Коли 28 липня (16 липня за старим стилем) 1880 року в Єлисаветграді у родині Кирила Винниченка, що одружився з удовою Євдокією Павленко, народився хлопчик Володимир, ніхто не знав, що йому на роду судилося в усьому і завжди бути першим — першим письменником новітньої української прози, першим революціонером, першим прем`єр-міністром незалежної України.
З того краю пішли в широкі світи люди широковідомі: Лев Бронштейн (Троцький) — один з лідерів більшовиків, запеклий ворог Винниченка, соратник Леніна Григорій Зінов`єв, знаний польський письменник Ярослав Івашкевич, Нобелівський лауреат фізик Ігор Тамм, творець “Катюші” Георгій Лангемак, поет Євген Маланюк, прозаїк Юрій Яновський, драматург Марко Кропивницький, режисери й актори брати Микола Садовський і Панас Саксаганський. У цьому ряду Винниченко посідає чільне місце.
...Навчання в гімназії, згодом — в університеті святого Володимира в Києві (юридичний факультет). Революційний Київ захопив юнака: він пристає до партії РУП, стає її активістом. То була пора, коли, за влучним висловом знаного історика І. Лисяка-Рудницького, “на політичну арену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним маніфестом” в одній кишені і з “Кобзарем” у другій”. Активна політична діяльність приводить до першого арешту. Згодом другий — вже дворічний — у “Косому капонірі”, де зараз музей і влаштовуються розмаїті мистецькі акції. Восени 1905 року Винниченко з`являється у Львові (за кордоном Російської імперії), де заходиться коло організації соціал-демократичної преси. Того ж року РУП реорганізовується в УСДРП — Українську соціал-демократичну робітничу партію. Винниченко стає одним з її лідерів. Ідейна боротьба з російськими соціал-демократами, які не визнавали українства як осібної політичної сили, витворювала вагомий політичний рух. Проте він своїми діями сприяв роздмухуванню класової боротьби всередині українства. Непослідовним був і сам Винниченко: у ньому боролись художник з бурхливою фантазією і політик, над яким владарювала тогочасна дійсність.
Політична робота не минула дарма: коли навесні 1917 року в Петрограді відбулася революція, в Києві представники громадянства та політичних партій створили виконком, який протягом трьох місяців був єдиною цивільною владою в Україні. На основі комітету постала Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським, який саме повернувся з московського заслання. Засідання, маніфестації, дискусії — такий був бурхливий час. Спочатку Центральна Рада прагла тільки автономії, вела переговори з Тимчасовим урядом у Петрограді. Згодом самі події змусили ЦР до проголошення незалежності.
Володимир Винниченко тоді був лідером УСДРП. Поряд з ним на чолі партії стояли Д. Антонович, М. Порш, І. Мазепа, М. Ткаченко та С. Петлюра. Винниченко редагував також “Робітничу газету” (яка виходить дотепер). Оскільки нова влада в Україні не мала мандату народу, у квітні 1917 року було скликано Всеукраїнський національний конгрес, на який із цілої України з`їхалось 900 делегатів. Наслідком триденної роботи стало обрання керівного складу оновленої Центральної Ради. Винниченко стає заступником Грушевського.
Соціалістична спрямованість керівництва, непроведення загальних виборів та непредставлення селянства в Центральній Раді позбавляло її легітимності, опертості на широкі народні маси, а відтак — на встановлення чіткого державного порядку. Більшовики та бундівці гостро виступали проти “буржуазної” Центральної Ради, меншовики ж визнавали українську автономію. Щойностворене вільне козацтво, очолене генералом Павлом Скоропадським, підтримало Центральну Раду.
Винниченко очолює делегацію на переговорах з Тимчасовим урядом у Петрограді. Вимагали небагато: формального визнання автономії, допуску на мирну конференцію тощо. Але й ці куці домагання налякали Тимчасовий уряд. Центральна Рада отримала відмову. Тим часом у Києві відбувся перший Всеукраїнський селянський з`їзд, на якому вперше висловлено вимогу самостійності України. Проте Центральна Рада була до цього не готова.
23 червня 1917 року Винниченко проголосив Перший Універсал Центральної Ради. Це сталось на другому Військовому з`їзді в Києві. В Універсалі зокрема зазначалось: “Хай Україна буде вільною. Не відділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад в Україні дають обрані вселюдним, рівним, прямим і таємним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори”. Наступного дня Універсал оголошено на Софійському майдані. Звідтоді українські регіони почали визнавати київську владу. 29 червня Винниченко сформував перший український уряд, в якому опріч посади першого міністра обійняв і посаду міністра внутрішніх справ. У складі уряду — П. Христюк, Х. Барановський, С. Єфремов, С. Петлюра, Б. Мартос, В. Садовський, М. Стасюк, І. Стешенко. Крім Барановського всі були соціалістами.
16 липня до Києва з Петрограда прибули повноважні представники Тимчасового уряду — Керенський, Церетелі та Терещенко. Вони визнали автономію України та її уряд на чолі з Винниченком. Після цього було оголошено Другий Універсал Центральної Ради, в якому вищим адміністративним органом України визнано секретаріат на чолі з Винниченком і оголошено право на створення проекту національного статуту та проект розв`язання земельного питання. Як стверджує у споминах Володимир Кедровський, російські міністри приїхали на поклін, а поїхали з поклоном від Центральної Ради.
Уже 29 липня 1917 року Генеральний секретаріат підготував “Статут вищого управління України”. Статут містив положення про узгодження своїх дій і рішень з Тимчасовим урядом і не містив територіального визначення юрисдикції статуту. Тимчасовий уряд не схвалив навіть такого статуту. Наслідком цього стала відставка Винниченка, про яку він оголосив 29 серпня. На прем`єрство був покликаний Д. Дорошенко, проте через політичні причини Винниченко знов очолює уряд.
На превеликий жаль, ЦР не мала тісних зв`язків з провінцією, тому її розпорядження залишались переважно добрими намірами на папері. Більшість урядовців не мала досвіду державного управління, партійні чвари та жорстка боротьба за владу в Україні російських шовіністів, більшовиків посилювали нелад у країні.
Після більшовицького перевороту в Петрограді Центральна Рада була змушена створити Комітет оборони революції в Україні. ЦР засудила переворот. 20 листопада Грушевський проголосив Третій Універсал, у якому Україна проголошена народною республікою, проте в складі республіки Російської. Третій Універсал скасував приватну власність, націоналізував поміщицьке, монастирське, казенне та церковне майно, встановив 8-годинний робочий день, скасував смертну кару, оголосив загальну амністію всім політичним і кримінальним злочинцям, надав усім національним меншинам повні права і свободу. Третім Універсалом було призначено також всенародні вибори до Українських установчих зборів — на 27 грудня. Як засвідчили подальші події, весь позитивний зміст Третього Універсалу був знівельований позицією про залежність від Російської держави, яка стала на той час більшовицькою. Соціалісти не сприймали самостійності. Більшовики теж. В цьому вони були одностайні.
Не диво, що Ленін оголосив УНР війну. 10 січня 1918 року уряд витворює ноту, в якій прем`єр Винниченко і міністр закордонних справ Шульгин закликають воюючі країни до миру. Ці прагнення не збігалися з прагненнями країн Антанти. Більшовики теж провадили свою лінію — й аж ніяк не в інтересах України. Оскільки на переговорах у Бересті більшовики виступали в спілці з представниками так званої Харківської республіки, Центральна Рада 25 січня ухвалила Четвертий Універсал, яким проголосила повну незалежність України. Генеральний секретаріат перейменовано на Раду народних міністрів, її очолив Винниченко.
Синхронно з цим в Україну ринули банди Муравйова. Їх спробували зупинити українські юнаки під Крутами, але це не допомогло. 30 січня Винниченко пішов у відставку. Його на посаді заступив Голубович.
9 лютого Україна підписала в Бересті мирний договір. Згодом до нього приєднались і більшовики. Формально це не дозволяло їм вести відкриту війну з Україною, проте за їхньої підтримки в Харкові було проголошено самостійну Українську робітничо-селянську республіку на чолі з Євгенією Бош та Юрієм Коцюбинським.
Не маючи своєї військової сили, український уряд не зумів захистити ні себе, ні свою країну. Разом з тим було ухвалено низку рішень: затверджено герб і прапор, впроваджено календарну реформу, сформовано грошову систему, ухвалено закони про українське громадянство та поділ країни на землі.
1 березня за підтримки німецьких військ до Києва повернувся уряд Голубовича. Проте проіснував він недовго. Зійшла політична зоря гетьмана Скоропадського. Винниченко бере активну участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського. Як наслідок — витворюється Директорія на чолі з “директорами” — Винниченком, Петлюрою, Андрієвським, Макаренком і Швецем. Про цей період його життя не без уїдливості зауважує генерал Михайло Капустянський: “Голова Директорії Винниченко, який схилявся все більше й більше до комуністичних ідей, під натиском Антанти відколовся від Директорії. Він вирушив на Захід, щоб у холодочку затишного кабінету стежити за гарячими подіями в Україні й гостро, злісно-талановито їх критикувати, а також своїми творами підготовляти собі шляхи в совітську Україну”. Здається, генерал був недалекий від істини, якщо перечитати абсолютно суху і самовиправдальну працю Винниченка “Відродження нації”, видану трьома випусками у 1920 році.
Рішення Директорії від 8 січня 1919 року про скасування приватної власності на землю викликало селянські бунти і всеукраїнське несприйняття. Цим скористалися більшовики. Україну було програно.
Книжки Винниченка ще видавалися в Україні, але сам він уже не смів і не міг продовжувати свою політичну кар`єру на Батьківщині.
Він оселився у французькому містечку Мужен, де писав свої художні твори, малював картини і спілкувався з приставленим до нього в ролі вивідача геніальним українським малярем Миколою Глущенком. Винниченка висуватимуть на Нобелівську премію, але бездержавність нації, до якої він належав, не дала йому змоги отримати заслужену ним відзнаку.
Відзначаючи нині 125-у річницю з дня народження Володимира Винниченка, варто згадати не тільки його літературну працю, але й працю політичну. Помилки, зроблені на початку минулого століття, було враховано українськими політиками останнього десятиліття того ж століття. Так постала незалежна держава Україна.
Сьогоднішній владі треба добре пам`ятати ці уроки і думати не про свій соціалістичний світогляд, а про державу й народ.
Ігор ШАРОВ, народний депутат України.
