Спочатку про дві новини старим, як світ, телеграфним рядком. Перша. Екс-редактора рівненської газети «7 днів» Василя Геруса засуджено до трьох років позбавлення волі за публікацію під час виборів псевдопрограми кандидата в президенти Віктора Ющенка. Друга. Нацрада з питань телебачення і радіомовлення звернулася до керівництва держави з вимогою негайно звільнити главу Держтелерадіо Івана Чижа з посади.
Можливо, між цими подіями хтось узагалі не проведе паралелі, хоча, припускаю, швидше відбудеться навпаки. Про політичні переслідування й утиски свободи слова за нової влади заговорять настільки голосно, наскільки це приємно для вух свіжоспеченої опозиції. Але чи справді наш рівненський колега Василь Герус і позавчорашній «соратник» Олександра Мороза в «боротьбі з режимом» і вчорашній провідник ідей цього режиму Іван Чиж є жертвами ситуації?
В. о. головного редактора «7 днів» Світлана Калько стверджує, що її попередник, звичайно, міг і не друкувати переданого Партією регіонів пасквілю на конкурента «єдиного», «але були певні «але». «Зараз же з нього зробили стрілочника, цапа-відбувайла, який у всьому винен, а тих, хто замовив цей матеріал, ніхто не чіпає... Ми бачимо, що журналістів як душили раніше, так і душать зараз», — робить висновок пані Калько. І хоча виконавчий директор «Рівненського медіа-клубу», екс-консультант виборчого штабу Януковича пан Хитров спростовує безневинність «відбувайла», — Герус, за його словами, сам виявив зацікавлення брудною агіткою, «прийшов до нього та взяв записаний компакт-диск для подальшого друку реклами в газеті», — не будемо чіплятися до нюансів. У журналістів за будь-якої влади завжди є вибір між «певним «але» і професійною честю. Зробити його на користь останньої, можливо (навіть напевно за тодішньої влади), було ризиковано для кишені й кар’єри, зате абсолютно безпечно для власної совісті. Але хто з багатьох «рядових пропаганди» думав тоді про якусь нематеріальну субстанцію, коли кожне брехливе слово щедро присмачувалося банкнотою? Може, і справді, пан Герус був «стрілочником», але, мабуть, він бачив, якого штибу «рекламу» друкує в газеті. Так само, як і в «Інтері», «плюсах» чи на Першому, розуміли, що розмежовують не електоральне поле, а навіюють людям ідею міжнаціональної ворожнечі й поділу України, що оббріхують не конкретного кандидата, а нацьковують частину народу на іншу. І це залишити безкарним, бо хтось нині погрожує вчора «ворожим» Страсбургом за «політичні репресії»? Даруйте, брехня — не завжди категорія суто моральна, інколи вона підпадає і під дію Кримінального кодексу.
Напевно, Іван Чиж також чудово знав, як на мене, що обстоює у своїх виступах не свободу слова, а глум над нею і професійною етикою. А якщо призабув, то хай перегляне хоча б телепередачі «Четвертої влади». І справа, знову ж таки, не у вимогах Нацради — людина сама не чіпляється за портфель з таким «доважком» у біографії.
Рукописи, як влучно підмітив класик російської літератури і наш земляк, не горять. Читачі пам’ятають, про що писали нині «здраствуючий» редактор «Київського телеграфу» і його «бойові» журналісти. Ми не забули ні книжечок Дмитра Пономарчука, ні передач Піховшика, ні інших «творців гебельсіади». Вони не стали суб’єктом не тільки судових вердиктів, а, що важливіше, публічного дружного осуду власних колег. Тому українська журналістика й надалі залишається заручником «певних «але»...
І все-таки стверджувати, що мас-медіа душать, як колись, може лиш той, хто ніколи не дозволяв собі нагострити перо в недалекі горезвісні часи. Повірте сумному досвіду, хоча значно сумніший він у тих, кого задушили у прямому значенні цього слова, забили битками чи відстріляли, наче куріпок, на кривавому полюванні. До речі, Василя Геруса, попри суворий вердикт, суд залишив на волі і навіть не заборонив займатися журналістикою. І даремно він «після вироку перебуває в шоковому стані»: шок мав настати тоді, коли йому насмілилися вручити брехню для розповсюдження. А в президентському пулі, між іншим, світ облітають журналісти, які ще вчора «наївно» одержували платню за чорний піар проти Ющенка. Ось таке «се ля ві», як кажуть французи.
А щоб автору не дорікали за створення «позитивного іміджу Ющенка», уточнюю власну позицію: не раз ковтала гіркі пілюлі від влади вчорашньої і не приймаю солодких від нинішньої. Неприрученість — це найкраща профілактика від «шокових станів» і зачохлених пер...
