Нам сьогодні 70, 52 роки з них ми разом! У 1943-му, коли визволяли Київ, ми, першокласники, вчилися в Пущі-Водиці, що на Київщині. А після закінчення школи всі, як один, одержали вищу освіту, стали інженерами, авіаторами, моряками, військовими...
На випускному ми вирішили зустрічатися через кожні п’ять років, а Майю Молодик, старосту, затвердили на довічну посаду. І яка ж вона розумниця! Як і в школі, завжди сумлінно і чітко виконує святий обов’язок.
Староста усім телефонує, надсилає телеграми. Ми залишаємо домівку, турботи, відкладаємо нагальні справи і... з головою занурюємося в дитинство, юність.
Є в нас зустріч, присвячена тим, хто пішов у небуття, адже нас залишилося тільки 3 із 18: ми щоразу на цвинтарі поминаємо однокласників.
Раніше на зустрічі приходили вчителі, сьогодні вже нікого з них немає в живих.
Я пишу про це не тільки тому, що хочу розповісти про чудову дружбу. Звертаюся до молоді. Минули випускні бали. Ви розлетитеся в різні краї. А уявіть кожний себе через 52 роки! Як складеться життя? Важливо зустрітися і подивитися в очі одне одному, забувши негаразди і пам’ятаючи тільки хороше. Щасливої долі вам, молоді, й такої само довгої і вірної дружби!
Полтава.
