Журналістський півень боляче клює


На центральній площі міста Денізлі стоїть 12-метрова кам’яна скульптура півня. Півнячий гребінь, шпори, величезний дзьоб надають скульптурі якогось войовничого вигляду.
— В давнину, — розповідає голова торгово-промислової палати провінції Денізлі Мехмет Юксель, — у нашій місцевості проводили півнячі бої. А півні провінції вважалися найкращими в Туреччині. Відтоді півень (по-турецьки — хороз) і став символом нашого регіону.
Сьогодні півнячі бої вже не проводять. Більше того, вони заборонені. Але півень став символом провінції, а пам’ятник йому — єдиний у світі, переконували нас турецькі журналісти.
Голова союзу журналістів провінції Бюлент Озтюрк навів такі цифри: у провінції з населенням у 800 тисяч працює 129 журналістів, виходить 4 газети, працює три телекомпанії.
Ну а найпопулярніша газета в провінції називається «Хороз». Засновники і видавці — журналісти провінції. Обсяг газети — 24 повнокольорові шпальти, періодичність виходу — двічі на місяць.
— У своїй газеті ми «відтягуємося» на владі, — сміється Бюлент Озтюрк. — Публікуємо журналістські розслідування, багато пишемо про проблеми регіону. Читачам подобається, газету купують. Тираж — 15 тисяч примірників. Девіз газетярів: «Кожен півень повинен кричати у своєму курнику, а півень з Денізлі кричить повсюди».
Бюлент Озтюрк показав проект Будинку журналістів, будівництво якого вже розпочалося. Кошторисна вартість — 200 тисяч доларів.
— Звідки у журналістської організації такі гроші? —здивувалися ми.
— Це гроші інвесторів, — пояснив нам турецький колега. — Бізнесмени вкладають кошти в ЗМІ в розрахунку на оперативність інформації про життя регіону на сторінках всетурецьких газет.
Провінцію Денізлі називають «бавовняною столицею» Туреччини. Тут вирощують 90 відсотків тонковолокнистої бавовни країни, працює понад 800 бавовняних комбінатів, які щорічно виготовляють продукції на 2 мільярди доларів. У 140 країн світу, зокрема й Україну, експортують махрові халати, рушники, постільну білизну, сорочки з маркою «Зроблено в Денізлі».
Звичайно, зайшла мова про взаємини влади і ЗМІ — засновників, фінансування, використання бюджетних коштів.
— Вілайят (адміністрація провінції. — Авт.) оголошує тендер на висвітлення своєї діяльності, — каже Бюлент Озтюрк. — Переможці тендера одержують право на висвітлення діяльності провінційного меджлісу і вілайята. Фінансування за договором про інформаційне співробітництво здійснюється за підсумками місяця.
Середня зарплата журналіста в провінційній газеті 300—400 доларів, у центральних газетах — вдвічі більше. Гонорарів у турецьких газетах не виплачують.
Державних ЗМІ в Туреччині немає. У країні виходить 3450 газет і журналів. Ось деякі наклади газет: «Хюррієт» — 475 тисяч, «Поста» — 390 тисяч, «Міллієт» — 333 тисячі, «Сабах» — 313 тисяч, «Тюркіє» — 266 тисяч, «Заман» — 200 тисяч.
Практично у всіх найбільших газетах країни є спеціальні регіональні вкладки. Приміром, у газеті «Хюррієт» щодня виходить на 8 шпальтах вкладка «Ак-Деніз» (Середземне море). Вона присвячена провінціям, розташованим на березі Середземного моря. Власні кореспонденти газети зобов’язані щодня готувати по дві-три інформації й одну кореспонденцію для вкладки.
ЗМІ Туреччини володіють три провідні медіа-корпорації: медіа-групи Доган (газета «Міллієт»), Більгин та Іхляс.
У Туреччині виходить так звана «Офіційна газета». У ній публікують рішення, ухвалені парламентом, документи Ради міністрів, розпорядження офіційної влади. Вона, до речі, дуже популярна не лише серед чиновників, а і серед народу. Лірика в цій газеті відсутня, тільки документи.


Плюс солідарність


Так вийшло, що в організаторів україно-турецького медіа-форуму виникла невелика проблема з розміщенням українських журналістів у місті Чанак-кале. Пов’язано це було з недільним неробочим днем. Почесний консул України Айхан Сарач довідався про це за кілька десятків кілометрів до прибуття української делегації в Чанак-кале. Що робити?
— Якщо в місті є журналістська організація, то має спрацювати журналістська солідарність, — сказали ми і порекомендували Айхан-бею розшукати по телефону головного журналіста міста.
Ним виявився Ісмет Акінсе — керівник газетного центру Чанак-кале. Скажемо відверто: проханню допомогти з улаштуванням 46 чоловік він не дуже зрадів, враховуючи те, що він, як і належить у неділю, відпочивав. Але солідарність журналістів таки є! Ісмет Акінсе, що називається, оголосив сигнал тривоги черговому міського кризового центру і переконав його допомогти українським журналістам. І таку допомогу надали: нас зустріли, нагодували вечерею в центрі соціальної допомоги населенню. А згодом владналося і питання з ночівлею. Ісмет Акінсе відмахувався від наших подяк і сказав, що журналісти всіх країн — однієї крові, а нас він вважає своїми братами і тому не міг вчинити інакше.
І ще з однією категорією журналістів, якщо так можна їх назвати, нам довелося зустрітися. У місті Ізміт на гомінкій вулиці під пекучим сонцем сиділи за друкарськими машинками три жваві турки і щось енергійно друкували.
— Оце клас! — вигукнули ми, — репортажі друкують прямо з місця події. І що спека їм байдужа, а головне — оперативність завидна.
Трохи згодом з’ясувалося, що жодного стосунку «машиністи» до журналістської професії не мають. Вони виявилися стряпчими, тобто професійними авторами скарг на ім’я чиновників. Місцем свого розташовування стряпчі обирають людні місця — канцелярії судів, прокуратуру, меджліси, вілайяти.
— Нашими клієнтами переважно є жителі сільських районів, котрі приїхали шукати правди у чиновників, — розповів нам стряпчий Джевдет. — Люди викладають нам суть своєї скарги, ну а ми допомагаємо оформити її в письмовому вигляді. Знаходимося, як правило, там, куди найбільший потік скарг. Це зручно для людей — перейшов через дорогу і здав скаргу до канцелярії. У день ми друкуємо по 10—15 скарг. Одержуємо, звичайно, копійки, але роботи вистачає.
У Туреччині майже півтора мільйона безробітних. Найбільше людей, котрі шукають роботу, в провінціях Середземномор’я, значно менше — на березі Чорного моря.


Житловий квартал назвали «Україна»


Ізміт — адміністративний центр провінції Ходжейлі — один з найбільших промислових регіонів Туреччини. Віце-губернатор провінції Медін Яхши, коли зустрічався з українськими журналістами, розповів, що торік на одного мешканця припадало 6145 доларів ВВП на душу населення, а промислової продукції регіон виробив на 25 мільярдів доларів. В Ізміті працює 400 великих і понад 7000 малих і середніх підприємств. У місті 14 морських торгових портів, у які щорічно заходять 12 483 судна.
— Проблеми регіону схожі на проблеми всіх приморських регіонів, — розповідає Медін Яхши. — Це — міграція населення, безробіття, воно становить 10 відсотків. Житло і недостатня кількість шкіл. Провінція Ходжейлі — одна з наймолодших у Туреччині. Хвилюють проблеми екології моря. І дотепер відчуваємо наслідки руйнівного землетрусу, який кілька років тому завдав величезних збитків місту.
Першою країною, яка надала допомогу Туреччині в ліквідації наслідків стихійного лиха, стала Україна — сюди прибули рятувальники і будівельники. За допомогою українських фахівців було побудовано житловий квартал, який назвали «Україна».
Ну а найпереконливішим доказом намірів Туреччини й України розвивати добросусідські відносини є реалізація двостороннього проекту залізнично-поромного сполучення Іллічівськ (Україна) — Деріндже (Туреччина). Проект реалізований українською судноплавною компанією «Укрферрі» і компанією «Батівагон» (Туреччина). Щомісяця здійснюють чотири кругові рейси. Береговий стикувальний комплекс виготовлений на Херсонському суднобудівному заводі. До кінця 2006 року заплановано завершення проекту.
Найближчим часом обсяг торгівлі між Україною і Туреччиною збільшиться в 4 рази і досягне 10 мільярдів доларів.


Леонід БРОВЧЕНКО, В’ячеслав ВОРОНКОВ.