Черепки від них нерідко доводиться збирати дільничному міліціонеру
Редакція «Голосу України» — аж ніяк не єдиний адресат, куди Ольга Захарівна надіслала свого листа. Каже, що «воює за справедливість» уже шостий рік, і за цей час не тільки десятки скарг написала, а й побувала на прийомах у високих державних урядовців. Утім, розв’язати свою проблему так і не змогла. А проблема ця — стара батьківська хата, котра дісталася пенсіонерці у спадок, колишній співмешканець уже померлої сестри і... дільничний міліціонер.
Жінка так живописала всі злодіяння місцевої міліції вкупі з прокуратурою і судом, що просто не можна було не поїхати в далеке поліське село Хотень, що в Ізяславському районі. І вже там, на місці, в кабінеті начальника райвідділу міліції, з’ясувалося, що скаржниця до того ж подала в суд на дільничного інспектора Станіслава Христіна, вимагаючи від нього відшкодування за завдані їй моральні та матеріальні збитки.
Початок цієї історії уже загубився в часі. Стара хата, через яку все й розпочалося, уже другий рік стоїть пусткою. Сестра Ольги Захарівни, яка прожила тут із своїм чоловіком у цивільному шлюбі майже тридцять років, померла. Та й чоловік той давно переїхав до сусіднього села, оселився в іншої жінки і хазяйнує, як може. Так от, усі претензії спочатку були саме до нього. Мовляв, вивіз із хати усе добро, на яке не мав жодного права. На підтвердження наводився цілий список того «добра»: сапи, граблі, лопати, плуги і борони ще від діда, мамина шуба, сестрині чоботи, каструлі, кошики, два поламані телевізори, радіоприймач...
Коли Ольга Захарівна звернулася з цим списком до міліції і звинуватила свого колишнього родича у крадіжці, вимагаючи порушення кримінальної справи, їй відмовили. Пізніше прокурор Ізяславського району, перевіряючи чергову скаргу, зазначив, що чоловік прожив багато років у цивільному шлюбі з сестрою скаржниці й вів з нею спільне господарство. Про те, як вони жили, як сварилися і хто кого ображав під час цього спільного життя, — окрема розмова. Але спільне проживання, незалежно від того, добрим воно було чи поганим, дало право кожному на частку спільного майна. Оскільки в судовому порядку воно не розділювалося, то чого дивуватися, що чоловік міг взяти речі до своєї нової господи?
Дільничний Христін ні за цією, ні за іншими схожими скаргами справи так і не порушував, за що і потрапив у велику немилість до скаржниці. За кілька років і в селі, і в районі побувало стільки різних перевірок, що всі вже й не перелічити. До речі, під час них так і не було виявлено якихось порушень чи відступів у роботі майора Христіна. Але жінку це не заспокоїло: в присутності кореспондента вона знову пообіцяла, що скаржитиметься далі, а як не знайде «своєї правди», то в міліції сама обіллється бензином і ще кого-небудь і підпалить...
Такими акціями протесту сьогодні вже мало кого здивуєш. Але, врешті-решт, можна зрозуміти людей у крайньому відчаї, котрі у такий спосіб прагнуть захистити свої життєво важливі інтереси. Хоча, відверто кажучи, хотенський протест залишився малозрозумілим. Свого часу, коли до бездоглядної хати залізли — таки сільські хлопці й викрали звідти деякі речі, не хто інший, як дільничний розкрив цей злочин. Але в залі суду потерпіла все одно категорично заявила: злодіям прощаю, а міліції — ні.
— Ольго Захарівно, нічого не видумуйте, приїжджайте, живіть у хаті, і я всім, чим зможу, вам допоможу, — не раз повторював інспектор. — Перевозьте в хату свої речі, обробляйте город і не шукайте скрізь ворогів, а я вам обіцяю, що охоронятиму вас. Коли треба, навіть дрова привезу і світло підключу, яке злодії відрізали...
І той чоловік, що виступає, за словами скаржниці, головним кривдником, не хоче ні хати, ні землі біля неї. Та й на свою родичку ніколи не дивився б і не зачіпав її, аби тільки вона дала йому спокій. До речі, на новому місці всі сусіди, і молоді, і старі, заступилися за діда. А один молодий чоловік і сам пообіцяв, що притягне скаржницю до відповідальності, якщо вона і далі писатиме наклепи і не даватиме дідові спокійно жити.
Цю історію про суто сімейну чвару, в якій не вдалося поділити все те старе добро, що ще від діда-прадіда залишилося, не варто було б і виносити на широкий загал. З ким не буває — побили родичі глечики і стали ворогами на все життя. Хіба там чужій людині можна знайти правого і винуватого? От тільки одна деталь: сімейна чвара, невдоволення однієї людини завдає роботи посадовцям усіх рівнів і масштабів. А дільничний інспектор став тим каменем спотикання, на якому все й зійшлося.
А в інспектора Христіна і без того роботи вистачає. Він один на Плужнянську і Шекеринецьку сільські ради і сім сіл, які входять до їх складу. Були часи, коли тільки в Плужному працювало відділення із півтора десятка міліціонерів. Тепер за нормативними документами дільничний повинен обслуговувати дві з половиною тисячі населення, але на Христіна припадає близько шести тисяч. До того ж живуть ці люди на території в п’ятдесят два квадратні кілометри — спробуй підбери розбиті черепки за всіма.
Статистику цю можна було б назвати просто подвижницькою, якби вона не стала звично буденною. В Ізяславському районі на більш як дев’яносто населених пунктів припадає дванадцять дільничних інспекторів. Так що сільським Аніскіним є де і з ким попрацювати.
У міліції жартують: радує те, що район не промисловий і не має потужних об’єктів, на які зазіхали б злодії. Тому й вся злочинність зводиться переважно до так званого побутового рівня. За півроку в районній міліції зафіксовано майже півтисячі заяв. Лише кожна п’ята стала приводом для порушення справи. Решта —це переважно розповіді про те, як не помиряться родичі, не поділять майно близькі люди, не відміряють межу сусіди. Дільничний у такій ситуації може хіба що порадити звернутися до суду або просто по-людськи розібратися між собою ворогуючим сторонам. Якщо ці людські стосунки ще збереглися і можливі.
Село давно перестало не те що боятися, але й просто відчувати будь-яку владу. Уже давно ніхто не питає, чим живе селянин, чи має роботу, на які копійки перебивається його родина. А вже про те, яким може бути моральне обличчя людини, котра добрий десяток літ змушена сама долати всі рифи житейського моря, і поготів не цікавиться ніхто. Поняття профілактичної та морально-виховної роботи лише залишилися тихим відгомоном давноминулого життя. Дуже часто головними вихователями стають безробіття, безгрошів’я і пиятика. І формально жодного впливу на них не має ні дільничний Христін, ні його колеги.
Тому вже нікого не дивує, що дуже часто навіть родинне з’ясування стосунків закінчується чи жорстокою бійкою, чи холоднокровним убивством. У Плужному вже кілька місяців ніхто не п’є води із криниці, з якої слідчі разом із дільничним інспектором витягли два тіла. Виявляється, пила компанія за одним столом, а потім господарю щось не сподобалось. От і побив двох гостей так, що віддали Богові душу. І все це без усілякої причини.
Кого звинувачувати в ситуації? Міліцію, котра не в змозі доглянути за кожним п’яним скандалом? Дільничного, який дуже часто залишається чи не єдиною ще працюючою «державною установою» на все село? Чи життя, котре позбавило людей мудрості і спокою, розбудивши лише агресію і непримиренну ненависть одне до одного?
Хмельницький.
