«Радсад» — господарство успішне. А благополучний селянський маєток зазвичай асоціюється з ім’ям керівника. Знаковим, як правило. Так сталося і з «Радсадом». Микола Іванович Бялик — перший у Миколаївської області і перший серед виноградарів Герой України. Але титули самі по собі безликі. Щоб зрозуміти їх сутність, відчути вагомість, потрібно справи конкретні бачити та в часі орієнтуватися.
Попереду паровоза
Побачене журналістами «Голосу України» у «Радсаді» вражало. Уявіть виноградники і сади до обрію. Степ начебто розлінований зеленим. Розміряли простір геометрією рядів. Персикові і яблуневі деревця під крапельним зрошенням, виноградні кущі підв’язані на шпалери між побілених стовпчиків. У міжряддях — жодної бур’янинки, розпушений ґрунт. Головний агроном Олександра Сторчак називає гектарні обчислення в десятках, сотнях, тисячах. Цифри не сприймаються. Візуально — багато, скільки бачить око.
А що стосується часу, то для нинішнього на селі ключове слово — реформи, тобто важкий. Утім, коли він, час, для селянина легкий був? Згадати хоч нещодавній, двадцять років тому. Горбачовська боротьба з пияцтвом і алкоголізмом розбудила ревну запопадливість начальників усіх рангів на місцях. Лозу виноградну зводили під корінь, виноробство і виноградарство дуже успішно знищили. Так тільки не в «Радсаді». Як тільки тодішньому директору радгоспу-заводу Петрові Никифоровичу Григоренку вдалося зберегти господарство, котрому він віддав більше двох десятків років, — окрема історія. Але в січні 91-го Петро Никифорович передав своєму учню і спадкоємцю міцний заможний радгосп.
У 90-і часи для селян настали зовсім погані. У економічній розрусі дикого ринку і реформаторських перетвореннях уціліли деякі господарства. Як правило, тільки розумно керовані, що не втратили координації географічного свого простору в конкретно-історичній епосі й часі. А «Радсад» не лише уник навіть натяку на занепад, а й розвивався стабільно й успішно. Одним з перших в області став акціонерним товариством.
Микола Іванович розповідає, що люди обачні застерігали, радили не квапитися з розпаюванням. Казали, навіщо, мовляв, бігти попереду паровоза. Але це особливий хист Бялика-керівника — трошки випереджати час. Він уміє не втрачати головні орієнтири. Його мобільність, кмітливість, спритність — від природи. Здатність приймати відповідальні рішення — досвід, фінансова грамотність — освіта, віра в людей — переконання. Все разом і є професіоналізм.
Напевно, тому лише лідерства «Радсаду» у виноградарській галузі України Бялику недостатньо. Господарство поступово стає багатогалузевим, а отже, стійкішим до кон’юнктури ринку. Значні площі виділяються під зернові культури, модернізуються, обновляються багаторічні насадження. Розвивається тваринництво, є власна племінна ферма, де вирощують червону степову породу корів. Перелік виробничих потужностей промовистий: плодосховище-холодильник, механічні майстерні, авто- і тракторний парк, чотири механізовані загони, будівельний і тарний цехи, пекарня, маслоробня, котельня тощо. Особлива гордість — винзавод і виносховище. Але про це трохи пізніше.
Якщо гадаєте, що ні в кого не виникала спокуса схопити жирний майновий і земельний пай та виділитися, — помиляєтеся. Був такий головний біль у голови ВАТ.
Поділитися з бідним?
Тим часом наш журналістський десант попрямував до центральної садиби господарства, в село Радсад. Голова сільради Жозефіна Валентинівна Григоревська запрошує до місцевого будинку культури. Все дуже переконливо і пристойно. Зал на 600 місць, чутно і видно — тривають репетиції.
— Загалом тут 18 творчих колективів дорослих і дітей, — пояснює Жозефіна Валентинівна. —Займаються в них 300 чоловік. Є народний хор, фольклорний жіночий колектив «Селяночка», естрадний ансамбль «Ностальгія», духовий оркестр, народний хореографічний колектив «Надія», декоративно-прикладна студія. У нас чудовий спортивний комплекс. Гордість «Радсаду» — юні футболісти, вихованці ДЮСШ. Призери багатьох обласних і міжобласних змагань. До речі, Микола Іванович — палкий вболівальник. Витрати на розвиток фізкультури і спорту цілком узяло на себе господарство.
Ми ходили чистими, , доглянутими вулицями Радсаду. Сільський голова, не приховуючи гордості, зазначила:
— Торік село посіло перше місце в обласному і третє місце у Всеукраїнському конкурсі на кращий населений пункт України.
Зрозуміло, одразу почали говорити про соціальну інфраструктуру і проблеми з її утриманням, про бюджет, місцеве самоврядування й адміністративно-територіальну реформу. Загалом, про наболіле. Розповідь Жозефіни Валентинівни вийшла дуже щирою.
— Господарство торік заплатило три мільйони гривень податків державі. Але якщо люди заробили і віддали у скарбницю таку суму, то чому їх обмежують у соціальних послугах? Чому тільки 25 відсотків віддають місцевим органам, а не 50? У нас більше нічого немає. Немає земель запасу. Звідки брати кошти? А утримувати таку соціальну сферу складно. Школа, інтернат для дітей-сиріт, будинок культури, ДЮСШ, спорткомплекс, фельдшерсько-акушерський пункт... Отже, потрібно звертатися по допомогу до господарства. Виходить, що люди повинні від себе відривати і знову віддавати на соціалку. Радсад у 98-му газифікували, Новобогданівку — 2000-го й усе за рахунок господарства. А держава мала б виділити кошти хоча б на газопровід. І так господарство робить багато — всім своїм ветеранам і працівникам газ проводить за власні кошти. Просто необхідно 50 відсотків залишати в місцевому бюджеті.
Потрібні відповідні зміни до законів про бюджет, про бюджетний кодекс, про місцеве самоврядування. І тільки потім братися за територіальну реформу. Села, в яких усе розвалено — ні будинку культури, ні ФАПу, ні навіть початкової школи, приєднаються до Радсадівської сільради. Як ми їх будемо піднімати, якщо самим бракує? Виходить, що багатий поділиться з бідним і сам стане жебраком.
У тій само Польщі 70 відсотків у сільському бюджеті становлять субвенції і дотації з держбюджету на освіту, охорону здоров’я, культуру, утримання сільських доріг, комунальне господарство. А що дадуть громаді зміни на карті? Якщо виходити з того, що у запропонованому проекті закону в центрі уваги людина, то дуже важливий доступ мешканців до адміністративного центру громади. Сьогодні питання транспортного сполучення, телефонного зв’язку в наших селах не вирішені. І дістатися до центральної садиби часто немає можливості. Давайте візьмемо приклад з поляків і уточнимо наше податкове, бюджетне законодавство, закон про місцеве самоврядування, забезпечимо фінансову самодостатність кожної сільської ради, а потім перейдемо до перегляду кордонів.
Що тут можна було заперечити і чим допомогти?
Проти всіх хвороб
Наша наступна зустріч відбулася в місцевому народному музеї. Його організатор і завідувач — Віктор Антонович Задорожний — людина активна, захоплена, зі славного племені патріотів-подвижників. Треба сказати, що хоч би з ким із радсадівців і хоч би про що ми говорили, тема виноградарства була завжди. От і Віктор Антонович розповідь про експонати музею почав з того само:
— Наше червоне вино пили в Зоряному містечку, в Чорнобилі. Родоначальниками виноградарства в тутешніх краях ще у третьому столітті до нашої ери були греки з Мілети.
Ми уважно слухаємо про кочівників, загибель цивілізації, про князя Потьомкіна, що наділив землею старшину Полтавського полку Богдановича. Про відродження виноградарства і виноробства. Віктор Антонович цитує Франца Мозе, австрійського виноградаря: «Закладаючи сад чи виноградник, ти вже робиш себе на 20 років або мільйонером, або жебраком». Є, напевно, якесь добре енерго-інформаційне зі стародавності призначення в долі «Радсаду». Може, тому що від власної історії не відмовляється, а поважає. Навіть назва, отримана в 1920 році і скорочена від «радянський сад». Не заважає і не спокушає змінити.
Далі у програмі поїздки — винзавод. Чесно —враження незабутнє. Наш екскурсовод — головний винороб заводу Галина Терентіївна Сурженко докладно розповідає і показує технологію виробництва вина. В автоматизованій установці вино обробляють холодом, так зване шокове охолодження. Потім відправляють на десятиденний відпочинок для гармонізації і відновлення балансу кислотності і спиртості. Тільки після цього вино подається на лінію розливу.
— Вино — жива субстанція, в ньому постійно тривають хімічні реакції, — пояснює Галина Терентіївна. — На півроку, рік ми стабілізуємо вино від осаду, від випадання винного каменю, але потім він усе одно випадає. І якщо імпортне вино, простоявши років п’ять на прилавку, залишається кришталево чистим, я таке вино не питиму. Це фальсифікат. Наше вино, гарантую, навіть через багато часу пити можна.
Італійську лінію розливу радсадівці придбали і встановили 2000 року. Майже 400 тисяч доларів — гроші на ті часи великі. Але господарство могло собі це дозволити, і витрати окупилися за рік. Потужність лінії — три тисячі пляшок на годину, 21 тисяча у зміну. До цього постачали на винзаводи в інші міста виноматеріали. Ціна на такий продукт копійчана, прибуток мінімальний.
— Працюємо тільки на новій тарі, — продовжує розповідь Галина Терентіївна. — Перша машина — обполіскувач. Половину шляху пляшку обполіскують, другу половину — вода стікає зі стінок пляшки. Вино не любить контакту з киснем повітря. Тому пляшка спочатку наповнюється вуглекислотою, а потім потрапляє на розливний автомат. Вино витісняє інертний газ і простір між вином і кордовою пробкою виявляється захищеним. Далі автомат надягає термоковпачок, потім етикетку і кожух етикетки.
Довжина лінії 11 метрів, обслуговують її вісім осіб. А витримують вино в дубовій виноробній тарі у винному льосі. Величезні бочки з краснодарського дуба — національне надбання. Цінність їх у тому, що через мікропори дуба вино одержує з навколишнього середовища саме ту кількість кисню, що йому необхідно для дозрівання і витримки. Ємність льоху 60 тисяч декалітрів. Марочні вина витримують не менш як півтора року. Сьогодні «Радсад» випускає близько 30 марок високоякісних вин: Шардоне, Каберне, «Лілея», Кагор, «Німфа», «Вечірній Миколаїв».
Столичні журналісти після дегустації поцікавилися, чи можна в Києві купити радсадівські вина. Хазяї, посміхнувшися, відповіли: «Якщо вам наші вина, котрі, звичайно, є й у магазинах Києва, сподобалися, то їх популярність і від вас залежить. Ми хазяї ощадливі і на рекламу зайвого не витрачаємо».
Тоді й народилася журналістська ідея один з нових сортів вина назвати «Голос України». Радсадівці пообіцяли.
Миколаївська область.
