Позбутися казенних сиротинців, а на їх місці звести родинні будинки, сповнені любові та ласки, — завдання надзвичайно благородне. Сьогодні тільки на Хмельниччині налічується близько двох з половиною тисячі сиріт і тих, кого офіційною мовою називають позбавленими батьківського піклування. Напевно, жоден із них не відмовився б жити разом із батьками, своїми чи названими, але щирими і люблячими. Однак у жодному будинку-інтернаті поки що не стоять черги дорослих, готових усиновити чужих дітей. Найбільше щастить найменшим із будинку маляти. Забираючи немовля додому, нові батьки сподіваються, що з нього вони зможуть виліпити справді рідну і близьку людину, якщо не по крові, то по духу. Тим, хто потрапляє до шкіл-інтернатів, таке щастя посміхається вкрай рідко. Тих, хто виходить за їх поріг за руку із новими батьками, довгі роки пам’ятають поіменно і діти, і вихователі: видно, ці діти з Божим знаком, решті треба змиритися з тим, що є. Хоч як ховайся від цього, а попит на такий товар, як сирітські діти, куди менший, ніж пропозиція.
Валентина Петрівна Бевзюк майже двадцять років працює у Вовковинецькій загальноосвітній школі-інтернаті. А сам заклад існує ще з довоєнних часів, і ніколи його приміщення не були порожні. Хоч би як жило суспільство — бідніше чи багатше, тривожніше чи стабільніше — доля все одно вибирає тих, кому доведеться стати казенними дітьми. Із більш як двохсот теперішніх вовковинецьких вихованців справжніх сиріт лише п’ята частина. У решти є бодай один із батьків, але навідується до дітей п’ять—шість (!), не більше. І тільки дві багатодітних мами, котрих життя поставило в скрутне матеріальне становище, планують з часом забрати назад додому своїх дітей. Для решти інтернат залишається єдиною домівкою. І що цікаво, багато хто просто не уявляє собі життя поза цими стінами.
Нова людина тут як ковток свіжого повітря — повітря духовного та інформаційного, бо надихатись озоном майже на дев’яноста гектарах інтернатівських садів і полів є де. Тому поговорити із приїжджим кореспондентом зібралися цьогорічні випускники. Зізнаюся, розмова розпочалася з мого відвертого “ляпу”. Якось мимоволі зірвалося, чи готові вже до випускного балу?
Дівчата відверто знітилися: тут не шиють бальних сукень, хоча у кожної при їх згадці загорілись очі. І зачіски вони зроблять такі, які зможуть самі. Їм багато в чому доводиться миритися з тим, що є, а не з тим, що хотілося б мати. Казенний список передбачає все найнеобхідніше, але аж ніяк не все, що потрібно в житті.
Правду сказати, діти не видаються тут обношеними чи обділеними. Але мої співрозмовники вже достатньо дорослі, аби зрозуміти, що хтось десь, очевидно, помилився, визначаючи їхні норми життя. “Уявіть, як це можна носити одні шкарпетки аж три місяці? — сміються вони. — А одна куртка на чотири роки? А п’ятдесят шість копійок кишенькових грошей на місяць?” “Ні, вже аж два п’ятдесят за новими нормами”, — додає хтось. Але це викликає ще більше сміху в кімнаті. Всім очевидно, навіть за такого “шаленого” п’ятикратного збільшення витрат забаганки інтернатської дитини повинні залишатися мінімальними.
Спробуйте вивернути кишені у “домашньої” дитини чи заглянути в якусь потаємну шухлядку: тисячі дрібничок, наклейок і фантиків, ножики і всякі залізячки у хлопців, лаки і губні помади у дівчаток... Усе це, що здається повним непотрібом в очах дорослих, між тим є цілим світом дитини. Але не інтернатської. Скільки місяців доведеться складати копійочку до копійочки, аби купити таку дурничку?
Мої співрозмовники не вміють лукавити: їм роблять подарунки спонсори. Але всі вони надзвичайно раціональні, а до того ж дуже часто, коли хтось із гостей під час виборчої кампанії навідується в інтернат, обов’язково просить дітей зробити усміхнені обличчя і, піднявши вгору подарунки, сфотографуватися з благодійником. Вони дякують і фотографуються. Але хіба обдуриш дитяче серце?
І два п’ятдесят для повного щастя
Мене особливо вразило, що діти розповідали про все це без злоби і образи, а наче кепкували і з себе, і зі свого життя. А запропонуй вам хтось піти жити в родину, згодилися б? — запитую. І на моє здивування чую одностайне “ні”.
У тому, що дитина має бути з батьками, ніхто із них не сумнівається. А от щодо того, чи зможуть стати вони близькими і дорогими для геть чужих людей, є великі сумніви. На підтвердження того хлопці починають розповідати історії, як тікали назад із нових родин їхні інтернатські. Когось примушували тягати величезні сумки, когось узяли тільки для роботи, когось просто для забави, але так і не полюбили...
Це не дитячі фантазії. Уже в кабінеті Валентини Петрівни ми переглядаємо картотеку всіх, хто вийшов за інтернатський поріг: у товстій великій папці анкети випускників. У зовсім тоненькій — тих, кого усиновили. Із цього зовсім невеликого відсотку найбільше щасливих серед тих, хто поїхав за кордон. Є й кілька українських родин, котрі стали щасливими саме завдяки вовковинецьким дітям. Але таких дуже мало. Торік, приміром, в будинки сімейного типу забрали лише чотирьох.
А ось цю п’ятикласницю нова мама привезла назад аж із столиці. Кажуть, залишила під ворітьми, як песеня, навіть документи не повернула.
І ось цю одну із сестер віддали назад, бо дівчинка крала, а одна нічого, залишилася в родині.
А цей три роки приживався в новому домі. Не прижився, почав тікати, конфлікти дійшли до того, що школі знову через суд довелося забирати його до себе.
Цю ж красуню взяли дуже заможні люди. Пообіцяли все на неї переписати — хату, машину, всяке добро. Лише за однієї умови: аби вона ніколи не зналась із своїми меншими братами і сестрами. Вона тепер зустрічається з ними таємно...
На тлі тієї статистики, скільки дітей усиновлюється, цифри повернень видаються просто жахливими. Тим, хто повертається назад у Вовковинці, виявляється ще важче від тих, хто ніколи так і не знав, що таке інша сім’я, крім твого класу.
У школі розуміють, їхні діти — далеко не ангели. І хоча в багатьох характеристиках, які видаються випускникам, намагаються відшукати найкращі риси і здібності, проте часто звучить і таке: схильний до крадіжок, може бродяжити, вживає алкоголь, палить, має скандальну вдачу... Але тут, у цьому будинку, їх приймають саме такими, які вони є. І тому забирають назад із важкими психологічними і душевними травмами вже після того, як одного разу від них відмовляються рідні батьки, іншого — прийомні.
Дивно, навіть на деякий товар у магазинах існує тверде правило: обміну та поверненню не підлягає. Тут усе навпаки: дітей не залишать у нових родинах, якщо вони почуваються там некомфортно.
Стілець спотикання
Ті, кого доля міцно пов’язала з інтернатами, маю на увазі не тільки дітей, а й співробітників, переконані, поки що від таких закладів нікуди не подітися. Бо ні з яким дефіцитом не вручиш новим родинам таке навантаження як дитина. А от у тому, що інтернат має бути іншим, насамперед багатшим і комфортнішим, — ні в кого не виникає сумніву.
Уже в сусідньому Летичівському районі в головчинецькій школі-інтернаті мені з гордістю показували кімнати і нові двоярусні ліжка для дітей. У деяких кімнатах тепер житиме по восьмеро школяриків, бо корпус був розрахований на 168, а в ньому нині 193 особи — хоч би як того хотілось, а інтернатська сім’я не меншає.
— А чому на таку кімнату тільки два стільці? — запитала я, і, як з’ясувалося, знову не дуже доречно.
Співробітники почали пояснювати, що обов’язково куплять, просто у їхньому кошторисі поки що не передбачена така стаття витрат як меблі. Більшість із того, що є в інтернаті, — це всілякі спонсорські, благодійні допомоги, випрошування та вимолювання, вичікування у вічній позі жебрака під дверима кабінетів даруючих.
Взагалі бюджет залишається для інтернатів однією із найпекучіших тем, хоча всі в один голос твердять, що останніми роками проблем із харчуванням практично немає, коштів на це виділяється достатньо. Зате купити буває геть непросто. Тендер заважає.
— ???
— Та дуже просто, — пояснюють в інтернаті. — За теперішніми правилами, про всяку покупку інтернат має повідомити одне столичне видання, а потім ще й розмістити оголошення в Інтернеті. Потім хтось повинен запропонувати свій найдешевший товар, і тільки після цього казначейство дасть згоду на його купівлю.
Ситуація інколи доходить до абсурду. Ну хто, приміром, із далеких світів повезе в крихітні Головчинці мішок картоплі чи центнер м’яса? Такий тендер великий бізнес не зацікавить, а дрібний, місцевий, може, й відгукнувся б, то хто ж із сусідніх сіл заглядає в Інтернет? А без загальнодержавного конкурсу тут ніяк не обійтись. От як хочеш, так і викручуйся.
Поки всі процедури пройдеш — не менш як чотири місяці спливе. Як їх проживуть інтернатські діти, чиновника не цікавить — головне, що порядок і букву закону дотримано.
Інтернат взагалі страждає від буквоїдства і казенщини. Десь хтось колись чи то з економії, чи від неуважності, а чи, швидше, від байдужості не передбачив стільки всього, що не перестаєш дивуватись, як тут, у Головчинцях, і в десятках інших подібних закладах викручуються.
Уявіть собі, в інтернатських витратах не передбачена така стаття як... стрижка дітей. І на фотографію, навіть до документа, нема де взяти бюджетної гривні. Та взагалі, вийшовши з подвір’я інтернату, куди не поткнися, треба заплатити. А чим? Багато законів передбачають для сирітських дітей різні пільги. Але чи хто пробував ними скористатися? Комерціалізоване життя триває за своїми законами. І відступати від них не хоче.
Заміть післямови
Говорити про дитячі будинки сімейного типу стало так само модно, як зовсім немодно і нецікаво згадувати про інтернати. Для того, щоб перші перемогли останніх, в області уже створено за сприяння Християнського дитячого фонду спеціальний консультативний центр. Він повинен допомогти новим батькам і в усіх формальностях розібратися, і дітей із дитбудинку взяти.
Але активного руху в цій справі поки що не видно. Хто хоче взяти участь у тендері на сирітство? Не буду говорити про моральну і психологічну готовність суспільства до таких кроків. Скажу лише про банальний матеріальний бік справи. Ось така деталь: тільки завдяки втручанню прокуратури вдалося відлагодити фінансування дитбудинку сімейного типу, що був кілька років тому створений у Ярмолинцях. Фінансування родини, в якій виховується восьмеро прийомних дітей, мав узяти на себе місцевий бюджет. Та колишній голова РДА підписав розпорядження і угоду, відповідно до яких місцева влада виділяла на дитбудинок лише двадцять відсотків від передбачених витрат. Чомусь тоді поза увагою залишилися всі закони, котрі чітко вказують на повне державне утримання сиріт незалежно від місця їх проживання.
Як виживали батьки, котрі взялися ростити у своєму домі чужих малюків? Покладалися здебільшого на свої руки і на допомогу релігійної конфесії. Особливої любові з боку держави не відчували.
Можливо, тепер, за нової влади, ці любов та увага стануть відчутнішими.
Хмельницький.
