Україна все-таки антарктична держава — всупереч опору Росії
Відомо, що Радянський Союз мав 14 науково-дослідних станцій на білосніжному шостому континенті, що розкинувся на 14 млн. 107637 кв. км. Активну і вагому участь в експедиціях брали українські вчені — республіка витрачала третину коштів на відкриття дослідних установ, утримання їх та плідну роботу. Отже, цілком логічно і пристойно було б Росії виділити Україні хоч одну з антарктичних установ, які, як і багато чого іншого, «прихватизувала» спритна правонаступниця.
— Відмова Росії передати Україні хоч одну з 14 станцій колишнього СРСР мене особисто просто вразила, — зауважив директор Українського антарктичного центру, член-кореспондент Національної академії наук України (НАНУ) Петро Гожик в інтерв’ю голові правління фундації «Суспільність» Сергію Даниленку в 1996 р. спеціально для газети «Голос України». — Я був ініціатором листування з російською стороною щодо отримання нами хоч би однієї станції на підставі відчутного фінансового і наукового внеску України у справу дослідження Антарктиди в радянські часи. Москва категорично і глумливо відмовила, мовляв, усі станції так напружено працюють, що жодної вилучити неможливо. Це була безсоромна брехня: за браком коштів п’ять станцій росіяни вже тоді законсервували. І сам не гам, і другому не дам! Та найбільше мене здивувало, що відповідь надійшла не від вчених, а від урядовців. У документі вказувалося прямо: захотіли самостійності, то платіть оренду за світовими цінами. Така собі помста!
Від «Фарадея» до «Академіка Вернадського»
Улітку 1993 року до посольства України в Лондоні надійшов лист від Британської антарктичної служби, яка повідомляла, що у зв’язку зі скороченням державного фінансування припиняє роботу і продається одна з антарктичних станцій. Патріотично налаштований і мудрий Надзвичайний і Повноважний Посол України у Великобританії академік Сергій Комісаренко не залишився байдужим до нагоди спробувати передати станцію в розпорядження нашої науки, адже українські дослідники Антарктиди і Арктики в радянських експедиціях набули солідного наукового досвіду. Дізнавшись про позитивне ставлення нашої держави і науки до отримання «Фарадея», кмітливий дипломат зміркував: а чи не могла б Великобританія передати нам станцію безплатно, зглянувшися на нашу молодість та бідність, а також враховуючи доброзичливі відносини між нашими дипломатичними службами, державами в цілому та наявність спеціалізованих установ і досвідчених наукових кадрів в Україні. Треба було негайно повідомити місцеві впливові кола і довести високий рівень розвитку української науки та її невичерпний потенціал. Навіть спільне використання станції вело до широкого поступу.
Після інтенсивних переговорів британці зацікавилися нашими проханнями та пропозиціями. Українські вчені приїздили до Англії, домовлялися про співпрацю. Британські експерти відвідали Київ, Львів, Харків, де є спеціалізовані антарктичні установи. Навіть перша експедиція на обладнану найсучаснішою технікою станцію «Фарадей» була змішаною, українські науковці отримали нагоду освоїти складне обладнання.
Факт безплатної передачі Україні першокласної дослідної бази в Антарктиді з найсучаснішим обладнанням — яскраве свідчення переконливого шляхетного, щирого, щедрого і доброзичливого ставлення Великобританії до нашої держави, древнього слов’янського народу, засновника східного християнства — православ’я. 20 липня 1995 року високоцивілізований жест був скріплений офіційними підписами у британському зовнішньополітичному відомстві (Форін офіс). З української сторони меморандум підписав Надзвичайний і Повноважний Посол України Сергій Комісаренко, з британської — державний міністр з іноземних справ Девід Девіс.
Однак боротьба за «Фарадей» не вщухла, вона набрала підкилимних форм і методів, бо участь у «Клубі антарктичних держав» дає економічну вигоду — право вилову риби в цій акваторії. Крім того, ще й значні політичні та наукові переваги.
Чи не ці чинники підбурили чилійців домовитися з британцями, щоб вони обумовили українцям конкретну дату зайняття ними станції. Причому зробили це досить категорично: запізнення прийняти «Фарадей» означало втрату права на неї, незважаючи на попередні домовленості, включаючи і підписання меморандуму. Все це свідчить, що з британського боку діяло дві сили: офіційна, щира і доброзичлива — Форін офіс та неофіційна: таємна, підступна і українофобська, що активно діяла в обох країнах з метою не допустити Україну в Антарктиду, а «Фарадей» передати Чилі. Однак останній, неофіційний, варіант аж ніяк не влаштовував Аргентину. Це й визначило подальший детективний розвиток подій.
Рівно за місяць до визначеної британцями дати офіційного прийняття Україною станції, на Різдво, з Буенос-Айреса до Києва надійшов тривожний факс. Документ на фірмовому бланку генерального штабу збройних сил Аргентинської Республіки адресувався професіональному латиноамериканістові, журналісту і дипломату за освітою та практикою, діючому кореспондентові міжнародного журналу «Бізнес» у країнах Латинської Америки Михайлу Рою, який тоді одночасно викладав в Інституті журналістики Національного університету ім. Тараса Шевченка. Наш земляк, офіційно відзначений у тій країні як «особа завжди бажана» за дійову оперативну допомогу їхньому військовому аташе в Москві комодоро Луїсу Е. Дастрі під час війни за повернення Мальвінських (Фолклендських) островів, захоплених позаминулого століття Британською імперією, пан Рой був на той час відповідальним працівником Міністерства закордонних справ Радянського Союзу.
Отож симпатики української держави у Південному конусі Латинської Америки сповістили свого київського друга про підступний план іноземної спецслужби, що таїв у собі загрозу не тільки завадити передачі станції «Фарадей» Україні, а й навіть життю наших полярників, що нелегко добиралися до нашого першого науково-дослідного об’єкта на шостому континенті.
Тоді якраз в акваторії Антарктиди тривав сезон жахливих штормів, і перетинати широку протоку Дрейка, що відділяє Вогняну Землю від антарктичного континенту, на звичайному кораблику з людьми на борту було особливо небезпечно. Чи не на це й розраховували підступники? Адже море, коли поглинає, то слідів не лишає. І поготів, коли йому допомогти!
Ось цей лист з Буенос-Айреса Михайлу Рою.
«Шановний друже! На твоє прохання ми зустрілися з панами Ганічевим та Гордєєвим з метою допомогти «Укрнаукфлоту» успішно доставити на станцію «Фарадей» в Антарктиді науковців-дослідників та вантаж. Ми негайно замовили належну документацію, необхідні карти, організували зустрічі в Аргентинському інституті Антарктиди, який якраз проводив заміну своїх працівників. На диво, українське посольство в Буенос-Айресі у властивому йому стилі не сприяло нам!
Як нинішньому радникові та колишньому офіцерові військово-морських сил генерального штабу збройних сил Аргентинської Республіки мені стало відомо про реальне становище довкола прагнення України стати антарктичною державою. Ми пропонуємо дійові шляхи для досягнення вашої мети всупереч існуючій змові. Чилійський уряд заявив Сполученому Королівству, що дуже зацікавлений отримати станцію «Фарадей» (на одному з колишніх аргентинських островів), яку британці, що мають іншу — з аеродромом і пірсом, з міркувань перспективи не планують утримувати далі і передають Україні. За позитивне розв’язання питання чилійці запропонували хабара в сумі 97 тисяч доларів США.
Саме цим пояснюється факт, що британці почали форсувати ситуацію, вимагаючи від українців обов’язково прийняти «Фарадей» до 7 лютого 1996 року, з певністю, що їм це не вдасться, бо надто вже довго «чухалися». Тоді домовленість втрачає силу і станція переходить чилійцям, а відроджена держава остаточно втрачає нагоду закріпитися в Антарктиді, в чому саме й були зацікавлені в Сантьяго. І чилійці доклали чималих зусиль, зокрема й по лінії спецслужб, щоб завадити українським полярникам вчасно прибути на «Фарадей». Аргентинський інститут Антарктиди нині міняє персонал на своїх станціях і здійснює рейси на шостий континент криголамом «Адмірал Ірісар», що має бойові вертольоти на борту. Цей корабель готовий вчасно доставити українців на «Фарадей», надавши їм цілковитий захист і гарантовану безпеку. У Києві мають збагнути: це питання не лише науково-економічне, а передусім політичне. Аргентинська сторона і офіційно, і на приватному рівні — на вашому боці. Не баріться! Будьте обачні!
Антоніо БІЛОПОЛЬСЬКИЙ, президент акціонерного товариства «Люфт контроль сістемас сателіталес», президент компанії «Арджіс фішинг шип борд».
Михайло Рой негайно переклав отриманий з аргентинської столиці документ і надіслав його тодішнім Президентові, Прем’єр-міністрові і керівникам МЗС, СБУ та Українського центру антарктичних досліджень. Час підганяв!
Зрозумівши, що ситуація довкола станції «Фарадей» досить непроста, кмітливі й обачні керівники державного науково-виробничого підприємства «Укрнаукфлот» Олексій Лебідь та Антон Гордєєв, які відповідали за доставку на шостий континент полярників-учених та їхнього вантажу, почали шукати додаткові, вже неофіційні, джерела та засоби гарантії успішного завершення такої незвичайної операції.
Почуття глибокої відповідальності привело цих сумлінних людей до Інституту журналістики Національного університету ім. Тараса Шевченка, де з юними колегами ділився своїм багатим досвідом доцент Михайло Рой. Його тривале перебування на кореспондентській та дипломатичній роботі в латиноамериканському світі, численні контакти з впливовими офіційними і приватними особами, зокрема і з української діаспори, помітно сприяли оперативному вирішенню питань екіпірування і вчасної доставки наших полярників на станцію в Антарктиду, підтвердженню, що передова наука в сучасному світі має й політичне навантаження.
Тоді пан Рой терміново факсом надіслав листа своїм аргентинським друзям з проханням надати максимальне сприяння представникам «Укрнаукфлоту», щоб українські полярники дісталися на станцію «Фарадей» не пізніше як 7 лютого 1996 року. «Справа надзвичайної ваги, — підкреслювалося в листі, — йдеться про честь і гідність України». Відомий принцип «не май сто рублів, а май сто друзів» цілком себе виправдав і цього разу.
Криголам «Адмірал Ірісар» (на знімку) військово-морських сил Аргентини доставив українських учених-дослідників та їхній вантаж на станцію «Фарадей» на добу раніше встановленого терміну — 6 лютого. Того само дня тут замайорів синьо-жовтий стяг, а науково-дослідна установа змінила назву на «Академік Вернадський».
Отже, підступний план іноземної спецслужби провалився з тріском завдяки Михайлу Рою, аргентинським друзям України, незважаючи на запропонований майже стотисячний доларовий гонорар тому, хто вчинив би будь-яку перешкоду, щоб українська експедиція ні в якому разі не змогла дістатися вчасно на колишню британську антарктичну станцію, а Україна — стати антарктичною державою.
Пізніше у спеціальному листі на ім’я ректора Національного університету ім. Тараса Шевченка, де Михайло Рой викладав в Інституті журналістики, академіка НАНУ пана Віктора Скопенка директор ДНВП «Укрнаукфлот» пан Олексій Лебідь відзначив, що доцент Рой зробив вагомий внесок у підготовку експедиції. Його великий досвід та знання країн Південної Америки, значний авторитет у місцевих ділових колах і діаспорі допомогли оперативно вирішити питання закупівлі продовольства і спорядження, захищеної та гарантованої доставки українських полярників в Антарктиду.
Висловлюємо щиру подяку, йдеться у листі, вашому університету та особисто панові Михайлу Рою за вирішальну допомогу у виконанні надзвичайно важливої для України справи — організації першої української антарктичної експедиції.
Україна не просить подарувати...
Шляхетна людина, особливо та, що не втратила почуття національної гідності, напевне, хоче дізнатися, який відгук у тодішній Україні — з уже ніби і не компартійною, але зате олігархічною, майже з’яничареною владою — мав яскравий патріотичний вияв? А відповідно духові її совкової моралі, згідно з очевидним імперським впливом.
Вихований у часи «вічної дружби та братерства» директор Українського центру антарктичних досліджень, член-кореспондент НАНУ П. Гожик вважав, мабуть, що принципи високоцивілізованої моралі не залежать від кон’юнктури. І це так, якщо вони є. Шляхетний вчений впевнено розпочав листування з відповідним російським відомством щодо належного виділення Україні хоч би однієї з 14 радянських науково-дослідних станцій в Антарктиді, третину витрат на утримання та діяльність яких фінансувала Українська РСР, тобто наш народ.
Немає, мабуть, нічого прикрішого, як глибоке розчарування, несподіване з’ясування гидкої суті чогось чи когось. З Москви надійшла офіційна відповідь, на диво не від науковців, а від урядовців. Вона приголомшувала: документ був сповнений злісного українофобства, глузування із самостійності.
Шалений офіційний сплеск презирства та зневаги хоч і збентежив пана Гожика, проте не зупинив його прагнення знайти можливість використати чималий досвід українських полярників та наявні в Україні відповідні спеціалізовані установи.
Саме таку нагоду надав йому колега-академік Сергій Комісаренко, посол України в Лондоні, якому за державного значення вагому ініціативу в Міністерстві закордонних справ не знайшли за потрібне хоча б пристойно, цивілізовано подякувати (журнал «Політика і час», травень 2001 р.). І науковець-дипломат змушений був залишити химерне відомство, де тхнуло імперським смородом. У тому само МЗС про активну участь Михайла Роя в цій справі взагалі непристойно, ганебно промовчали, рятуючи честь мундира. Взагалі спробуйте знайти здоровий глузд у неприязному ставленні зовнішньополітичного відомства до українських та дружніх аргентинських особистостей, з ініціативи та доброї волі яких Україна стала членом авторитетного міжнародного «Клубу антарктичних держав», та до представників ДНВП «Укрнаукфлот», які в газеті «Голос України» (№ 203 за жовтень 1996 р.) скаржилися на дуже кволу допомогу їм з боку нашого посольства в Буенос-Айресі.
Як підкреслив в публікації в тому само номері «Голосу України» Петро Гожик, ситуація довкола передачі Україні станції «Фарадей» на завершальному етапі нагадувала сюжет відомого фільму «Пірати XX століття»...
А глузд нездоровий, антиукраїнський у всьому цьому є. І шукати його слід у тій логіці, що випливає з густо насиченої українофобством офіційної відповіді пану П. Гожику з Москви урядових чиновників імперії та її прихильників у державних установах в Україні. Більш ніж дивний збіг!
Україна не просить у Росії подарувати хоч одну станцію на білому континенті, а вимагає виділити їй з того, на що, за здоровим глуздом, елементарно має право, бо третина станцій були створені й діяли за кошти українського народу. Вже наприкінці минулого століття п’ять антарктичних науково-дослідних установ росіяни законсервували за браком коштів на утримання. Цікаво, і сам не гам, і другому не дам, хоч цивілізовано той другий має право, давно вже оплатив «товар». То чому ваша держава, пане посол, не виділяє жодної? Сила звички? Станьте ментально справді слов’янами і ви відчуєте насолоду шляхетності. Адже чорна курка несе теж білі яйця.
Наступного року наша країна святкуватиме 10-річчя «Антарктичної України». Широка громадськість плекає надію, що Міністерство закордонних справ України гідно поставиться до патріотів-співвітчизників і приязно налаштованих аргентинських громадян, які звеличили Україну політично, науково й економічно, і заслужено відзначить їх вагомий внесок в утвердження української держави на шостому континенті всупереч своїм і чужим недругам.
Михайло ГРИЦАЙ, доцент, латиноамериканіст.
