У київському видавництві «Оранта» щойно вийшла об’ємна (понад 600 сторінок)  книга-альбом «Від червоного до жовто-блакитного + помаранчеве» — про українське образотворче мистецтво від соцреалізму до наших днів.
Є чудовий, легкий і економний спосіб писати про такі книжки, як оця. Спосіб ось який. Дивишся на книжку й кажеш собі: ага, вона, значить, про мистецтво — від соцреалізму до наших днів? А хіба я мало бачив отаких альбомів, ще коли соцреалізм був живий? З леніними в усіх позах, з бадьорими шахтарями, щасливими селянами й нещасними ворогами совєцької власті? Ого, скільки я такого мистецтва колись бачив!
Ну, про «наші дні» я мовчу. В наші дні теж є трохи мистецтва.

 

Отож, значить, рецензію пишемо так: ця книжка, в основному, про мистецтво епохи нашого українського радянського соцреалізму. Деякі з цих чудових сюжетів уже трохи призабуті. Хто давно не бачив щасливих колгоспників? А безпритульних діток в обіймах Дзержинського? А гуцулів, які зачаровано слухають на мітингу партизанського комісара Семена Васильовича Руднєва? Ах, тоді це саме для вас. Беріть, роздивляйтеся. Тексту мало, картинок багато, і всі вони кольорові, ура! Крапка. Підпис.
Оце й уся рецензія. Її автор, завершивши свою важку просвітницьку справу, може відкласти перо і, у вільну від писання рецензій хвилину, сісти й подивитися нарешті книжку, про яку оце щойно написав.
Там усе майже так, як він написав. Майже так, але зовсім не так. Уявіть собі, що за часів отого самого соцреалізму було десять рідних братів-художників. Один підхалтурював як плакатист, другий вождів малював, третій війну живописав, четвертий хрестиком вишивав, п’ятий таємно формалістичні картини мазюкав, шостий — геніальні краєвиди, сьомий — корів і кроликів (колгоспних, аякже). І все це — в один і той самий історичний період, в одній і тій самій Україні. І все це зібрано в оцій одній книжці, по-сімейному. І подано як предмет серйозного розгляду. І вся картина нібито знайомого минулого постає у всій своїй багатовимірності. І виявляється, що навіть фальшиві сюжети (Дзержинський з гуцулами) дуже цінні, бо розповідають нам таки правду — не про Дзержинського, а таки про нас, які ми колись були і як собі уявляли те, що відбувається навколо. Це якщо говорити про соцреалістичних богомазів. Але було й справжніх художників трохи!
Зрештою, ця книга може бути добрими ліками від нинішнього нашого нігілізму. В якому сенсі? А ось у якому. Іноді озираєшся назад і думаєш: ех, не було у нас від 30-х років аж до початку 90-х ніякого мистецтва, сам тільки клятий соцреалізм. А як щось і було, то його кляті комуняки знищили. І так тобі сумно стає! А ти візьми оцю книжку й подивись — і на душі тобі полегшає, бо виявляється, не все комуняки знищили, а й самі вміли дещо варте уваги намалювати (не тому що комуняки, а тому що художники). І ти показуєш цю книжку дітям і кажеш: дивіться, лоботряси, виявляється, у нас колись мистецтво теж було, як у людей! Зрештою, в цій книжці згадано не лише соцреалізм, а й те, що у нас з’явилося після нього, — «нова хвиля» і все таке.
Але дозволь мені, читачу, не писати про це. Бо я його не люблю. Я і Леніна не люблю, але Мамсикова з Ройтбурдом теж. Хоча, якби довелося вибирати між всякими ленінами, то я вибрав би з книжки отого, що в Розливі косить траву (картина Георгія Киянченка, 1975). Там така хороша трава, наче це не в Розливі, а в Трипіллі. Так і бачиш, як з трави зараз вискочить отаман Зелений і скаже: «Ти, лисий, чого це мою траву косиш?!»
А лисий не злякається, бо намальований він тут міцним таким дядьком, наче все життя тільки траву й косив, а не погані книжки писав. І вони собі сядуть, вип’ють чого-небудь, побесідують — революціонери ж обидва.
Отак можна розглядати всю цю книжку — довго й щасливо.
Звісно, я міг би висловити моє захоплення цією книжкою в серйознішому тоні. Але тоді довелось би витратити більше часу. Може, не менше, ніж витрачено на підготовку цього грандіозного проекту. Тобто, років десять. Уявіть, як це робилося. Пані Людмила Березницька, кандидат філософських наук, доцент кафедри теорії та історії мистецтва Національної академії мистецтв, заснувала в Києві галерею «Л-Арт» (на початку Андріївського узвозу). І почала колекціонувати отой соцреалізм. І побачила, що цікаво це. Власне, на основі тієї колекції й виросла книга. А короткі місткі передмови до різних розділів написали наші провідні арт-критики та мистецтвознавці — Ірина Горбачова, О. Соловйов, Тетяна Анрієнко, Ігор Диченко, Борис Лобановський і сама Людмила Березницька. Браво!