Парламентські слухання «Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення» констатували, що український фільм став чужим в Україні, що наш кінематограф нині трансформований у певний соціальний інститут без соціальної функції. Вирішити цю проблему можна, забезпечивши дієвість державної політики протекціонізму щодо українського кіно і насамперед прийняти закон «Про збір на розвиток національної кінематографії». На жаль, замість активних дій і протекціонізму — стагнація. В рекомендаціях Верховної Ради від 18 березня ц. р. передбачено, що в структурі центральних органів виконавчої влади буде створено центральний орган виконавчої влади у галузі кінематографії. Але...
Про це з головою Комітету ВР України з питань культури і духовності Лесем Танюком розмовляє Лариса Брюховецька.
— Рішення Верховної Ради про створення окремого кінооргану є. Прийняте воно більшістю депутатів. І рано чи пізно він має бути створений, бо рішення ВР обов’язкове для виконання. Інша річ, що керівники уряду люблять скорочувати комітети. Фактично це нічого не дає, бо комітети залишаються, їх лише приєднують під інших керівників. І виникає чимало проблем. Боюсь, так може бути і з кіно. Юридично Мінкультури має право не приймати цього рішення до вересня, оскільки є указ про його переформування у Мінкультури і туризму, себто їм не до кіно.
А їм би мусило бути до кіно, бо фільмів на державні кошти уже півроку ніхто не знімає. Кошти, які ми виділили для кіно, — більші, ніж торік, і невідомо, передаються вони на виробництво фільмів чи десь зависають? Чи їх передадуть 29 грудня 2005 року? Мені здається, держава ставиться до кіно з великою нехіттю. Багато говорять про продюсерське кіно. Але фактично сьогодні режисери відсторонені від роботи, і на студії як був бедлам, так і є.
— Чи є у вас право контролювати виконання рішень і постанов ВР?
— І право, і обов’язок. Ми прийняли нову постанову ВР щодо слухань по культурі, до якої знову ввели питання, пов’язані з кіно. У цій постанові також заявлено, що наші контрольні функції посилюються. Там знову піднято проблеми зміни керівництва кіно і створення окремого кінооргану. Але й це рішення парламенту «зависло».
— Але як можна впливати на Мінкультури?
— Власне, саме це спричинило вимоги громадськості відділити кіно від Мінкультури. Саме з цим пов’язане бажання мати на чолі новоутвореного Держкіно Ганну Чміль. Наш уряд і Президент декларують, що вони дослухаються до громадськості. Якщо вже Ліна Костенко підписує лист на підтримку Ганни Чміль, то варто було б усе-таки читати, що підписує Ліна Костенко. На жаль, ніхто не звернув уваги. От є в когось установка, що не треба Чміль брати на цю посаду, тому й не треба створювати комітет.
— Ми говорили про бездіяльність. Тим часом процеси довкола кіно відбуваються. Їх легко простежити і по «круглих столах» з питань кіно у Мінкультури, в яких про справи кіно ведуть мову представники комерційних телеканалів і комерційного прокату, який ще жодного українського фільму на екранах не показав. Враження, що уряд дбає насамперед про добробут цих телеканалів, щоб не піднявся їхній інтелектуальний і моральний рівень.
— Я одержав офіційну відповідь від п. Роднянського на лист від нашого комітету з приводу ставлення телеканалу «1+1» до кіно. Якщо вірити цьому листу, Роднянського можна вставити у золоту рамку, проголосити іконою української національної кінопродукції. Ми в комітеті ведемо щоденний моніторинг і бачимо, як постійно опускається планка цього каналу в сенсі моральному — візьмімо хоч би вбогі за змістом і примітивні за формою передачі Ганни Безулик. Й у мене виникає враження, що є дуже серйозна ідеологія захоплення кінопростору телемонстрами. Що боротьба за кіновласність зводиться до того, щоб створити потужну пропагандиську телеіндустрію, нашпиговану жахітною рекламою, а тоді приєднати до неї ще й Будинок кіно, Укркінохроніку, студію ім. Довженка — останні оплоти українського кіно. А ідея створити — замість бунтівливої — нову Спілку кінематографістів і телевізійників?! Я не проти нових об’єднань, але не можна зазіхати на чуже майно.
— Що може зробити ваш комітет?
— Все, що він робить, починаючи від Закону про кінематографію, від затвердження загальнодержавної Програми розвитку національної кіноіндустрії на 2003—2007 роки, в результаті якої почалося бюджетування кіно, від слухань у парламенті і кінчаючи контрольними функціями. Якби не підтримка комітетом позиції Спілки кінематографістів, не було б рішення парламенту про усунення В. Приходька з посади гендиректора кіностудії.
— Але його поновлено.
— Усупереч юридично неточному наказові міністра культури. Якби міністр послалась на постанову ВР, жоден суд не міг би цього заперечити. Для всіх очевидно, що Приходько не виконав покладених на нього професійних завдань. На такі посади не можна йти, маючи власний бізнес та ще й на цій території. У прийнятій постанові щодо слухань з питань культури ми рекомендували Президентові створити біля себе дорадчу раду, що складатиметься з авторитетних кінофахівців. Не з Івана Гаврилюка, який невідомо що доповідає Президентові, — є значно цікавіші й досвідченіші постаті в сучасному українському кіно.
— Ви вважаєте, що Президент не відає, що коїться?
— Вважаю, що так. Не так давно Президентові в Будинку кіно показували російський фільм про італійця, який шукав свою українську матір. Це гарний фільм, людяний. Президент реагує на це емоційно, але справи українського кіно це не вирішує.
— На підході нова кіногенерація.
— Так, але мене бентежить і те, що вся ця телевізійно-рекламна опозиція озброїлась лексикою підтримки молодого кіно. По суті, це фарисейство, тартюфізм. Насправді жодної підтримки молодого кіно ми не бачимо, фінансування молоді не є пріоритетом ні для них, ні для уряду. Молода людина, яка приходить сьогодні в кіно, мусить заробити десь гроші, а потім вкласти їх у кіно.
Держава мусить створити Держкіно як цього зажадав з’їзд Спілки кінематографістів, як цього вимагає постанова ВР. Лише після цього держава зможе гармонізувати і кінопрокат, і кіновиробництво. Ми не говоримо про повернення до соціалістичного господарювання, але для того, щоб приватний чинник сполучився з чинником творчим, ми мусимо це зробити. Політика в галузі кіно повинна стати пріоритетною стратегією Віктора Ющенка. Така позиція комітету.
— Є чудовий приклад Франції щодо підтримки свого кіно. Там передбачено структуру, в якій акумулюється надходження певного відсотка від податків з телеканалів і на ці гроші продукується до 200 фільмів на рік.
— Оце й злякало телемагнатів! Комусь дуже треба, щоб українського кіно не було. Мене дуже бентежить це збирання навколокіношних і навколотелевізійних людей, які добре говорять, але нічого не зробили. Той же Кабмін не прискорює прийняття Верховною Радою закону про збір на розвиток кіно. Ми чекаємо від влади справ, а не слів.
— За роки незалежності накопичилось багато розчарувань серед кінематографістів. На початку цього року були сподівання на зміни, але їхні інтереси ігнорують.
— Для мене проблема дуже проста. Уряд у ситуації бігуна на коротку дистанцію. Кіно — це не постріл з револьвера, це таки далекобійний постріл з великої гармати. Те, що нині в кіно зробиться, — через три роки вистрілить. Уряд не думає такими категоріями і тому підтримує телевізійну версію захоплення простору. Він сподівається, що урядовцям, певним партіям, групам перепаде реклама на ТБ. Від кіно такої користі вони не бачать. Отже, вони бігуни на коротку дистанцію. Вони сьогодні вибудовують ситуацію, яка заперечуватиме їх через три роки.
Я прикро вражений, що міністерство, власне, не дуже й шукає заступника міністра з питань кіно. Навіть якщо вони мають якісь перестороги щодо Ганни Чміль, то є ж ціла генерація, є люди, які багато зробили у цій сфері. Бо якби прийшла людина зовсім нова, їй би було надто важко, адже це і в творчому, і в виробничому сенсі складна галузь.
— Хто конструктивно міг би це вирішити?
— Президент. Але йому треба зустрітися з кінематографістами, щоб почути всі точки зору. Та зараз «глухий період» — літо.
— «Глухий період» у політиці. А в кіно має бути якраз навпаки.
— Саме політику я й маю на увазі. Адже кіно не від власної безпорадності страждає. Саме політики заважають йому стати сьогодні на ноги, коли йдеться і про фінансування, і про керівництво, і про призначення. Скажімо, я, голова комітету, досі не можу перевірити, на що пішли виділені торік гроші. Екс-директор студії Віктор Приходько пише, що одержав на освітлювальну апаратуру 7 мільйонів замість 16. А де ця апаратура? Юридично він не мав права підписувати контракт на суму, яку йому держава обіцяла, — лише на суму, яку він одержав реально. Тепер ідеться про безповоротний кредит фірмам, і ці гроші десь «висять», бо він підписав контракт на одну суму грошей, а дали йому — іншу.
— Але ж є контролюючі органи, які стежать за фінансовою дисципліною керівників державних підприємств!
— Я звертався до Мінкультури, але тодішній заступник з питань кіно відповів, що студія — самостійна господарська одиниця (!?). Та якщо сума більша за 100 000 євро, то мусив бути тендер. А тут таємниця. І коли в комітет телефонують, що Приходько вивозить на свою нову студію апаратуру, я б дуже хотів знати, що це за апаратура.
— А чому ви цього не знаєте?
— КРУ після перевірки дало дуже негативні висновки, і там є до чого пред’являти претензії. Приходько написав на цих висновках: «Одержав, але не ознайомився».
— Для цього є прокуратура, яка відкриває кримінальну справу.
— Справу було відкрито за фактом зловживання. Коли ж дійшло до персоналій, вона загальмувалась.
— Чому держава безпорадна перед Приходьком? Що це за міфічна така істота?
— Типова для нашого часу. Якщо немає органу, заступника міністра культури, які б керували, раз немає контролю за виконанням розпоряджень, є безгосподарність. Але ми доведемо цю справу до кінця, попри всі погрози і шантажі. Це державна установа, національного рівня, і вона перебуває під особливим захистом держави. Ясно, що тут не все так просто. Зачеплено інтереси впливових фінансових сил. З другого боку — страждають наші національні інтереси. І я переконаний, що для прокуратури, для Мінкультури, для Спілки кінематографістів це тест на наявність державницької енергетики, волі до змін. Не маю сумніву, що всі крапки над «і» тут буде розставлено. І ми станемо свідками нової хвилі піднесення українського кіно.
