьшень чомусь не знайшов застосування ані у фармацевтичній, ані в харчовий промисловості.
Свого часу з ініціативи співробітників Боярської лісодослідної станції було розроблено кілька рецептів безалкогольних лікувально-профілактичних напоїв з концентрату женьшеню і навіть отримано дослідні зразки. Але жоден із них не був запущений у виробництво. Разом з Технологічним інститутом молока і м’яса років вісім тому було створено таблетки з женьшеню на молочній основі, але на клінічні випробування препарату держава коштів не виділила. А без підтримки дві бюджетні організації — ЛДС та інститут — не могли собі дозволити таку розкіш. Розробку за традицією поклали «під сукно».
Кілька років тому на прилавках магазинів з’явилася гірка настоянка на основі вітчизняного женьшеню. Але незабаром вона зникла. Тепер абсолютно всі женьшеневі напої — і алкогольні, і безалкогольні — в Україні роблять лише на імпортній сировині.
Наприкінці 90-х років Боярська ЛДС запропонувала організувати державний фонд «Український женьшень» з мережею спеціалізованих господарств для вирощування «кореня життя». Але державі, мабуть, було не до цього.
— Сьогодні наша продукція нікому не потрібна, — з гіркотою каже Василь Рибак. — Мало хто знає, що наша станція вивела високопродуктивний сорт женьшеню «Український-2», адаптований до місцевих умов. Боярська ЛДС може щороку продавати до 15 кілограм насіння і до 30 тисяч сіянців женьшеню. На складі зібралося в очікуванні реалізації 250 кг сухого «кореня життя», але ніхто не поспішає його купувати.
Секрет досить простий — якщо кілограм вітчизняного женьшеню коштує близько 100 доларів, то така само кількість низькосортного імпортного кореня — лише 20 «зелених» в еквіваленті. Сьогодні розробки боярської лабораторії нікому не потрібні. А злиденне фінансування вітчизняної аграрної науки не дозволяє сподіватися на те, що найближчим часом ситуація якось зміниться.