На станції Балин, що в Дунаєвецькому районі на Хмельниччині, київський Фонд імені Євгена Чикаленка встановив пам’ятний знак полковнику Петру Болбочану, українському державнику доби УНР. Мармурову плиту розмістили поруч із обеліском загиблим на останній війні балинцям.
А сама могила борця за волю українського народу — у господі Олени Андріївни Діянчук: тут, під горіхом, поховав полковника її дід Лалак.
Навколо постаті страченого своїми ж талановитого, улюбленого воєначальника солдатів Болбачана й досі тривають суперечки. 28 червня 1919 року у Балині було виконано судовий вирок, з яким не погодилися тисячі вояків української армії. За спогадами В’ячеслава Липинського, тодішнього посла УНР в Австро-Угорщині, «розстріл отамана Болбочана — се не «дрібний епізод», як доводиться від декого чути. При нашім убожестві на людей, кожна свідома, честна одиниця на вагу золота важиться в національнім бюджеті».
Петро Болбочан, як і більшість старшин армії УНР, пройшов вишкіл у російському царському війську. Але з початком українських національно-визвольних змагань він свідомо приєднався до боротьби за незалежну державу. Запорізький корпус, сформований полковником, був основною силою, одним із найбільш професійних, передових загонів армії. Саме йому належить чимало перемог під час звільнення української землі від більшовицької окупації. Але несприйняття Болбочаном радикальних соціалістичних настроїв в уряді, особливо з боку Винниченка, та й самого головного отамана Симона Петлюри, критика ним проросійських настроїв призвели до того, що полковника звинуватили в намірах здійснити державний переворот.
Нині, маючи можливість ознайомитися з матеріалами судової та слідчої справ, листами полковника до чільників Директорії, спогадами сучасників (усе це ретельно зібране київським видавництвом «Темпора» в книзі «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника»), переконуємося: Україна втратила вірного сина, єдиною метою якого було її світле майбуття. Як зазначав Липинський: «Факт розстрілу розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятритись все більше і більше на тлі знов-таки класової політики і партійної нетерпимості Уряду — язву національного розкладу. Оце розпорошення..., сполучене з безконтрольним хазяюванням в державі монопольних «партій», грозить нам врешті не тільки державно-політичною, але й національно-культурною катастрофою».
Хоч як прикро, але майже через століття Україна переживає ті самі незгоди та протистояння, а часто й брудні чвари тих, котрі мали б єднатися в союз в ім’я власного народу.
Хмельницька область.
