“У даний момент для нас надзвичайно важливо лише, щоб широкі кола населення, а з ними і державна влада, чітко усвідомили всю необхідність збереження цукрової промисловості і в перехідний час, оскільки всі дані говорять про те, що коли ця мета не буде досягнута, то цукрова промисловість загине остаточно або ж відбудова її зажадає величезних непосильних жертв з боку народного організму”. Ці слова належать професору С. Франкфурту, члену Вищої земельної комісії УНР, який у 1918 році видав у Києві книжку “Аграрна реформа і цукрова промисловість”. Тодішньому уряду УНР вдалося зберегти цукрову промисловість, що аж ніяк не можна сказати про сучасну політику. Цукрову промисловість С. Франкфурт називав куркою, яка несе для України золоті яйця. Очевидно, іншим принципом керується влада нашої незалежної держави. Україна ще недавно була провідним виробником бурякового цукру — нам належало шосте місце в світі серед експортерів солодкого піску. Чому за роки аграрних перетворень галузь поставлено на межу? Це випадково, чи це добре продумана політика? Таких тривожних запитань безліч. Скільки вже змінилось урядів у незалежній Україні, але жоден з них так і не переймався по-справжньому проблемами бурякоцукрового виробництва.
Тепер хіба що з ностальгією можна згадувати часи і ще царської Росії, і Союзу, коли бурякоцукрове виробництво перебувало під особливою опікою держави. Свідченням цього може бути відновлення галузі після громадянської війни та іноземної інтервенції, в чому переконують такі дані (в цілому по колишньому Союзу)1:

Показники 1904-10- 1921-22 рр. 1927-28 рр.
 1913-14 рр.
Площа буряків що збереглась
до збирання, тис. га 608 107 664
Урожайність буряків, ц/га 152 47 147
Перероблено буряків, тис. т 9630 406 9449
Працювало цукрових заводів 227 112 169
Вироблено цукру, тис. т 1306 51 1339
у т.ч. в Україні 1102 44 1092

Як бачимо, тодішній державі вдалося за п’ять-шість років практично відродити власне бурякоцукрове виробництво. І страшний удар під час Великої Вітчизняної війни здолано у порівняно короткий строк. Яким нищівним був той удар, переконливо ілюструє статистика: у 1942 році виробництво цукру зменшилося до 114 тисяч тонн, тобто в 19 разів.

Показники 1940 р. 1950 р.
Посівна площа, тис. га 1226 1308
Урожайність, ц/га 146 159
Валовий збір, тис. т 18018 20819
Виробництво цукру, тис. т 2165 2523

Як бачимо, в країні робили все, щоб відродити і зберегти галузь. Знаходилися ресурси, кошти і, головне, була воля і розуміння важливості цих зусиль.
Доречно також нагадати і про механізм взаємовідносин між буряківниками та цукроварами, який регулювався договором контрактації. Цим договором господарствам гарантувалася тверда ціна, доплати за якість сировини, умови постачання і, головне, видавався аванс, що забезпечувало необхідні готівкові кошти. За твердими і досить низькими цінами господарства одержували цукор, мелясу, жом. Набагато вищою була роздрібна ціна на цукор для населення, що не було зайняте в бурякоцукровому виробництві. Ще вищою була ціна за експортований цукор.
Саме тому бурякосіючі господарства і цукрові заводи обопільно були зацікавлені в партнерському співробітництві, у збереженні цієї важливої галузі і нарощуванні її кількісних і якісних параметрів. Наприклад, в 1977 році в Україні було вироблено 51 млн. т цукрових буряків, з яких одержали 5,6 млн. т цукру. Неважко констатувати, що за внутрішньої потреби в 1,8 млн. т експортний потенціал цукру становив 3,8 млн. т.
На тлі достатньо разючих чинників розвитку бурякоцукрового підкомплексу інакше як злочинним не можна назвати той крутий поворот, що призвів до стрімкого падіння галузі.


Динаміка сучасного розвитку бурякоцукрового підкомплексу України


Роки Виробництво  цукрових буряків Виробництво
 площа посіву,  урожайність,  валовий збір,  цукру,
 тис. га ц/га тис. т млн. т
1990 1605 276 44264 5,14
1998 893 174 15523 1,87
1999 900 156 14064 1,63
2000 747 177 13199 1,55
2001 853 183 15575 1,65
2002 765 189 14550 1,42
2003 665 201 13400 1,45
2004 699 236 16502 1,79

Як бачимо, за цих 15 років посіви цукрових буряків і їх валові збори скоротилися у 2,5 разу, а виробництво цукру — в 2,8 разу. Споживання цукру зменшилося до 36 кг на рік. Із 192 цукрових заводів працює 120, 30 заводів уже порізано на метал, решта — чекають на свою чергу. Із майже півтора мільйона працівників бурякоцукрового комплексу 400 тисяч уже стали безробітними. Хоч як парадоксально це звучить, але Україна із експортера цукру перетворилася на імпортера. Адже за період 1999—2004 років. Україна не забезпечувала власним виробництвом навіть внутрішніх потреб у цукрі. На шкоду національним інтересам, під диктовку Заходу в Україні лобіюється завезення тростинного цукру-сирцю в обсязі 200—260 тис. т щорічно майже без сплати ввізного мита. Такий обсяг імпорту “забезпечує” закриття чергових заводів, скорочення посівних площ, нове зростання безробіття, недоодержання бюджетом 250—300 млн. грн., нові збитки для буряківників і цукроварів і натомість інвестування закордонних виробників цукру на десятків мільйонів доларів. Торік за різними схемами в Україну було імпортовано 1,5 млн. т цукру.
До “надбань” держави у розвитку бурякоцукрового виробництва слід також зарахувати значне зміщення виробництва буряків у особистих господарствах населення — до 20 відсотків, де часто-густо використовується фальсифіковане насіння.
Можна наводити багато доказів згубної політики. Однак питання в іншому: чи повертатиме Україна собі роль світового виробника та експортера цукру, чи стане надзвичайно вигідним ристалищем для завезення цукру тростинного і остаточного знищення на цій основі власного бурякоцукрового підкомплексу?
Притягати до відповідальності когось за згубну політику останніх років навряд чи потрібно. Повинен взяти гору прагматизм — треба відроджувати якнайшвидше наше бурякоцукрове виробництво. А це потребує передусім чіткої державної позиції та політики, яка визначила б економічний механізм цінової підтримки, поставила надійний заслін імпорту цукру-сирцю та контрабандному його завезенню з Росії та Білорусі. Не менш важливо розпочати наступальну роботу стосовно відновлення традиційних для України ринків цукру. Цукор має повернути свої позиції на ринку країн СНД, адже це той товар, який забезпечить нафту, газ, інші енергоносії.
Щоб виробити чітку державну позицію з цього питання, потрібно бурякоцукровий підкомплекс розглядати комплексно, тобто з точки зору не лише цукроварів, а й виробників цукрових буряків. Адже незаперечним є той факт, що економічна реформа та її організатори мають дивитися в майбутнє і будувати такі форми організації виробництва, які сприяли б ефективному розвитку національної економіки. Стосовно бурякоцукрового комплексу це означає, що в процесі реформ треба було закріпити роль цього міжгалузевого формування як пріоритетного, такого, що значною мірою визначає потужність і міць національної економіки. А значить, слід було вибудувати державну політику щодо зміцнення і всебічної підтримки бурякоцукрового виробництва в нових умовах.
Тривожним слід вважати курс на розвиток бурякоцукрового виробництва в напрямі забезпечення лише внутрішніх потреб. Така переорієнтація націлює господарства і заводи (в умовах збиткової їх діяльності) на поступове скорочення галузі як невигідної в системі ринкової економіки.
Що означає в соціально-економічному розумінні сьогоднішній рівень виробництва цукру в обсязі внутрішньодержавних потреб? Свого часу в Інституті аграрної економіки було розраховано так звану критичну межу виробництва цукру, яка на 2000 рік визначена в обсязі 1581,8 тис. т (раціональна межа, тобто той обсяг, який відповідає науково обґрунтованим нормам споживання цукру, становить 2242,9 тис. т). За критичною межею — негативні наслідки для здоров’я людей і дестабілізація продовольчої безпеки в країні. За фактичним виробництвом цукру Україна наближається до цієї прірви і все далі відходить від раціональних норм споживання, тих, що забезпечують нормальне фізіологічне функціонування людського організму. Але не треба бути пророком, щоб не зрозуміти: орієнтація на імпорт остаточно ліквідує вітчизняну “солодку” галузь, бо:
 насичення внутрішнього ринку більш дешевим тростинним цукром витіснить вітчизняний цукор із цукрових буряків, зробить його неконкурентоспроможним;
 подальший розвиток вітчизняного бурякоцукрового підкомплексу стане економічно недоцільним, оскільки висока собівартість бурякового цукру порівняно з тростинним забезпечить збитковість, що в умовах ринку закономірно призведе до цілковитого банкрутства галузі;
ліквідація виробництва цукру з вітчизняної сировини сама, по суті, загубить вирощування цукрових буряків, що значною мірою підірве економіку та технологію аграрних підприємств;
 якщо вітчизняне виробництво цукру було статтею бюджетних надходжень, то ліквідація його виробництва потребуватиме бюджетних витрат;
 ліквідація цукрової промисловості, а до того ми наближаємося дедалі ближче, спричинить зростання армії безробітних, а значить, загострення соціальної напруженості в країні.
Отже, сучасну ситуацію з бурякоцукровим виробництвом слід розглядати не лише як соціально-економічну проблему, а й як політичну, бо втрата Україною позицій потужного цукрового експортера перетворить її на імпортера цього важливого продукту, на країну імпортозалежну. А як відомо, поступова втрата продовольчої безпеки закономірно ставить країну на межу політичної залежності.
Україні вкрай необхідна серйозна державна підтримка у виробництві цукру. Іншим шляхом, який себе виправдав у минулому, може бути державне замовлення на цукор і буряки в обсягах хоча б на рівні внутрішніх потреб і за цінами, які гарантували б достатню рентабельність. Державне замовлення стало б тим важелем, який дав можливість реанімувати бурякоцукрову галузь.
Є ще один, зовсім не інвестиційний шлях. Йдеться про продаж цукру насамперед Росії, а також Азербайджану і Туркменистану, які нам постачають нафту і газ. В народі кажуть, що двері відчиняють тим, хто в них стукає...
Таку позицію аж ніяк не можна розцінювати як відхід від ринкових принципів. Навіть у країнах з класичною ринковою економікою сільське господарство не було, не є і не буде стовідсотковим суб’єктом ринку. Очевидно, нам слід відкинути залякування ринком, а радше думати, як врятувати власного виробника від стихії ринку та втручання у внутрішні наші інтереси різних зарубіжних радників і порадників. Краще жменя власного досвіду, ніж мішок запозиченого.


Микола ХОРУНЖИЙ, професор.