Упродовж двогодинної поїздки до Шостки небо настовбурчувалося злими свинцевими хмарами. А одразу після в’їзду в Шосткинський район — чомусь посеред літа — гірко заплакало холодним осіннім дощем.
— Певно, оплакує тисячі гектарів недоладованої працьовитими руками землі та гірку селянську долю українського хлібороба, — журно мовив мій сусіда по «маршрутці». — За нас, хліборобів, сердешне виплакується, оскільки за останні 15 років ми свої сльози давно до денця виплакали...
Монолог незнайомця, слово у слово, сплив у моїй пам’яті наступного дня, коли гортав зведення «здобутків» шосткинських хліборобів за минулий рік, які торік з наявних 46 тисяч гектарів сільгоспугідь спромоглися доладувати аж... 18 тисяч.
— Нинішнього року справи у нас йдуть дещо веселіше, — поспішила запевнити заступник голови Шосткинської райдержадміністрації, начальник райсільгоспуправління Наталя Якименко, — в обороті перебуває вже 25 тисяч гектарів. З них під ранніми та ярими зерновими близько 14 тисяч гектарів, які мають забезпечити валовий збір понад 21,8 тисячі тонн хліба.
Вирішую підрахувати, скільки вийде на круг — ледь-ледь набирається по 14,2 центнера з гектара.
— Проти минулого року середня врожайність справді не вражає, — погоджується співрозмовниця.
Утім, є побоювання, що й такий мізер за цьогорічних жнив не буде доведено до пуття та ще й, як зазначено в районних «реляціях», усього за дві декади...
І ці побоювання мають під собою досить солідне підґрунтя. На сьогодні у розпорядженні місцевих хліборобів лише 73 комбайни. Тобто жнивне навантаження на кожну одиницю наявної «бойової» техніки — 188 гектарів з невеликим «хвостиком», що вдвічі більше за норму. З цією піковою ситуацією можна було б якось дати собі раду, якби не вік жнивних «Мустангів».
— Якби ж то «Мустангів», тоді б ще можна сподіватися на диво, — зітхає Наталя Федорівна. — На жаль, «Ниви». До того ж всі вони — старезні й беззубі шкапи, які виходили у загінках по 20 років і більше. Ремонт одного такого «мерина» коштує щонайменше 10 тисяч гривень. Однак і після цього навряд який-небудь з них в загінці «скакати» буде. Добре, якщо хоч через день повзатиме.
Та не лише через відсутність надійної техніки у шосткинських селян голова йде обертом. До жнив лишилося менше тижня, а фінансових можливостей господарствам району стало заледве на придбання половини необхідного дизпального, 20 відсотків — бензину та 15 відсотків — мастил.
— Невже, як і в попередні роки, нафтотрейдери ставлять підніжки селянинові?
— Цього року — Бог милував. Зате ціни розкрутили — не підберешся.
Ціни не те, що кусаються — загризають. Чимало господарств, щоб не загубити врожай, ладні були пристати й на ці «удавові» умови, однак інші «партнери» — зернотрейдери ножа до самісінького горла наставили. А де взяти кошти, коли в районі ще й досі не реалізовано 3600 тонн(!) минулорічного збіжжя. Ні, покупців — хоч греблю гати. Однак, як уже повелося, кожен з «благодійників» намагається зі шкурою здерти з хлібороба останню свитину, пропонуючи за одну тонну жита аж... 100 гривень, пшениці — 250—300 гривень.
Виробники міндобрив також б’ються за неї, не шкодуючи живота свого... Якщо торік за тонну селітри правили 480 гривень, то сьогодні роздули їх до однієї тисячі.
— Таке «братання» — смерті подібне для хлібороба, — прокоментував ситуацію керівник одного із шосткинських господарств, який з огляду на можливі оргвисновки «оновленої» влади не захотів, щоб його прізвище називалося в статті.
Проте його припущення не таке вже й далеке від істини.
Івотське ТОВ «Прогрес» на чолі з Михайлом Вороною, дарма що у самісінькому центрі найбіднішого на добірну землю Полісся, — одне з кращих в області. Торік, наприклад, тутешні хлібороби зібрали по 24 центнери хліба на кожному із 1100 гектарів, зайнятих під зерновими.
— Боюся, що минулорічний успіх може стати для нас лебединою піснею, якщо події й надалі розгортатимуться за зрежисованим владою сценарієм, — не приховує тривоги Михайло Іванович. — Партнери наче показилися: за нашу продукцію платять копійки, зате за свою — ладні три шкури здерти. До того ж всі до одного. Інакше, як розбоєм чи грабежем серед білого дня ці «партнерські відносини» язик не повертається назвати. І ніхто чомусь не поспішає спіймати спритників за руку. Минулого року отримали рекордний врожай, бо вдосталь підгодували поля поживними речовинами й мінеральними добривами. Ось матінка-земля й віддячила нам добірним зерном. Нинішнього року через їхнє здорожчання спромоглися підживити заледве половину посівів. На решту коштів забракло. Тому на більш як 18 центнерів з гектара годі й сподіватися. Проте й ті можуть забрати за копійки.
«Вчитися» справді є в кого. Взяти хоча б тих же спекулянтів-перекупників, які величають себе не інакше, як «м’ясотрейдерами». Селян «ощасливлюють» шістьма гривнями за кілограм живої ваги великої рогатої худоби вищої вгодованості, а самі на ринках луплять з покупців за спекулятивними цінами — від 20 гривень до четвертака.
— На вашу думку, є у хлібороба бодай найменша надія на відродження села у найближчому майбутньому?
— Надій багато, але звідусіль знову чуємо одні балачки, а нас переслідують ті самі болячки. Одразу й не второпаєш: чи то ми віслюки, чи влада у нас нікудишня. Попередня хоч коли-не-коли дотримувала обіцянок, нинішня поки що лише декларує допомогу. Раніше до сліз було «весело», а нині стало ще «веселіше». Від такої «радості» недовго й ноги простягти...
Того самого дня, коли я слухав гіркі сповіді шосткинських хліборобів, у Сумах вже вкотре на всю Україну гриміли переможні фанфари на честь аграрного форуму «Відродження села — справа молодих». На ньому Президент України Віктор Ющенко, як колись його попередник, обіцяв нації відродити село руками молодих. Проте з прадідівськими сохою і бороною та за нинішнього «паритету» цін навіть найдужчі та найвправніші руки навряд чи впораються з поставленим завданням...
Чи не тому шосткинське небо проводжало мене таким само холодним й безрадісним дощем, яким і зустрічало? Зрештою, того дня воно, либонь, оплакувало гірку селянську долю над усією Сумщиною...

Суми.