“Живу, наче в тюрмі...”
На шахту “Кочегарка” автослюсар Василь Лянний пішов у надії заробити пільговий стаж — 10 років під землею. Однак пропрацювати випало лише шість років: унаслідок нещасного випадку під час чергової зміни гірнику травмувало хребет.
— Доставили мене до лікарні, — згадує Василь Федорович. — Наступного дня приходить начальник дільниці: мовляв, давай акт не будемо складати, забезпечимо тебе всіма ліками, що треба, допомогу виділимо. І натякає: не погодишся — взагалі нічого не отримаєш. Завідувачу розповів, а той каже: в жодному разі! Господь із тобою, ми відправляємо тебе до Донецька, до нейрохірургічного відділення, там дивитимуться, що з тобою робити. Тому що ноги вже не діють.
Здатність пересуватися до Василя Лянного так і не повернулася. Акт про нещасний випадок був складений, гірник отримав інвалідність і довідку про втрату 80 відсотків працездатності. За цим документом з 1989 року шахта здійснювала щомісячні виплати — регрес. Однак його сума виявилася меншою, ніж розраховував інвалід. Після звернень і скарг він отримував доплату, але на шахті заробив стійку репутацію “склочника”. В середині 90-х настали часи затримки на шахтах зарплати і, відповідно, регресних виплат. Якщо гроші з’являлися, керівництво шахти намагалося розрахуватися насамперед із тими, хто працював, а з інвалідами —вже в другу чергу.
— Я потребував складної операції, — продовжує мій співрозмовник. — Дружина розмовляла із нейрохірургом, а потім віднесла на шахту мою заяву: так, мовляв, і так, прошу надати матеріальну допомогу в зв’язку з операцією. Дирекція відмовила: немає коштів, шахта підлягає ліквідації тощо. І тут же знімають із мене четвертий розряд, який я мав, а дають третій. Пишу листа: як же так? Я інвалід, не працюю, чому ви занизили мені виплату регресу? Вони відповідають: усе правильно, нормально, ми довіряємо бухгалтерії.
У 1999 році Василь Федорович залишився у квартирі сам. Дружина, дочки і зяті виїхали на постійне проживання за кордон. “Я їх розумів: роботи немає, грошей немає, були дні, коли і на хліб не було. Але кинути свою країну не можу, я знаю, що таке ностальгія”, — пояснив своє рішення гірник. Так родина розпалася. Того самого року інвалід уперше вирушив до Києва — до Президента. Пощастило: горлівчанин потрапив на особистий прийом до Леоніда Кучми. За його вказівкою інваліда привезли додому і занесли до квартири на руках. А наступного дня поклали на стіл усю заборгованість з регресних виплат за кілька років і путівку до санаторію. Але вирушати на курорт колишньому гірникові було протипоказано: загострення хвороби. “Швидка” відвезла його до лікарні. Через 30 діб, коли запальний процес було знято, Василь Лянний поїхав до санаторію “Слов’янський”, спеціально призначеного для реабілітації спинальників. Після прийому в Президента у шахтаря-інваліда з’явився візок, який, щоправда, досі числиться за державою, тому що не оплачений.
Власне, на цьому “світлий” період у житті мого співрозмовника закінчився. Шахту “Кочегарка” закрили, справи регресників передали до відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків. “Фонд прийняв від шахти документи на виплату мого регресу в розмірі 201 гривня 26 копійок, — скаржиться В. Лянний. — Я їм кажу: шахта не здійснила перерахунок за коефіцієнтами. А в фонді кажуть: це не наші проблеми, ми не контролююча організація”.
Сьогодні інвалід із Горлівки судиться одночасно із шахтою та фондом. За підрахунками позивача, протягом цих років внаслідок неправильного, на його думку, підрахунку суми регресів йому недоплатили близько 60—70 тисяч гривень. Але поки що мій співрозмовник лише загинає пальці, розповідаючи про свої потреби: операція, ліки, візок, автомобіль, можливість виходити на вулицю... У суді представник шахти стверджує, що документи про заробітки раніше 1993 року не збереглися. “Як же так? Адже у мене всі копії на руках!” — обурюється Василь Лянний.
— Звертався до міського голови В. Рогача. Приходила комісія, подивилися. Сходовий майданчик дуже вузький, третій поверх. Покрутили головами, повернулися — і пішли. А я залишився в кімнаті. Це як тюрма для мене. Ні свіжого повітря, ні спілкування з людьми. Купити нічого не можу. Хто забіжить — трояк-п’ятірку дам, прошу: купи. Але у кожного своя сім’я, робота. Кому я потрібен? Нікому.
Звертаючись до редакції, наш читач надав копії публікацій із місцевої преси про те, яким чином виплачувалася заборгованість з регресів у Горлівці. “Голос України” вже писав про те, що двоє суддів Центрально-Міського району міста отримали строк за махінації із шахтарськими грошима. За судовими рішеннями, винесеними лише однією суддею, відшкодовано більше, ніж по всій Україні. Місцеві газети дво—трирічної давності багато писали про те, що гроші не доходили до самих потерпілих, а осідали в кишенях вузького кола суддів, адвокатів та інших осіб. І це є цинічним, бо більшість шахтарів-інвалідів у місті жили і живуть аж ніяк не в розкошах.
Восени минулого року інвалід 18 днів провів у Києві перед Верховною Радою, намагаючись привернути увагу до своїх проблем. Каже, що цікавість виявляв мало хто: лише народний депутат Валерій Сушкевич під’їхав на возику до інваліда і поговорив із ним. Василь Федорович повернувся додому і попросив у міської ради оплатити проживання та харчування під час перебування в Києві — через те, що “приїзд пов’язаний із проблемами, які спричинили чиновники Горлівки Донецької області”. Відповідь міської ради була коротка: “Положенням про порядок надання матеріальної допомоги громадянам міста... не передбачено виділення коштів на вищезгадані цілі. Додатково повідомляємо, що для вирішення спірних питань треба звертатися до суду”.
Горлівка
Донецької області.
