Шановний Голово! Шановні народні депутати, представники уряду, суддівського корпусу, представники засобів масової інформації! Дорогі співвітчизники!
В Україні вже понад сім років діє інституція Уповноваженого з прав людини. Появі цього довгоочікуваного конституційного органу передувало багато визначних подій у царині прав людини. Про одну з них — створення гельсінкського правозахисного руху — сьогодні варто нагадати. Адже менше місяця залишилося до тридцятої річниці з дня підписання у столиці Фінляндії Гельсінкських угод — Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі.
Українські правозахисники вже тоді вписали свою яскраву сторінку в правозахисний рух. Вони почали легальну боротьбу з порушенням прав людини, вимагаючи від держави визнавати ці права.
Хотіла б сьогодні в нашому розбурханому суспільстві зазначити, що саме тоді правозахисники України показали приклад боротьби за права людини нам, сучасному поколінню. Серед захисників прав людини панували високі культура і моральність. У цьому русі пліч-о-пліч були українці, росіяни, євреї, віруючі різних конфесій, атеїсти, націоналісти, комуністи, соціал-демократи й анархісти. Вони ніколи не оголошували одне одного ворогами, тому що всім однаково була потрібна свобода, а державна незалежність України уявлялася гарантом такої свободи.
Саме українським правозахисникам вдалося тоді зробити неможливе — поєднати боротьбу за права людини з боротьбою за незалежність України. Сподіваюся, українське суспільство гідно, на державному рівні відзначить річницю створення Української групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.
Шановні народні депутати! Сьогодні вам роздано чергову Щорічну доповідь Уповноваженого з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. На 525 сторінках проаналізовано результати комплексного дослідження стану дотримання громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних і особистих прав людини відповідно до міжнародних стандартів.
У доповіді проаналізовано заходи, вжиті органами виконавчої влади та місцевого самоврядування для усунення порушень прав і свобод людини за наслідками попередніх щорічних та спеціальної доповідей уповноваженого.
Уперше уповноваженим проаналізовано стан забезпечення прав людини у Збройних cилах України, інших військових формуваннях, а також прав біженців.
Кожен розділ доповіді містить висновки і рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини в Україні.
Готуючи цю доповідь, я прагнула привернути увагу передусім до проблем простої людини, на розв’язанні яких мають зосереджувати зусилля всі органи влади та місцевого самоврядування.
Основою моніторингу Уповноваженого з прав людини стали звернення до уповноваженого громадян України, осіб без громадянства, іноземців, біженців. За попередні роки конституційним правом на звернення до уповноваженого скористалися понад 620 тис. осіб, і кількість цих звернень зростає з року в рік. До Уповноваженого з прав людини переважно звертаються вже з останньою надією — після того, як фактично заяви громадян розглядалися органами влади, були оскаржені в адміністративному чи судовому порядку, але порушення прав людини так і не були усунуті.
До речі, за цей період до Уповноваженого з прав людини надійшло 1950 звернень від народних депутатів. Зважте, що це фактично звернулися чотири депутатські скликання Верховної Ради України. Маю честь щодня безпосередньо спілкуватися з шановним депутатським корпусом і спільно захищати права наших громадян.
Шановні народні депутати! Сьогодні разом з доповіддю вам роздано унікальну книжку — «Заключні зауваження та рекомендації конвенційних органів ООН щодо доповідей України у сфері дотримання прав людини». Її було видано з ініціативи уповноваженого та за підтримки ПРООН трьома мовами: українською, російською та англійською. Україна є стороною всіх шести основних міжнародних договорів у сфері прав людини. Проте досі в нашій державі не було зроблено жодних спроб широко поінформувати українське суспільство про позицію Організації Об’єднаних Націй щодо доповідей України, представлених у конвенційні органи.
Сподіваюся, кожен народний депутат уважно перегорнув сторінки цієї книжки, яка спонукатиме нас до спільних конкретних дій саме з поліпшення стану прав і свобод людини відповідно до світових стандартів.
Згідно зі статтею 3 Конституції України головним обов’язком держави є забезпечення прав і свобод людини. Проте головним порушником прав і свобод людини, на думку уповноваженого, є безпосередньо сама держава.
Глибоко переконана, що права людини є вищими за права держави. Головним джерелом порушення прав людини була і, на жаль, поки що залишається бідність, рівень якої, попри економічне зростання, є стабільно високим.
Майже мільйон наших громадян сьогодні безробітні, ще стільки само працюють в умовах неповної зайнятості. Навіть підвищена з 1 липня мінімальна заробітна плата, як ми знаємо, до 310 гривень, становить менше 70 відсотків прожиткового мінімуму, що є порушенням Конституції України. Водночас зростає заборгованість із заробітної плати, яка на сьогодні становить понад 1 млрд. 300 млн. гривень.
Безробіття в сільській місцевості перевищує міський показник удвічі. А 42 відсотки усіх бідних в Україні — це передусім сільські мешканці. Через матеріальну скруту люди, особливо в сільському господарстві і будівництві, погоджуються на рабську працю без укладення трудових договорів і жодних гарантій належної зарплати, безпеки праці, захисту від незаконного звільнення.
Злидні і безробіття спонукають від 5 до 7 млн. наших співвітчизників шукати кращої долі за межами країни. Про це докладно йшлося у Спеціальній доповіді Уповноваженого з прав людини, яку я представляла у Верховній Раді у квітні 2003 року. Вже з’явилися і нові проблеми. Так, Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 року було передбачено фактично подвійне оподаткування будь-якої спадщини, яка надходить з-за кордону, а також аліментів, пенсій, інших соціальних виплат. На практиці це означає, що, наприклад, четверта частина від суми відшкодування, яку мала отримати родина загиблого або скаліченого трудового мігранта, має у вигляді податку надійти державі. А чи по-людськи буде, якщо сльозами политі гроші забирати до бюджету?
Водночас хотілося б сказати і про позитив. У вересні минулого року відбулося те, чого ми домагалися багато років, — нарешті пенсіонери стали отримувати виплати не нижче прожиткового рівня. А цього року вже новий уряд спільно з парламентом істотно збільшив соціальну допомогу інвалідам, сім’ям при народженні дитини, ветеранам війни та праці.
Справді, люди на певний час відчули поліпшення свого матеріального становища, але це, на жаль, зводиться нанівець зростанням цін на товари та послуги. Зазначу, що жодні міркування економічної чи політичної доцільності, національної безпеки не можуть слугувати виправданням порушень прав людини. Ми лише послаблюємо свою позицію в боротьбі з бідністю та іншими брутальними порушеннями прав людини, якщо, докладаючи зусиль у цьому напрямі, відкидаємо ті само права людини, які ці біди намагаються відняти у наших співвітчизників.
На думку Уповноваженого з прав людини, оцінка бідності має ґрунтуватися насамперед на конституційних нормах стосовно права кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї родини, що включає достатні харчування, одяг, житло, медичну допомогу, освіту та правову допомогу. Бо за все це людям доводиться конкретно платити. З урахуванням цих факторів до категорії бідних в Україні можна віднести не менше 70 відсотків населення.
Як складову подолання бідності необхідно розглядати повернення людям знецінених трудових заощаджень. Нагадаю, що за поданням уповноваженого ще від 30 червня 2000 року Конституційний Суд визнав заощадження громадян їхньою власністю, поставивши крапку в суперечках навколо відповідальності держави за порушення прав вкладників. Людям почали повертати їхні гроші, як шматок блокадного хліба.
Проте треба на законодавчому рівні нарешті визначити додаткові механізми та джерела повернення знецінених заощаджень. На думку уповноваженого, це можна зробити шляхом залучення фінансових ресурсів підприємств, які свого часу одержували інвестиції, а тепер вже отримують прибутки за рахунок якраз цих трудових заощаджень. До речі, мною у квітні минулого року внесено подання з цього приводу Голові Верховної Ради України.
Бідність породила в Україні глибоку демографічну кризу. За останні 13 років населення країни зменшилось на 5 млн., що наближається до втрат під час Другої світової війни і має розглядатися як реальна загроза національній безпеці нашої держави.
Через бідність смертність осіб працездатного віку починає домінувати над смертністю від інфекційних хвороб, туберкульозу та ВІЛ/СНІДу. З 1987 року понад 5 тис. дорослих та 150 дітей померли від цієї хвороби.
Водночас громадська думка не готова адекватно оцінити весь трагізм ситуації. Мало того, численні звернення до уповноваженого, не кажучи вже про результати опитувань, продовжують свідчити про те, що широка громадськість, м’яко кажучи, не є толерантною до людей, хворих на ВІЛ/СНІД. На жаль, Україна досі не має стратегії захисту хворих на цю недугу та системи інформування населення; жодному уряду не вдалося запровадити інформаційну політику, яка об’єктивно висвітлювала б цю проблему та була спрямована на зміну ставлення держави та громадськості до такої вразливої категорії осіб. Враховуючи надзвичайну актуальність проблеми СНІДу для України, уповноважений у співпраці з міжнародними та вітчизняними неурядовими організаціями підготувала спеціальну доповідь «Стан дотримання та захисту прав ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД осіб в Україні», яка буде представлена у Верховній Раді 1 грудня цього року — у Всесвітній день боротьби зі СНІДом.
Боротьба проти ВІЛ/СНІДу має стати таким самим пріоритетним напрямом діяльності, як подолання бідності, безробіття та інших пекучих соціально-економічних проблем сьогодення.
Щороку близько 70 тис. людей гинуть в Україні і від нещасних випадків — убивств, самогубств тощо. Ви знаєте, що сьогодні в Херсоні вчинив акт самоспалення 72-річний Іван Куліда, який на знак протесту проти несправедливого рішення суду пішов на цей відчайдушний крок. Тільки за минулий рік 11 тис. громадян нашої країни вдалися до таких трагічних дій, пішовши добровільно з життя. Такі ж втрати — і від вживання алкогольних напоїв. На жаль, людина змушена у такий спосіб шукати виходу з хронічної бідності, соціальної ізоляції та людської самотності.
Цими днями буде три роки, як сталася страшна трагедія на Скнилівському летовищі, від якої здригнулися наша країна і весь світ. У доповіді уповноваженого детально проаналізовано причини цієї кривавої трагедії, з перших годин якої я була у Львові, відвідувала лікарні, міський морг, брала участь у роботі державної комісії, у похованні загиблих, намагалась надати допомогу потерпілим разом з моїми колегами. Досі це питання тримаю на контролі. Але чи не цинізм, коли за наслідками такої трагедії покалічені люди визнані інвалідами внаслідок загального захворювання? Саме це питання я обговорювала під час моєї зустрічі з Президентом України Віктором Ющенком і звернулася до нього з відповідним поданням. Сподіваюся, це питання уряд вирішить позитивно.
Більшої уваги та підтримки держави потребують інваліди. Їхнє право на соціальну інтеграцію та участь у суспільному житті все ще залишається далеким від міжнародних стандартів та людських потреб. Прикро, що сьогодні забезпечений роботою лише один з чотирьох інвалідів працездатного віку.
Суспільство має бути надзвичайно уважним до цієї категорії громадян та вважати своїм святим обов’язком розв’язання їхніх проблем без тяганини, особливо в отриманні освіти, наданні роботи, подоланні бар’єрів, доступі до об’єктів житлового та громадського призначення.
Сьогодні я вимушена звертатися до уряду і парламенту з поданнями, щоб захистити права шахтарів на належні регресні виплати та компенсації за втрату здоров’я, оскільки другий місяць поспіль триває у зв’язку з цим голодовка гірників шахти імені Баракова, що на Луганщині.
Укотре хочу наголосити, що в Україні триває порушення конституційних прав дитини на повноцінне дитинство, сімейне оточення та виховання. Кількість бездоглядних дітей у державі становить майже 200 тис. Понад 12 тис. дітей шкільного віку щороку не сідають за парти, а 0,5 млн. залучаються до тяжкої, недитячої праці. За п’ять останніх років суїцид скоїли 404 дитини віком до 15 років.
Щороку 100 сімей втрачає своїх дітей через пожежу. Допомагаючи рятувати нашу маленьку героїню Настю Овчар разом з усім українським народом, я ще раз переконалася, що без запровадження в державі більш високих соціальних стандартів, насамперед подолання бідності, забезпечення роботою і зарплатою батьків, про права дитини на гідне життя і безпеку годі й говорити.
Особливої державної турботи потребують чорнобильські діти, яким необхідно забезпечити належні лікування, оздоровлення і чисте харчування. Користуючись нагодою, на прохання батьків та громадських організацій, з цієї трибуни дозвольте подякувати народу і керівництву Республіки Куба за 15-річну безкорисливу допомогу в лікуванні й оздоровленні 20 тис. постраждалих чорнобильських дітей, переважно сиріт та з малозабезпечених сімей. Як Уповноважена з прав людини я підтримувала і надалі підтримуватиму цю унікальну програму.
В Україні відверто нехтуються екологічні права громадян, до чого я вже привертала увагу під час представлення попередньої доповіді. Звертаюся до представників влади з вимогою неухильно дотримуватися норм Орхуської конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в прийнятті рішень, що стосуються навколишнього середовища, яку Україна ратифікувала серед найперших у Європі. Треба зберегти унікальні природні куточки і в столиці нашої держави, зокрема, урочище Феофанію, Маріїнський парк, що в центрі Києва.
Особливе значення для України має проблема збереження земель Південного узбережжя Криму. Цю унікальну за своїми цілющими природно-кліматичними умовами територію сьогодні фактично захоплюють, безконтрольно розпродують приватним особам, хаотично забудовують. Численні прокурорські перевірки істотно не вплинули на стан справ.
У зв’язку з цим пропоную Верховній Раді терміново законодавчо вирішити питання про використання земель Південного узбережжя Криму як національного надбання всього українського народу.
У минулому році вдвічі зросла кількість звернень до уповноваженого стосовно захисту прав військовослужбовців на життя і здоров’я, честь і гідність, особисту недоторканність та безпеку. Основним чинником порушення прав військовослужбовців строкової служби є нестатутні взаємовідносини, внаслідок яких за останні два роки в Збройних силах України травмовано 119 молодих людей.
З року в рік брутально порушуються права військових та членів їхніх сімей на житло, користування пільгами, зокрема щодо плати за житлово-комунальні послуги.
Дискримінаційним є пенсійне забезпечення колишніх військовослужбовців залежно від часу звільнення та виходу на пенсію. Постанова пленуму Верховного Суду України від 15 квітня 2005 року № 4 з цього болючого питання фактично позбавляє ветеранів можливості судового захисту права на гідну пенсію.
На думку Уповноваженого з прав людини, ліквідація системи військових судів може зрештою негативно відбитися на стані захисту прав та свобод військовослужбовців. Сподіваюся, що процес незаконної ліквідації військових судів, який розпочався в 2004 році, буде зупинено.
Послідовно виступаючи проти використання військовослужбовців у політичних цілях, у квітні минулого року я звернулася до кожного народного депутата, наголошуючи, що направлення наших військових до Іраку відбувається всупереч міжнародному та національному законодавству, а також настроям українського суспільства. Непродумані дії влади обернулися загибеллю 18 українських вояків і безмежним горем в їхніх сім’ях. У майбутньому треба уникати таких авантюр, розплачуватися за які доводиться людським життям.
У березні цього року я направила до Комітету з питань пенсіонерів, ветеранів і інвалідів свої пропозиції щодо посилення захисту ветеранів Великої Вітчизняної війни, більшість з яких Верховна Рада врахувала, прийнявши відповідну постанову напередодні 60-річчя Великої Перемоги.
Серед інших важливих проблем, з якими ветерани звертаються до уповноваженого, є вимога скасувати сумнозвісну урядову постанову № 1 від 3 січня 2002 року, яка брутально порушує їхні права на гідні пенсії та компенсації.
У центрі уваги доповіді уповноваженого — головний порушник прав людини: судова гілка влади. Третина звернень, які отримує уповноважений, стосується порушення прав людини на справедливий суд. Результати моніторингу уповноваженого засвідчують, що останнім часом проблеми судового захисту прав людини ще більше загострилися.
По-перше, знову-таки через бідність переважної більшості громадян, які не можуть сплатити державне мито і скористатися послугами адвоката, порушуються їхні конституційні права та норми Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.
По-друге, триває тяганина з розглядом судових справ. Через порушення термінів розглядається кожна десята кримінальна справа та кожна п’ята — цивільна. Перевіркою уповноваженого встановлено, що тільки в Рівненському міському суді не розглянуто понад 100 кримінальних справ, лише замисліться — з терміном від 3 до 10 років! Саме з цього приводу уповноваженим було внесено подання голові кваліфікаційної комісії суддів Житомирського округу про порушення дисциплінарного провадження щодо голови Рівненського міського суду Петра Денисюка та ще 10 суддів цього суду через грубе порушення ними норм чинного законодавства та присяги судді.
Порушення розумного терміну розгляду справ судами стає підставою для звернень громадян до Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні Європейського суду у справі «Світлана Науменко проти України», прийнятому в листопаді 2004 року, зазначено, що розгляд цієї справи в українських судах тривав 9 років. Україну зобов’язано сплатити лікарю, інваліду ІІ групи, ліквідатору наслідків аварії на ЧАЕС С. Науменко 20 тис. євро за моральну шкоду та 500 євро судових витрат.
Уповноважений вважає, що необхідно ліквідувати інститут додаткового розслідування, який породжує тяганину та порушує принцип змагальності процесу і презумпції невинуватості.
До речі, брак принциповості, мужності позицій і навіть професіоналізму суддів зумовлюють мізерну кількість виправдувальних вироків і, навпаки, — велику кількість скасованих та змінених судових рішень.
Свідченням цього стало вирішення українською фемідою долі двох українських моряків, які пройшли через нелюдські випробування в іракській в’язниці Абу-Грейб. У серпні 2003 року до уповноваженого через супутниковий зв’язок звернулися члени екіпажу судна «Навстар-1», яких було затримано в Іраку. Завдяки заходам, вжитим МЗС України спільно з уповноваженим, 19 членів екіпажу були звільнені з-під варти. Але проти капітана судна 68-річного Миколи Мазуренка і старшого помічника Івана Сощенка було порушено кримінальну справу, їх було заарештовано. Двоє наших громадян побували у чотирьох концтаборах, трьох тюрмах, у тому числі в горезвісній в’язниці Абу-Грейб, де протягом 10 місяців до них застосовувалися жахливі тортури. Для українців винятків там не робили.
У червні минулого року в порядку екстрадиції вони були доставлені в Україну. Суддя Апеляційного суду міста Києва Валентина Лясковська залишила їм покарання по 7 років позбавлення волі. І тільки рішенням Верховного Суду України, мені довелося безпосередньо брати участь у засіданні, було змінено ухвалу Апеляційного суду міста Києва, і українських моряків звільнено з-за ґрат.
Не менш болючою є проблема надмірного застосування судами такого запобіжного заходу, як арешт. Передача цієї функції від прокуратури до суду майже ніяк не вплинула на кількість арештів. Місцевими судами задовольняється приблизно 90 відсотків подань, які надаються слідчими. Протягом 2004 року зі слідчих ізоляторів було звільнено кожного сьомого заарештованого (10 тис. 537 осіб) — за зміною запобіжного заходу, засудженням до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, виправданням або взагалі закриттям кримінальних справ.
На мою думку, формалізм, поспіх у застосуванні арешту, а часом і політична упередженість, не кажучи вже про рішення на замовлення, — все це призводить до безпідставного позбавлення волі, брутального нехтування правом на свободу та особисту недоторканність людини.
Через відсутність спеціального закону досі не розв’язано проблеми захисту прав мільйонів постраждалих наших громадян. Йдеться про те, що не захищені на законодавчому рівні права жертв злочинів на компенсацію завданої їм шкоди. Тільки за останні 10 років не компенсовані збитки, завдані більш як 1 млн. 300 тис. наших співвітчизників. Серед них — переважно найбільш уразливі категорії:  інваліди, літні люди, жінки, діти. Вважаю, що Верховна Рада України якомога швидше має прийняти такий закон.
Україна почала відшкодовувати шкоду, завдану незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Цьому сприяло, до речі, подання уповноваженого в січні 2002 року Прем’єр-міністру України. Це був конче необхідний крок, на який люди чекали ще з 1995 року, тобто з моменту прийняття закону.
Наведу один приклад. У 2003 році таким потерпілим було виплачено 10 млн. гривень. Проте половину цієї суми було виплачено за рішенням судів Автономної Республіки Крим, у тому числі понад 4 млн. — за рішенням Євпаторійського міського суду. Суддя цього суду — Іван Безвуляк своїми рішеннями за кількома цивільними справами, продубльованими, на жаль, Апеляційним судом АР Крим, задовольнив позови на астрономічну суму — понад 3 млн. гривень, які були отримані позивачами через державне казначейство, причому дуже швидко. Тільки за одним фактом тримання однієї особи, яка понад рік перебувала під вартою, їй було сплачено 1 млн. 800 тис. гривень як моральне відшкодування. Зважте, що суму 10 млн. гривень було виділено на потреби всіх постраждалих громадян України та пригадайте справу робітника 26-річного Юрія Мозоли, закатованого до смерті правоохоронцями в ізоляторі СБУ на Львівщині. Тоді мені довелося безпосередньо виступати у Франківському районному суді міста Львова, за рішенням якого двом батькам-інвалідам було відшкодовано з двох структур — СБУ і прокуратури — 130 тис. гривень моральної шкоди. Мало того, навіть отримавши таке рішення суду, мої колеги тривалий час домагалися його виконання Головдержказначейством України.
Унаслідок зростання кількості звернень громадян до суду та розширення юрисдикції судів реальна влада дедалі більше концентрується в судовій гілці. З урахуванням юридичної і фактичної безконтрольності суддів з боку єдиного джерела влади — народу це стає просто небезпечним. З метою запобігання корупції, винесенню рішень на замовлення, на думку уповноваженого, треба запровадити колегіальний розгляд справ у місцевих та інших судах.
Вважаю за необхідне зазначити, що довічне призначення суддів має бути нарешті змінено. Це питання було включено, як ви пам’ятаєте, в пакет документів під час голосування політичної реформи. Важко сказати, чого тоді бракувало народним обранцям для прийняття сміливого і відповідального рішення. Цілком переконана, що судді мають обиратися народом на конкретний термін.
Призначення суддів має відбуватися на конкурсних засадах, що сприятиме якіснішому об’єктивному добору кадрів. До речі, я внесла таку пропозицію членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, які одноголосно її підтримали на засіданні в червні 2005 року. І тепер вже з вересня цього року кожен кандидат на посаду, починаючи з суддів Верховного Суду України, призначатиметься тільки на конкурсній основі.
Масові звернення громадян до уповноваженого дають підстави стверджувати, що останніми роками рівень правової допомоги населенню значно погіршився. Мало того, триває руйнація професійного інституту адвокатури. На жаль, багато років поспіль Верховна Рада України не приймає нового закону «Про адвокатуру». Держава фактично лише створює видимість забезпечення безоплатної правової допомоги, такої важливої насамперед для найбільш знедолених громадян: інвалідів, пенсіонерів, хворих, малозабезпечених.
З огляду на важливість проблеми правового захисту громадян та на необхідність змінити ситуацію на краще пропоную терміново розглянути проект закону «Про адвокатуру» з внесенням норм про створення муніципальних адвокатур, які надаватимуть безоплатні правові послуги населенню за державні кошти й фінансуватимуться з держбюджету.
Як свідчить моніторинг уповноваженого, стан виконання судових рішень, як і раніше, залишається пекучою проблемою в країні. Врахуйте також, що більшість тих, хто чекає виконання судових рішень, — це прості робітники та селяни! До уповноваженого продовжують надходити сотні листів з проханням про допомогу в цьому питанні. Так, жителька селища Токівське з Дніпропетровщини Альбіна Гришина, яка працює на гранітному кар’єрі, звернулася по допомогу до уповноваженого: навіть попри рішення суду, вона не може отримати свою заробітну платню.
Звертаюся до вас, шановна Альбіно Іванівно, матері, жінки, бабусі, яка так тяжко працює і при цьому сім років не отримує заробітної плати, навіть маючи на руках рішення суду, і до всіх громадян України, які роками не можуть повернути свої зароблені гроші через невиконання судових рішень: відповідно до ст. 6 Конвенції з прав людини та ст. 1 Протоколу № 1 до цієї Конвенції ви маєте повне право у зв’язку з тривалим невиконанням рішень національних судів України на відшкодування немайнової шкоди та всіх судових витрат у Євросуді з прав людини.
Під час представлення попередньої щорічної доповіді я наголошувала: «Якщо ситуація з виконанням судових рішень України найближчим часом кардинально не зміниться, Україну очікує злива позовів до Євросуду, що зумовить значні матеріальні витрати для нашої держави». На жаль, так воно і сталося. Тільки за перше півріччя поточного року Євросуд задовольнив заяви 18 громадян України щодо невиконання судових рішень зі стягнення заборгованості із заробітної плати. Це становить 80 відсотків від загальної кількості винесених Євросудом рішень за цей період. Зауважу, що за такого ставлення з боку України до конституційних прав громадян наша держава вже відшкодовує суми набагато більші, ніж заборгувала їм із заробітної плати.
За даними Міністерства юстиції України, рівень виконання судових рішень становить лише 30 відсотків. Це свідчить про те, що заходи, яких вживає виконавча служба цього міністерства, неефективні й не сприяють поновленню порушених прав громадян. А тому потрібні кардинальні зміни.
Шановні народні депутати! Не можу не сказати, що в Україні так і не припинилися побиття, пограбування, залякування, арешти і переслідування журналістів ЗМІ. Нещодавно з цієї трибуни я говорила про це. 2004 року на 13 журналістів були скоєні напади, четверо були заарештовані.
Сьогодні не можна не повернутися до тієї історії, до якої вже привертали увагу з цієї трибуни, — йдеться про долю головного редактора газети «Евпаторийская неделя» Володимира Лутьєва, який цими днями оголосив голодовку в ізоляторі тимчасового тримання міста Севастополя, до речі, одному з найгірших в Україні. Вже кілька років триває безрезультатна судова тяганина у справі цього журналіста, яка розпочалася, як ви пам’ятаєте, з брудного використання кримським УБОЗом центральних ЗМІ з показом по телебаченню інсценування нібито вбивства тієї людини, яка до цього часу судиться з Лутьєвим. Позиція уповноваженого стосовно захисту прав журналіста, до речі, інваліда ІІ групи, який переніс кілька складних операцій, увесь цей час була послідовною й незмінною. Такою вона залишається і тепер, після його чергового арешту. 30 червня цього року ухвалою Апеляційного суду м. Севастополя, через два роки після початку судового засідання, було прийнято рішення про арешт Лутьєва. При цьому суд зазначив, що рішення суду стосовно арешту оскарженню не підлягає. Тобто рішення стосовно арештів деяких журналістів навіть оскарженню не підлягають! Якими процесуальними нормами не користувався б цей суддя, але це фактично брутальне порушення права людини на оскарження ухвали суду. А тому уповноважений рішуче заявляє про судову упередженість і вимагає негайно змінити запобіжний захід журналісту Лутьєву.
Незмінною є позиція Уповноваженого й щодо оцінки дій американських військових стосовно загибелі в Іраку українського журналіста Тараса Процюка, телеоператора інформагентства Рейтер. Досі перед родиною навіть ніхто не вибачився, не кажучи вже про відшкодування моральної шкоди сім’ї, яка залишилась без свого годувальника.
Україна досі не знає імен замовників убивств Вадима Бойка, Георгія Гонгадзе, Ігоря Александрова, Володимира Єфремова чи хто стоїть за жорстоким побиттям кіровоградських журналістів Олександра Дануци, Геннадія Рябченкова та редактора з Київщини Павла Смовжа.
На думку уповноваженого, не тільки правоохоронні органи, а й самі журналісти мають і надалі не припиняти незалежних пошуків справжніх винуватців загибелі та насильства щодо своїх колег.
Шановні народні депутати!
Ви знаєте, що одним з пріоритетів діяльності уповноваженого є боротьба з практикою застосування недозволених методів ведення слідства, зокрема тортур. Як свідчить моніторинг уповноваженого, протягом останніх двох років ця практика, на жаль, тенденції до зменшення не має. Отже, докорінних змін на краще ані раніше, ані тепер так і не відбулося. Досі не створено незалежного органу для розслідування скарг на міліцію.
Про застосування катувань громадян у міліції свідчать навіть результати опитування керівних працівників карного розшуку, які навчалися у Національній академії МВС України. Майже 97 відсотків з них підтвердили, що часто чи епізодично в Україні застосовуються тортури.
Моніторинг уповноваженого засвідчив, що 13 годин у Солом’янському райуправлінні м. Києва катували робітника Анатолія Тесленка, обливаючи на автомийці 40 хвилин холодною водою та погрожуючи зробити з нього «генерала Карбишева». Працівниками Ріпкинського управління міліції Чернігівської області закатовано до смерті пенсіонера, інваліда ІІ групи, колишнього військового Олександра Івашова, якого примушували зізнатися у викраденні газозварювального апарата у свого сусіда.
У приміщенні УБОЗу Полтавської області було задушено протигазом 30-річного підприємця Володимира Цісельського, від якого вимагали зізнання у заправці автомобілів «лівим» газоліном. За поданням уповноваженого, за цими фактами органами прокуратури було порушено кримінальні справи.
Вже в березні цього року в міському відділі міліції м. Житомира працівники міліції затримали та закатували до смерті громадянина Олександра Яроша.
Однією із причин незадовільного стану боротьби з катуваннями є і хибна судова практика вибору міри покарання винним працівникам міліції. В переважній більшості це не реальні покарання, а умовні чи з іспитовим терміном.
Якщо раніше уповноважена з прав людини намагалася довести, що в Україні мають місце непоодинокі випадки застосування тортур і не знаходила підтримки своєї позиції у правоохоронних органах, то сьогодні маємо вже перші справи про застосування тортур в Україні, які розглянуті Європейським судом з прав людини.
Цього року за позовом харківського підприємця Олексія Афанасьєва, який поскаржився, що був побитий декілька років тому в райвідділі міліції, а також на відсутність ефективних заходів захисту за його скаргою на тортури, Європейський суд з прав людини визнав ці порушення і зобов’язав Україну виплатити потерпілому 6500 євро компенсації моральної шкоди і 1500 євро компенсації витрат на свій захист. На цей час у Євросуді перебуває ще близько 40 подібних справ.
Сподівання на викорінення тортур у правоохоронних органах все-таки дають прийняті у 2005 році зміни до статті 127 Кримінального кодексу України «Катування», якою суб’єктом злочину визначено посадову особу та значно збільшено міру покарання — від 10 до 15 років позбавлення волі або довічне ув’язнення.
Одним з напрямів діяльності уповноваженого є контроль за умовами тримання громадян, затриманих міліцією.
Попри те, що побудовані нові ІТТ у Харкові, Маріуполі, Рівному, Кіровограді, проведено капітальний ремонт ІТТ у Києві, Боярці, Дніпропетровську, Рахові, Рівному та інших містах, у переважній більшості установ умови залишаються нелюдськими. Кімнати непристосовані, затриманих не годують. Тільки, здавалося б, недавно, у 2003 році, уповноважена переймалася нестерпними умовами в ІТТ м. Алушти на Південному березі Криму. Там захворів на туберкульоз навіть начальник ІТТ! Проте перевіркою Уповноваженого з прав людини в червні нинішнього року в ІТТ м. Феодосії було встановлено, що камери досі залишаються без вікон. У багатьох ІТТ камери — це напівпідвальні, напівтемні бетонні мішки, без свіжого повітря, питної води, санвузлів, що є ризиком для здоров’я людини і нагадує епоху середньовіччя. До того ж вони постійно у півтора—два рази переповнені, й дихати там можна тільки завдяки примусовій вентиляції.
За ініціативою Президента України, що було вперше, в травні ц. р. розпочалася спільна перевірка працівниками секретаріату Уповноваженого з прав людини і Секретаріату Президента України стану умов утримання громадян у місцях позбавлення волі. Вже виявлено, що порушуються права громадян на тригодинне затримання у кімнатах для тримання осіб, у половині з 808 райвідділів затриманих так і не годують, попри декілька подань уповноваженого, за якими народні депутати і уряд виділили кошти. Такі умови теж є тортурами, проте через триваючі масові затримання та арешти утримують у кімнатах для затриманих та ІТТ щороку понад мільйон людей, які проходять через ці установи.
З огляду на це нещодавно я внесла подання Президентові України Віктору Ющенку щодо приєднання України до факультативного протоколу до Конвенції ООН проти тортур. Вважаю, це дасть змогу створити необхідну ділянку дійового міжнародного і національного правового поля з метою запобігання катуванням і посилити контроль за умовами тримання осіб, позбавлених волі, з боку і парламентських, і правозахисних, і неурядових комісій та мобільних груп, які створюються для так званих «візитів без попереджень».
Ще одне важливе питання — скорочення термінів тримання людини під вартою. Комітет ООН з прав людини у своїх рекомендаціях ще від 12 листопада 2001 року висловив занепокоєння стосовно дозволеного в Україні терміну тримання під вартою (до 72 годин) як «тимчасового превентивного заходу» правоохоронними органами до пред’явлення затриманим висунутих проти них звинувачень. Уповноважений неодноразово вимагала, щоб держава вжила всіх необхідних заходів для скорочення терміну такого тримання до 48 годин згідно з вимогами Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Результати моніторингу уповноваженого засвідчують, що, попри ті зміни, які відбуваються в пенітенціарній системі, з представниками якої ми підтримуємо найконструктивніші відносини, поки що стан дотримання прав людини в більшості закладів цієї системи є незадовільним.
На 1 липня цього року в 180 установах пенітенціарної системи тримали 188,3 тис. ув’язнених, з них — 9,5 тис. жінок та 3,2 тис. неповнолітніх.
Однією з найболючіших проблем, пов’язаних з дотриманням прав ув’язнених, є переповнення пенітенціарних закладів та пов’язані з цим незадовільні побутові умови їх тримання.
Зазначу, що в Україні переповнення місць позбавлення волі становить 20 відсотків. Приведення умов тримання в пенітенціарних закладах до міжнародних стандартів відбувається в Україні вкрай повільно. Наслідком цього є постійне зростання кількості скарг ув’язнених та їх близьких родичів до Європейського суду з прав людини.
Для поліпшення цієї ситуації могло б бути застосовано звільнення від відбування покарання засуджених за злочини, що не становлять значної суспільної небезпеки, насамперед ув’язнені на термін до трьох років.
Однак у 2002, 2004 роках Верховна Рада України не прийняла закон України «Про амністію». А нещодавно прийнятий Закон України «Про амністію» передбачає звільнення з місць позбавлення волі незначної кількості осіб (5,8 тис.).
Залишається гострою у виправних колоніях проблема туберкульозу — за останні 10 років тут померли 6,5 тис. ув’язнених. Уповноважений вважає, що лікування хворих ув’язнених має відбуватися виключно у закладах охорони здоров’я, а не в СІЗо, в’язницях та колоніях. У кожній пенітенціарній установі має бути флюорографічний апарат, і жоден хворий не має туди потрапляти без попереднього обстеження.
Суддям необхідно уважніше застосовувати статтю 408 Кримінально-процесуального кодексу, яка дозволяє звільняти від відбування покарання осіб, хворих на тяжкі невиліковні хвороби.
Перевіркою Уповноваженого з прав людини встановлено, що саме через незадовільний стан розгляду судами матеріалів стосовно тяжко хворих людей, які перебувають за ґратами в установах пенітенціарної системи, зокрема в Херсонській і Донецькій областях, з 454 засуджених, які захворіли на тяжкі захворювання і мали право бути звільненими від покарання, тільки в 40 відсотках випадків суд пішов назустріч цим людям. А з тих, кому було відмовлено, помер кожен третій.
Уповноважений розцінює як тортури практику використання в пенітенціарних закладах підрозділів особливого призначення. Про це детально йдеться в доповіді. Бійців підрозділів залучають до так званих відпрацювань установ та проведення в них загальних обшуків. При цьому запроваджена жорстока і принижуюча людську гідність методика з масовим побиттям людей. Такі негативні явища були виявлені Уповноваженим з прав людини у виправних установах Вінницької, Запорізької та Хмельницької областей.
У попередніх щорічних доповідях уповноваженого наголошувалося на необхідності залучення засуджених до оплачуваних робіт. Нині ситуація тільки погіршилася. Сьогодні працевлаштовано на оплачувані роботи лише 45 відсотків засуджених. Не відбулося істотних позитивних змін і в питанні підвищення заробітної плати засуджених. У зв’язку з цим засуджені не мають можливості оплачувати судові позови на відшкодування завданих їхніми злочинами збитків — аліментів, чим істотно порушуються також права потерпілих від злочинів та інших громадян.
В Україні зростає кількість покарань у вигляді довічного позбавлення волі. Порівняно з 1999 роком кількість таких покарань зросла втричі, довічно позбавлено волі 1182 особи, з яких 11 — жінки. Уповноважений вважає, що система довічного ув’язнення в Україні потребує запровадження диференційованої прогресивної системи відбування такими особами покарання, що позитивно зарекомендувало себе в багатьох країнах світу.
У системі Державного департаменту України з питань виконання покарань немає жодного вищого навчального закладу для підготовки спеціалістів пенітенціарної системи. Проте ще в 1992 році у другій періодичній доповіді України Комітету ООН проти катувань було зазначено, що в Україні планується створити спеціальний інститут для підготовки державних посадовців з метою забезпечення урядових відомств компетентними керівними кадрами, у тому числі психологами, яких направлятимуть на роботу до пенітенціарних установ. Але і дотепер зобов’язання уряду щодо підготовки фахівців для пенітенціарної системи залишилося невиконаним. Уповноважений внесла 14 лютого поточного року свої пропозиції з цього питання Президентові України.
Підвищення кваліфікації кадрів для пенітенціарної системи сприяло б досягненню позитивних змін у подальшому реформуванні та гуманізації кримінально-виконавчої системи, поліпшенню відносин між персоналом та засудженими, їх реабілітації після відбування покарання.
Шановні народні депутати!
На завершення, дозвольте сказати, що, виступаючи в цій залі місяць тому, я наголошувала, що до уповноваженого надходить багато звернень з приводу звільнень, переслідувань та цькувань за політичними мотивами лікарів, учителів, державних службовців, журналістів. Людей звинувачують у тому, що вони голосували під час виборів за іншого кандидата, а тому повинні звільнити посади. Тільки за перше півріччя 2005 року до уповноваженого звернулися 1243 особи по захист своїх прав на свободу політичних переконань.
Торік я разом з народним депутатом України, лідером опозиції Віктором Ющенком зустрічалася з тодішнім Президентом України Леонідом Кучмою у зв’язку з політичними переслідуваннями та примушуванням до звільнення працівників бюджетних установ міста Мукачевого після виборів міського голови. Тоді я визначила ці дії як звільнення за політичною ознакою. Але сьогодні ми бачимо, що так само чинять і представники нової влади.
Показовою є доля головного лікаря Кобеляцького району Полтавської області, заслуженого лікаря України з 30-річним стажем Івана Супруненка. Його примушують звільнитися за власним бажанням, інакше погрожують посадити за ґрати. Причина — не так голосував на виборах президента. А після його телеінтерв’ю тиск ще більше посилився. Людина потрапила до лікарні. Що це, як не спроба розправи?!
У провадженні уповноваженого перебуває звернення головного лікаря Тростянецької центральної районної лікарні Людмили Червонецької про порушення її конституційних трудових прав за політичною ознакою. Перевірку фактів було здійснено з виїздом на місце. Після виборів Президента України жінку-лікаря звинуватили через ЗМІ у тому, що вона як керівник установи нібито примушувала голосувати за іншого кандидата. Постало питання про звільнення її з займаної посади. Прокуратурою Тростянецького району було порушено кримінальну справу за перешкоджання здійсненню виборчого процесу (ч.2 ст.157 Кримінального кодексу України). Не довівши її причетності до цього злочину, керівництво району інкримінувало їй порушення фінансово-господарської діяльності, розподіл благодійної допомоги. Крім того, не домоглися від неї звільнення за власним бажанням, призначили виконувача обов’язків головного лікаря на її посаду. 23 червня поточного року розпорядженням голови Тростянецької райради з грубим порушенням трудового законодавства головний лікар була звільнена з посади. Це розпорядження вона оскаржуватиме в суді і сказала уповноваженому: «За свої порушені права буду боротися до кінця».
Звернення, яке надійшло від мешканців Кіровоградщини до уповноваженого, перевірялося з виїздом на місце. Було виявлено, що працівники УБОЗу застосовували фізичне і психологічне насильство з метою отримання показань про порушення виборчого законодавства. Я направила відповідне подання Генеральному прокуророві України.
Характерно, що слідство у кримінальних справах, пов’язаних з виборчим процесом, триває не тільки на Кіровоградщині, а й на Закарпатті, в Сумах, Житомирі, Донецьку, Криму, і проводять його, як правило, працівники підрозділів, які створені для боротьби з озброєними злочинними угрупованнями. Тому логічним, на думку уповноваженого, є питання про доцільність подальшої наявності в Україні УБОЗу, який виконує невластиві йому функції. Це паплюжить професійну честь і гідність працівників усієї системи МВС України.
Ще старою владою було розроблено механізм усунення законно обраних народом міських голів, як це було в Мукачевому. Але ось приклад із сьогодення.
До уповноваженого звернулися депутати Коростенської міської ради та 1490 мешканців міста з проханням захистити голову міської ради Володимира Москаленка від політичних переслідувань. Громадськість міста поінформувала представників уповноваженого, які виїхали безпосередньо для перевірки цього звернення, що тепер вже УБЕЗ чинить фізичний та психологічний тиск, блокує роботу міської ради, щоб отримати показання, які компрометували б міського голову. І за цим фактом я внесла подання до Генеральної прокуратури України.
Не можу не згадати і нещодавні вибори, які цими днями відбулися в Конотопі. Вже широко відомо, що вашого колегу народного депутата України Ольгу Гінзбург було обрано міським головою з подвійною перевагою голосів, але при цьому вона зазнала приниження людської гідності. На таке не можна не звертати уваги. Треба, щоб народні обранці також виявили солідарність.
Як Уповноважений з прав людини вважаю, що брутальним порушенням прав людини є виклики на допити через ЗМІ, оприлюднення «чорних списків», люстрація, яка фактично триває на місцях. Невідомо ким створені «трійки» без суду і слідства публічно звинувачують людей, провокуючи їх переслідування. По жодному, до речі, з цих правопорушень Генеральна прокуратура досі не вжила рішучих заходів.
Щоб унеможливити такі випадки, підтримую необхідність прийняття законів, спрямованих на заборону переслідувань або обмеження прав і свобод людини за її політичні погляди і переконання.
І ще одне питання. За нової влади під гаслами адміністративної реформи котком пройшлися по відомствах, діяльність яких безпосередньо пов’язана з державним контролем за дотриманням прав людини: ліквідовано державні комітети — у справах ветеранів, з нагляду за охороною праці та у справах релігій.
За такі необачні рішення держава вже розплачується загостренням міжконфесійних конфліктів у окремих областях, масовими акціями протесту ветеранських організацій, підвищеною небезпекою праці.
Отже, випливає висновок, що така адмінреформа свідчить про негативний вплив неналежного управління на стан дотримання прав людини.
Підтримую позицію народних депутатів, що проголосували за постанову Верховної Ради України, якою Президентові і Кабінету Міністрів запропоновано відновити Державний комітет у справах ветеранів у системі центральних органів виконавчої влади.
Шановні народні депутати! Ми живемо у глобалізованому світі, де дедалі більше посилюються вплив і роль транснаціональних корпорацій. Сьогодні вони вже контролюють понад половину світового промислового виробництва, дві третини світової торгівлі, що дає їм змогу впливати на уряди країн і формувати соціально-економічну політику у власних інтересах.
Інтеграція світових ринків є інструментом подальшого зосередження влади в руках транснаціональних корпорацій, а не національних урядів.
За красивими гаслами прихильників економічної глобалізації, серед яких — і стабільне економічне зростання, вільна торгівля та досягнення загального добробуту, в реальності дуже часто криються негативні наслідки глобалізації. Попри задекларовані наміри захисників глобальної інтеграції світового ринку, наявна нерівність між країнами і навіть нерівність усередині окремих країн призводить до зовсім протилежних результатів економічної глобалізації.
У зв’язку з очікуваним вступом України до Світової організації торгівлі хочу наголосити, що Верховна Рада України, уряд та інші державні органи передусім мають виробити ефективні запобіжні заходи, які дадуть змогу реально захистити соціальні, трудові права громадян України та власного товаровиробника.
Шановні народні депутати! Дякую за надану можливість принаймні висловитися з приводу представлення у Верховній Раді України Щорічної доповіді уповноваженого. Цей серйозний і ґрунтовний моніторинг адресований не тільки вам, народним обранцям, членам уряду, Президентові України, всім високим посадовцям, суддям, але передусім нашим співвітчизникам — громадянам України. Вони мають знати, що в цій залі є розуміння, бажання і мужність спільно об’єднати зусилля заради того, щоб проста людина з року в рік дедалі більше відчувала повагу до людської гідності та захищеність своїх прав і свобод.