Таке твердження могло б здаватися дуже дивним, бо зарплата для більшості працюючих завжди була справжнім святом. До того ж статистика додає, що на Хмельниччині тільки протягом березня номінальна платня одного штатного працівника зросла порівняно з торішнім відповідним періодом майже на третину. Чому б не радіти такому зростанню? Але за однією цифрою стоїть кілька інших.
Ось уже впродовж кількох років область залишається однією з найбідніших в державі саме за рівнем доходів населення. Щоправда, з уст одного високопосадовця прозвучало і таке: обласний центр обставлений шикарними маєтками — бідні люди такого не збудують. Справді, на безгрошів’ї можна закласти лише фундамент злиднів. Але Хмельниччина — це не тільки розкішні будинки багатіїв. Це ще і заробітна плата, котра на третину нижча від середнього рівня в Україні. За її розміром область посідає двадцять п’яте місце серед інших регіонів.
Та й це ще не все. Тим, хто трудився, роботодавці заборгували майже 73 мільйони гривень. І тут Хмельниччина переплюнула всіх.
Борги із зарплати настільки набили оскому, що навіть говорити про них вже нікому нецікаво, не те що братись за розв’язання проблеми. Здається, перепробували все: і керівників сварили, і штрафи накладали, і звільненням погрожували, і до суду справи передавали...
Був навіть час, коли здавалося, що непідйомний вантаж таки зсунули з місця: борги зменшилися майже вдвічі, а деякі райони навіть прозвітували про те, що скоро від заборгованості і сліду не залишиться. Інформацію про це навіть було опубліковано в «ГУ». Але невдовзі після того прийшов лист із Городка, в якому автор написав: «Перед другим туром виборів в район викликали всіх керівників сільгоспформувань, крім кількох сіл, і там було запропоновано піти у райвідділ статистики і справно прозвітувати, що заборгованості із зарплати немає. Що й було зроблено. А коли поїхати в господарства та перевірити книги обліку з оплати праці, то буде зовсім інша картина».
Зовсім інша — це така, що в згаданому Городоцькому районі тільки протягом першого кварталу заборгованість зросла більш як на сімсот тисяч гривень і уже дотягує до восьми мільйонів. У таку цифру можна повірити, навіть не перевіряючи сільські бухгалтерські книги.
Та що найгірше, у такій ситуації опинився не один район. Протягом кварталу борги зросли практично в усіх районах області, і тепер йдеться не так про їх ліквідацію, як хоча б про стримування темпів наростання.
Довгий час борги із зарплати вважалися головним болем здебільшого банкрутів. Тепер з’ясовується, що борги на економічно активних підприємствах практично дорівнюють боргам банкрутів і економічно неактивних підприємств. Статистика свідчить, що саме на діючих виробництвах Шепетівського, Новоушицького, Полонського, Деражнянського та цілої низки інших районів борги сягають від двох до трьох мільйонів. Тож у чому причина? Роботодавець не хоче чи не в змозі платити своїм працівникам? Чи звичка накопичувати борги стала такою давньою і міцною, що тепер уже начебто і непристойно порушувати її.
Ще дивніша ситуація на підприємствах-банкрутах. Особливо це стосується агропромислового комплексу. Адже держава давно взяла на себе зобов’язання покінчити з цими багаторічними проблемами в господарствах, де офіційно проведено процедуру банкрутства. Всі давно зрозуміли, що ніколи не виплатить зарплату той, хто практично не існує. Але, з’ясовується, навіть оформити процедуру банкрутства, довести справу до логічного завершення не змогли, а тому звітність вперто інформує про давні борги. Найбільше у такій ситуації потерпає село. Понад п’ятдесят два мільйони гривень не отримали хлібороби краю за свою працю. Всі надії традиційно покладаються на майбутній урожай. Не буду вдаватися до прогнозів, вони поки що особливо не радують, лише зауважу, що в цілій низці районів цьогорічні посіви не дотягнули до торішніх, та й у тваринницькій галузі зупинити спад поголів’я так і не вдалося. Тож де набрати стільки хліба, цукру та м’яса, щоб і старі борги віддати, і нових не назбирати?
Нова влада, особливо на районному рівні, котра взяла на себе відповідальність і за колишні, і за теперішні борги, опинилася в розгубленому стані. Новопризначеним керівникам потрібно розв’язати надзвичайно важкі задачі, де практично всі дані невідомі, за винятком одного — сума боргу. Спробуйте вирішити хоча б таку: у віньковецькому ТОВ «Зоря» селянам заборгували двісті тридцять тисяч гривень, і це за того, що місячний фонд оплати праці становить лише вісім тисяч гривень. А запитання таке: що далі робити людям? Якщо не виходити на роботу, то борги принаймні не збільшуватимуться. А якщо працювати, то збитки і борги господарства накопичуватимуться.
У кожному конкретному випадку задачі набувають певних варіацій. Скажімо, у волочиському ТОВ «Маяк» зарплату не видавали тридцять два місяці! Як зібрати у нинішні жнива десятиразовий урожай, щоб перескочити такий бар’єр?
Чи ось, приміром, ще одне господарство — «Поділля» із Славутського району. Як розповів заступник голови ОДА Сергій Мельник, зарплатні борги тут не такі вже й великі — близько сорока тисяч. До каси господарства надійшло триста сорок тисяч гривень, але на погашення боргів віддали лише п’ять тисяч. Чому і кому було вигідно залишатися в боржниках — питається в цій задачі.
Добре було б звести все до недолугості чи недосвідченості окремих керівників. Мовляв, хтось не зумів заробити, а хтось і просто розпорядитися заробленим. Що ж, буває. І таких уже не просто б’ють по руках і показують пальцями. Тільки нинішнього року в провадженні державних виконавців області перебувало майже дві з половиною тисячі виконавчих документів про стягнення зарплати з боржників усіх форм власності майже на три мільйони гривень.
Отже, проблема значно глибша, ніж просто особистісний чинник керівників. Чи сама заробітна плата нівелювалася настільки, що люди якось роками живуть без неї, і нічого — виживають. Чи можна припустити, що десь вона ходить «тінню», якось потрапляє до кишень, обходячи всі звіти і податки, бо як же можна уявити собі людину, родину, котра роками не тримала б у руках гривні?
А як пояснити той парадокс, що працюючий, котрий повинен заробити гроші ще й для пенсіонера, сьогодні заздрить останньому. Середня заробітна плата подільського селянина ледь не вдвічі(!) менша середньої пенсії.
На цьому тлі просто захмарними здаються обіцянки дотягнути всілякі мінімуми до півтисячі гривень і вище. Цифру записати можна. От тільки хто її сплатить? Приміром, тому самому хліборобу, що вже понад тридцять місяців не розписувався у відомості на зарплату, де значаться значно скромніші цифри.
Хмельницький.
