Завше наші співвітчизники повертаються з Парижа радісні, з “валізами” приємних і цікавих вражень. А мій давній знайомий Віктор Герасимов приїхав додому схвильований, обурений. Що ж так вплинуло на заслуженого діяча мистецтв України, президента творчої спілки “Асоціація діячів естрадного мистецтва України”, президента Всеукраїнського агентства охорони прав виконавців? Багато читачів, мабуть, слухають його недільні програми “І знову зустріч”, де він розповідає про мистецьке життя у країні. Він працює на Українському радіо заступником головного редактора популярних і розважальних програм.
Тож наша розмова з Віктором Володимировичем про те, що так вплинуло на нього у Парижі.
— Якщо коротко, — велика мужність і високий патріотизм французів. У Міністерстві культури Франції нам розповіли, як десять літ тому Англія поставила на Ла-Манші три великі кораблі-радіостанції, які почали цілодобовий шалений штурм французького ефіру записами американських і англійських рок-груп. Закохані у свою національну автентичність і неповторність, французи здійснили справді мужній і вкрай необхідний крок. Вони законодавчо встановили межу: в ефірі, художній літературі, аудіо-, відео-кінопродукції іноземного, не французького, походження, не може бути більш як 50 відсотків. Це обмеження стосувалося і стосується нині концертних публічних програм, театральних вистав, дискотек, гіпермаркетів, транспорту, навчальних посібників усіх типів тощо. Решта може бути іноземне, але найкраще!
— Ви натякаєте, що у нас немає жодних таких обмежень?
— А ви уважно подивіться на друковану продукцію у столичному метро, кафе, кінотеатрах, магазинах, послухайте мову. Така само картина і в інших містах України. Звуковий простір всюди захаращено грубою іноземною попсою, “блатняком”, брудною за естетикою музикою і текстами наших рок-груп.
— Розумію, вам ближча тема пісні, музики. То чому, на ваш погляд, невеликий відсоток у звуковому просторі національних творів?
— Стан сучасної пісні не лише невтішний, а кризовий. Одна з причин цього явища та, що ми не маємо сьогодні молодих композиторів — сімнадцятирічного Івасюка з “Червоною рутою” чи 18-річного Поклада з “Коханою”. Практично не бачимо молодих поетів, які б активно працювали в пісні.
— Хіба у нас немає талановитої молоді?
— Є. Але молоді поети й композитори бояться й не хочуть іти в українську пісню. Чому? Тому що у нас відсутні державна політика, економічні важелі підтримки творців національної пісні. Пригадую, як раніше вирувало концертне життя, на відміну від нинішньої “гладі-благодаті”. Працювали репертуарні “закупівельні” комісії — дві в Мінкультури, художня й редакційна ради при Держтелерадіо, видавництвах “Музична Україна” і “Мистецтво”. Всі вони не лише визначали художній рівень пісні і рекомендували твори до ефіру, виконання чи друкування. Вони купували пісні, виплачуючи за них гонорар.
Потужно працювало колись і Всесоюзне агентство захисту авторських прав. Композитор і поет отримували свої відрахування за звучання їхній творів. І тоді брав слово ринок — лише успіх (масове виконання того чи того твору на естраді, танцмайданчиках, у ресторанах, кафе) достойно винагороджували творців.
— А що маємо сьогодні?
— Авторське і виконавське права практично не діють. Знищуються осередки, де б українська пісня почувалася не Попелюшкою, а справжньою господинею. Зникли, приміром, Київські мюзик-хол, театр естради, об’єднання музичних ансамблів, “Укрконцерт”. Практично не діє “Київконцерт”, ліквідовано естрадно-симфонічний оркестр під орудою Ростислава Бабича.
Далі. Чому пісня — цей найулюбленіший, найпопулярніший у народі музичний жанр не номінований у положенні про Національну Шевченківську премію? Адже там є опера, балет, симфонія, сюїта, кантата, ораторія. А пісні немає! Колись — знову колись, саме за пісню цими нагородами було відзначено Платона Майбороду, Ігоря Шамо, Олександра Білаша, Дмитра Луценка, Михайла Ткача.
— Так вочевидь і настав час сказати очолюваним вами організаціям свої відверті й мужні слова протесту і запропонувати вихід з цієї ситуації?
— Асоціація діячів естрадного мистецтва подала пропозиції Міністерству культури і туризму щодо поліпшення ситуації з піснею, відродження концертно-гастрольної діяльності. Вважаємо за необхідне запровадити всеукраїнську тарифікацію вокалістів з наступним унеможливленням виходу в ефір чи на сцену артистів, які її не пройшли. Ми пропонуємо створити демократичні художні ради, які б професійно відбирали і рекомендували кращі твори для виконання. На наш погляд, треба впорядкувати систему присвоєння почесних звань артистам, із обов’язковою вимогою наявності у них спеціальної мистецької освіти, перемог на міжнародних та всеукраїнських конкурсах.
Крім того, агентство охорони прав виконавців пропонує Міністерству культури перебрати на себе функції, котрі нині має Міносвіти і науки. Це — захист інтелектуальної власності авторських і суміжних прав авторів пісенних творів, як це робить французьке відомство культури. Цим самим Мінкультури наблизить себе до митців і навпаки.
— А як працюють такі агентства в інших країнах?
— У Чехії, приміром, де 10 мільйонів населення, шість таких агентств. Їх загальний бюджет (прибуток) становить щороку 21—22 мільйони євро, з них 10—12 відсотків йде на адміністративне управління, решта коштів розподіляється серед авторів, виконавців, виробників фонограм — власників суміжних прав. В Угорщині з населенням близько 24 мільйонів, діє сім агентств і такі само розрахунки. Найбільше агентство Франції CACEM має бюджет 720 мільйонів євро на рік. Бо там усі, більше ніж 500 тисяч дискотек, відраховують кошти до агентств, як і телерадіокомпанії.
— Отже, ви, Вікторе Володимировичу, стверджуєте, що засилля на вулицях, в закладах іноземних, низькопробних пісень та музики і є наслідком відсутності зацікавленості держави у створенні національних, високомистецьких творів?
— Саме так. Більшість із того, що звучить всюди — із то спроби жалюгідної, непрофесійної, зате досить агресивної публіки самозакохано репрезентувати себе, свою творчу неміч і невігластво.
Тож давайте нарешті проявимо мужність і поставимо цьому блюзнірству жорсткий заслін! Яким чином — я вже сказав.
Інтерв’ю взяв Яків ГАЛЬЧЕНКО.
