У цехах Чортківського цукрового заводу — тиша. Люди — у відпустках. Однак мине ще якийсь місяць — і почнеться його величність сезон. Таки справді: весь рік роботи колективу підпорядкований отим 50—55 гарячим дням, коли вариться цукор. Бо вони годують і підприємство, і сім’ї заводчан. У керівника відпустки немає. Я записала своєрідний монолог голови правління ВАТ «Чортківський цукровий завод» Стефана АТАМАНЧУКА (на знімку).
Він віддав підприємству понад 20 років свого життя. Чотирнадцять з них — працюючи директором. Були за цей час і злети, і падіння. Останніми роками цукровари, як мовиться, побачили світло в кінці тунелю. Але відчуття стабільності немає. Який буде сезон? Чого чекати завтра? Запитання, на які він, керівник, відповіді не знаходить.

До сезону готові


Через кілька днів найпотужніший на Тернопільщині завод-шеститисячник запустять. Поки що — в холостому режимі. Сезон розпочнеться десь після 10 вересня. Готувалися до нього як завжди ретельно. На ремонт витрачено 2 мільйони гривень. Триває реконструкція підприємства. Торік встановили нове імпортне обладнання майже на 1,2 мільйона євро, цього року — ще на 650 тисяч. Це потужний прес німецького виробництва, що дасть можливість виробляти за добу 150—170 тонн гранульованого жому. Сухий жом має попит за кордоном, його відправляють на експорт. Раніше свіжий жом забирали з-під рук. Нині збути його в області — проблема. Відомо ж, в якому занедбаному стані тваринництво. Торік з Чорткова експортували 3,5 тисячі тонн сухого жому.
Чортківський цукровий завод, якому невдовзі виповниться 30 років, — найновіший серед дев’яти цукроварень Тернопільщини. Що казати про інші, якщо навіть на ньому 75 відсотків обладнання як не фізично, то морально застаріло. Планомірно здійснюється реконструкція підприємства. Торік встановили нові вакуумні фільтри, цього року — прес, наступного передбачається поставити ще один прес, центрифуги. Власник заводу —  група компаній «Укррос» —  коштів на реконструкцію не шкодує. Розуміє, що без цього у підприємства майбутнього немає. А так і в умовах входження України до Світової організації торгівлі завод буде конкурентоспроможним. Одне слово, за виробництво Атаманчук спокійний. Та якби тільки про це боліла голова у цукроварів...


Хочеш мати сировину — старайся


Першочергове для них — сировина. Цього року види на врожай солодких коренів гарні. Цукристість буряку вища, ніж на цей час торік. Та й за ваговитістю корінь нівроку. Буде що переробляти. Хоча Стефан Захарович не любить загадувати наперед: може втрутитися непогода, та й хвороби не дрімають. Торік переробили 360 тисяч тонн буряків, цієї осені орієнтуються приблизно на таку саму кількість. Зону свого впливу завод розширив на Івано-Франківську, Чернівецьку, Хмельницьку області. На Тернопільщині останніми роками між заводами розгорнулася справжня боротьба за сировину. Сіють господарства дедалі менше, а заводів працює вісім.
Цьогоріч цукровари вирішили додержуватися традиційних зон бурякосіяння. Як вийде насправді? Але далі так працювати було неможливо. Доходило до того, що в одному селі облаштовували два бурякопункти. Торік Чортківський завод змушений був відкрити додатково 12 бурякопунктів. Переконалися, що це вкрай нераціонально, затратно. Тож нині від такої політики відмовилися.
Навесні в області посіяли ніби трохи більше цукрових буряків, але з практики минулих років Атаманчук знає: на папері одне, а настає час збирати — площ набагато менше. Господарства останнім часом було розхолодилися стосовно буряку, переключилися на зернові, але проблеми зі збутом змусили їх знову повернутися до бурякосіяння, принаймні завжди є гарантія, що завод сировину прийме. Щоправда, тепер на Тернопільщині з’явилася ще одна модна культура — ріпак. Отак і кидаються селяни від однієї культури до іншої, намагаючись втекти від збитків. Про якусь плановість, сівозміни годі казати.
На заводі давно зрозуміли: хочеш мати сировину — мусиш подбати про це сам. Тут створено високомеханізоване дочірнє підприємство «Агрополіс», яке з кожним роком розширює орендовані площі. Селяни охоче передають «Агрополісу» свою землю, бо він запровадив чесні і прозорі стосунки, завжди вчасно розраховується. Всього він обробляє більш як 4 тисячі гектарів, 1,3 тисячі тисячі з них — під буряками: потрібно дотримуватися сівозміни. Наступного року планують розширити площі під солодкими коренями до 2 тисяч гектарів. Можливо, з часом нова структура переважно забезпечуватиме завод сировиною, але нині доводиться співпрацювати і з сільгосппідприємствами, і з фізичними особами. До речі, частка селян-індивідуалів у загальному обсязі зданої сировини досить вагома — 38 відсотків. Є села, де люди вирощують до 2 тисяч гектарів буряків. Якщо торік селяни через завод купили 4,5 тонни насіння, то цієї весни — понад 7 тонн. Ніхто вже не купує насіння на ринку. Цього року власники заводу вклали в землю 9 мільйонів гривень. Почали кредитувати сільгосппідприємствам не тільки насіння, добриво, пальне, гербіциди, а й придбання нової техніки. Скажімо, господарство «Дзвін» отримало 650 тисяч гривень, «Крок» — 500 тисяч для закупівлі бурякозбиральних комбайнів «Холмер». Та й завод цього року поповнив свій парк новим бурякозбиральним комбайном, а усього їх шість. Одне слово, збирати є чим. Було б що.


Ціни скачуть — люди плачуть


Стефан Атаманчук вважає, що інтерес товаровиробника до вирощування цукросировини повернути можна, якщо запровадити прозорі і чесні правила гри. Наприклад, у серпні цього року встановити ціни на тонну буряку і на тонну цукру на наступний рік і не міняти їх. Звичайно, бажано не міняти ціни і на пальне, добрива, гербіциди. Тоді селянин орієнтувався б, що вкладати в землю і якої віддачі чекати від неї. Ніби почали працювати за такою схемою, але цьогорічне зростання цін усе перекреслило. Які будуть ціни на бензин і дизельне пальне восени, якщо вже тепер вони повзуть вгору мало не щодня? Сьогодні транспортники запитують Атаманчука, який буде тонно-кілометр, а що він може відповісти. Тим часом завод щороку укладає договори з микулинецьким, двома чортківськими автотранспортними підприємствами, багатьма приватниками. Цієї осені залучатимуть херсонських, чернівецьких автотранспортників.
Уже тепер керівники сільгосппідприємств приходять на завод за дизпальним, бо не мають чим зібрати зернові. Стефан Захарович радить: «Продайте торішню пшеницю», а вони у відповідь знизують плечима: а хто її купить? Так і з цукром. Якщо уряд встановлює ціну 2 гривні 40 копійок за кілограм, то хай би і купив за такою ціною. І сьогодні цукор не подорожчав би вдвічі. Восени молодики скуповували в людей цукор навіть за ціною 2.20, а нещодавно нагнали її до 5 гривень. Якби уряд мав якийсь запас, то здійснив би інтервенцію і не допустив такого. Натомість в Україну завозиться цукрова тростина. Стефан Захарович називає кілька заводів, які вже працюють на ній. На його думку, це підрив вітчизняної цукрової галузі та ще й напередодні сезону. А чому б не брати приклад з Білорусі, чотири заводи якої переробляють не лише свій буряк, а й прибалтійський, завантажені на повну потужність. Там немає таких цінових коливань, як у нас.


Цілком конкретні фантазії


Я попросила Стефана Захаровича трохи пофантазувати. Що зробив би він, якби був прем’єром? Повернув би до планової системи. Не можна в економіці пливти за течією. Уряд має гарантувати ціни на буряк і цукор. Обіцяли на посівну дешевше пальне, а хто його бачив? Колись на заводі завжди лежало від 3 до 3,5 тисячі тонн цукру, що належали держрезерву. Коли потрібно, його забирали, потім запаси знову поповнювали. Вже років десять таких запасів держава не робить. Хіба не це призвело до недавньої ситуації, коли у країнах ЄС тонна цукру коштувала 420 доларів, а в Україні — тисячу? Якщо Україна вступить до СОТ, то нас завалять дешевим цукром, а своє виробництво пустять за вітром. Зрештою, каже Стефан Захарович, можливо, від цього вступу ми щось і виграємо, але звідки пересічному громадянинові знати про це. Треба розкласти все по поличках: у чому виграємо, у чому програємо, ознайомити з цими розкладами виробничників. Сьогодні економіка приватних підприємств — за сімома замками. Один дає за тонну буряку 180 гривень, другий — 200, третій — 220. Держава мала б регулювати ці питання, розробити спеціальні програми.


Шукають вихід


Нині керівник — між молотом і ковадлом: поновлення виробничих потужностей потребує значних коштів, зростає ціна на енергоносії, витратні матеріали, а люди вимагають високої зарплати, незважаючи на реалії. Хоча в сезон провідні спеціалісти отримують 2—2,5 тисячі гривень, а середня зарплата на рівні 540 гривень, невдоволення час від часу вихлюпується. Цього сезону вирішили стимулювати премією за економію енергоресурсів, матеріалів — до 50 відсотків їх вартості. Перейдуть на тризмінний графік роботи (досі завод працював у чотиризмінному режимі), що також дасть змогу дещо підвищити зарплату. У механічній майстерні налагодили випуск дифузійних ножів і забезпечуватимуть ними всі підприємства «Укрросу». Одне слово, шукають вихід, щоб завантажити працівників у міжсезоння. Але правда й те, що із встановленням нового обладнання вже немає потреби у великій кількості ремонтників. Як мовиться, палиця на два кінці. Немає проблем із кваліфікованими спеціалістами: підприємство надає службове житло. А ось сезонних робітників набрати важко. Колись їм до стажу два відпрацьовані місяці зараховували як рік, тепер цю пільгу скасували.


***


Народився Стефан Атаманчук у селі Синькові неподалік Чорткова. Було їх чотири брати, залишився він один. Опікується племінниками, як рідними дітьми. У нього дві дочки, четверо онуків. Слава Богу, ще жива мати. Ось вона час від часу нагадує синові, що там, де стоїть нині завод, була дідова земля — 30 моргів. Як би це її назад забрати? Син у відповідь тільки посміхається. За ті роки, що він віддав заводові, тут усе давно йому стало рідним. І навряд чи він любив би дідову землю більше, ніж любить нинішнє своє життя з усіма його клопотами і проблемами.

Тернопільська область.