Сьогоднішній гість «Голосу України» — Євген Дудар
Євген Михайлович Дудар народився 24 січня 1933 р. в селі Озерна Зборівського району Тернопільської області, в сім’ї селянина. Закінчив факультет журналістики Львівського університету (1962). Працював завклубом, завідуючим відділом газети «Прапор юності», редактором видавництва Львівського держуніверситету, в редакції журналу «Перець». Заслужений діяч мистецтв України (1993), лауреат премії ім. О. Вишні (1985), лауреат міжнародної премії ім. П. Орлика (1995), лауреат премій імені М. Годованця (1997), П. Сагайдачного (2000), І. Кошелівця (2004). За боротьбу проти тоталітарних режимів нагороджений «Золотою медаллю Тараса Шевченка» (Спілка визволення України, Австралія, 1990)...
Книжки: «Прошу слова!» (1967), «Вуглеводи і віники» (1968), «Операція «Сліпе око» (1970), «Сусіди не дрімають» (1973), «Коза напрокат» (1974), «Дисертація» (1976), «Сеанс гіпнозу» (1978), «Робінзон з Індустріальної» та «Профілактика совісті» (1981), «Шедевр за вуаллю» (1982), «Директор без портфеля» (1985), «Антифас» (1987), «Дон Жуан у спідниці» (1988), «Рятуймо жінку» (1989), «Хунта діє», «Штани з Гондурасу» та «З публічних марафонів» (1993), «Плацдарм» (1996), «Українці мої, українці» та «Спогади про себе» (2001), «І силою, і правдою» та «Галерея чудотворців» (двотомник, 2003).
...Він пише про себе завжди з іронією, навіть на обкладинці свого двотомника: «Постать. Літературно-мистецька. І трішки громадсько-політична. Величина —168 сантиметрів (босий). Суспільна вага — 60 кг (голий). Народився, як усі. Ріс, як усі. Їв менше, ніж усі. Спав менше, ніж усі. Вчився більше, ніж усі. Працював більше, ніж усі. Тому і став сатириком. Дівчат любив (і люблю) більше, ніж усі. Тому в душі — лірик»...
Ні, не згадав 33-й рік, рік народження. Страшний для усіх. Для країни СРСР, найбільше — для України. Бо завжди для нього є межа сміху. Свята межа... Сміх його — це, мабуть, завжди відповідальність перед людьми, які мають розум, поважають рідну землю, свій дім, дітей, яким можна прочитати те, що він пише, те, що стосується виховання гідності і поваги до всього святого і сущого. «Між рідненькими кущиками пасеться Дракон (кінь. — Авт.)... Раптом підвів голову. Десь з-за кущів чути дивні звуки: якийсь підсвист, якесь булькотіння, хропіння... Він висунув голову з-за кущів. Побачив невеличку галявину. На ній стоїть «Москвич»-фургон. На ньому написано «Овочі-фрукти»... Поруч пара — він хропе, вона висвистує і булькає... Іде Дракон. Наткнувся мордою на консервну банку з-під яловичини, у другому місці баночка з етикеткою «Скумбрія пряного посолу». Під стовпцем — розбита пляшка з-під «Екстри». Дракон ковзнув поглядом по стовпцеві вгору... Табличка: «Бережіть ліс — джерело здоров’я»... Вийшов на узлісся... Табличка «Ріки — артерії землі»... Пішов далі»...
Він турбується, гірко плаче, сміється над усім, що забуто у поколіннях, що веде нас у прірву. Він говорить про наші недоліки, про нашу зухвалість, пихатість. І сам від цього страждає.
Пише Євген Дудар багато. Є автором численних публікацій у періодиці. Чудовий виконавець своїх творів. Понад десять тисяч виступів, творчих вечорів, радіо- і телезустрічей. Це яскрава і не менш вагома сторінка творчого доробку відомого сатирика не тільки країни, його твори перекладено багатьма мовами світу.
...Згодився відповісти на мої запитання. Ось його позиція щодо нинішнього стану українського гумору та цеху українських сатириків і гумористів...
— Сьогодні ви опинилися на передньому краї українського гумору й сатири. В якому стані, на ваш погляд, нині перебуває цей жанр?
— Стосовно переднього краю. Справжня сатира і гумор завжди були, є і будуть на передньому краї. Навіть тоді, коли друкували їх чи друкують на останніх сторінках часописів. Отже, і стан цього жанру відповідно посідав певне місце. Незаангажований читач починав читати газету з останньої сторінки, чиновний — з першої. Але сатира й гумор, як і кожен вид творчості, потребує популяризації. Отже, цей жанр опинився у тому само становищі, що й інші жанри літератури чи мистецтва взагалі... Є таке прислів’я: глупість пнеться стати попереду, щоб її всі побачили, розум стає позаду, щоб побачити всіх... У нас на екранах телевізорів, по радіо так багато глупості. Бо, окрім того, що глупість — глупа, то вона ще нахабна й агресивна. А якщо знаходяться глупаки, що за цю глупість ще й платять гроші, беруть її під свій патронат... А якщо є люди, яким вигідно, щоб масово масам забивали голови глупістю... Отже, звідсіля стан справжньої сатири і гумору...
— Що втратили ми з великого українського сміху минулого? Чому сталися ці втрати? Чи робимо сьогодні що свідомо, планово, щоб повернути своєму народові щастя сміятися над тим, над чим завжди сміється здорова нація?
— Кожне покоління щось втрачає і чогось набуває. Це природний процес. Неприродно, коли втрачає більше, ніж набуває. Але найгірше, коли втрачаються традиції. Коли переривається ота ниточка, що з’єднує пуповину народу з життям і талантом творця. Не думаю, що в українській сатирі і гуморі та ниточка перервана. Хоч багато діячів від культури чиновною сокирою влади намагалися її перерубати. А багато творчих блідих поганок, що виросли на відходах з чужих смітників, розпускають аромат смітникового гумору, щоб «застолбить место», не дати з’явитися там чомусь здоровому, чистому.
Щоби, як ви кажете, повернути народові щастя сміятися (я додав би: розумно, сміятися, бо пришелепкуватого сміху зараз вистачає), треба перш за все провести своєрідну дезінфекцію. І «виробничих приміщень», і майданчиків «споживача». У головах «творців» ви її не проведете. Та й кожен, як кажуть, має право дуріти по-своєму. І «споживач» є різний. На колір і смак товариш не всяк. Одному подобається піп, іншому — попадя, а третьому — попова дочка. Але у продукції мистецькій, як і в будь-якій іншій продукції, мусять бути «санітарні» норми і припустимі параметри. Ми вчимо дітей, як тримати виделку і ножа, застерігаємо, що можна, а чого не можна їсти чи пити, попереджаємо про небезпеку фізичну. А душу дитини, її серце і розум залишаємо відкритими і беззахисними від духовного сміття. До речі, саме через оцю гумористичну облатку в розум дитини найшвидше потрапляє і щось розумне і, вибачте, «дайте чаю, бо скучаю»...
Що робиться для поліпшення становища?
Сказати робиться — кривити душею. Скажу, чого хотілося б.
Щоб нині сущі українські сатирики і гумористи менше тішилися, де і на чиїх полицях стоять їхні книжки, менше давали поради українським патріотам, як любити Україну, а згадали слова Івана Франка: «Каждий думай, що на тобі міліонів стан стоїть...» І писали так, щоб «міліони» їх хотіли читати.
Щоб нині сущі чиновники від культури, від засобів масової інформації згадали ту знамениту істину, що хто не хоче годувати свою армію, приречений годувати чужу. На жаль, чужоземна і чужомовна орда обжирає все, а армія носіїв національної культури — на голодному пайку і не знаходить місця у своїй хаті.
Щоб про постійно діючий всеукраїнський фестиваль гумору і сатири «Вишневі усмішки», який покликаний сприяти розвиткові, популяризації усіх видів і жанрів українського національного мистецтва сміху, думав не лише Дудар, а й пані Білозір, пан Стецьків, інші пани і підпанки вже, здається, українського уряду...
Щоб заможніші, ніж гумористи, українські патріоти не викидали грошей на проросійську маслюковщину, а подумали про те, щоб їхні діти хоч читати навчилися українською... І ще багато «щоб»...
— Хто з попередників, на вашу думку, створив істотні правила гри в гумор і сатиру за несвітлих часів злої влади і нищівної цензури?
— Правила гри створила сама тоталітарна система. У вільному світі діє правило: все дозволено, що не заборонено. У Радянському Союзі було навпаки: все заборонено, що не дозволено. Отже, письменник, що практикував у жанрі гумору і сатири та хотів бути правдивим, чесним, мусив ці правила гри переграти. Найбільш істотно це зробив Остап Вишня (Павло Губенко). Блискучий письменницький талант, глибоке знання народних традицій, безмежна любов до людини і природи зробили його найулюбленішим письменником свого часу. Рідний брат Остапа Вишні — Василь Чечв’янський — намагався вивести український гумор на орбіту більш інтелектуальну. На жаль, його, як і Остапа Вишню, репресували. Вишні, на щастя, вдалося із того пекла вийти живим. Василя розстріляли... Отже, якщо повернутися до вашого попереднього запитання, що втратили ми з великого українського сміху минулого, однозначно скажу: найбільша втрата — це втрата самих творців...
— Роль гумористично-сатиричних журналів того часу, коли український «Перець», скажімо, читала майже вся нація, і нинішніх видань, що тиражують сміх та гумор за принципом надоїв молока на корову у відсталому колгоспі... Що сталося з якістю й кількістю вашого жанру?
— Щодо якості й кількості самого жанру. Знаєте, коли на водосховищі відкривають шлюзи, верхній шар води, що виривається на свободу першим, несе і сміття, яке на ньому плаває. І верховодку. Отже, кількості багато, якості — мізер. Коли відкрили «шлюз» у суспільстві, ті графомани, яких за сто миль не підпускали до того само «Перця», почали створювати свої видання або ж стали ведучими різних гумористичних балаганів. У тому числі на телебаченні й радіо. Це таланти треба шукати, допомагати їм вийти на творчу дорогу. А бездар ліктями пробиває мури. Заткнеш одну діру, вона іншу проколупає...
Популярність «Перця» в ті часи була не лише в тому, що це був єдиний в Україні журнал такого жанру. Популярність його була ще й у тому, що мав свій національний колорит, був часописом високого професійного рівня. Я працював у «Перці» 15 років. І не знаю випадку, щоб на його сторінках була надрукована, вибачте, халтура. Навіть якщо до нас надходив твір недосконалий, а треба було дати (траплялося й таке), сідав за нього хтось із перчан. І робив, як любив висловлюватися Ф. Маківчук, цукерку. Звісно, під тією «цукеркою» ставили прізвище не її перчанського творця, а чиновного графомана, що надіслав «сировину».
Сучасне розмаїття періодичних видань, зокрема й сатирично-гумористичного жанру — не біда. І не велика біда їх малі тиражі. Основною бідою часто є самі їх видавці, або так звані шефи. Для яких часто отой часопис — приватний плацдарм боротьби з власними суперниками. Або ж — художня майстерня, в якій на постать шефа наносять бронзу. Отже, чекати від таких часописів чесності чи об’єктивності — дарма. А це має бути основним критерієм моралі кожного періодичного видання. Сатиричного — тим паче....
— Ви — автор багатьох книжок, лауреат багатьох премій. Скажіть, а які свої книжки того часу, часу цензури, і сьогоднішнього, безцензурного, вважаєте для себе небідними і на сюжет, і на мову, і на глузд?
— Усі мої книжки — це мої діти. Найбіднішою вважаю першу — «Прошу слова!». Її так обчухрали! І видавці, і цензори. Потім (парадоксально) критики мене пісочили за те, що у книжці немає тем і проблем, які видавці й цензори повикидали. Це мене дечого навчило: те, що з попередньої книжки знімали, я ставив у наступну. Я не скаржуся ні на видавців, ні на цензорів, ні на критиків. Такий був час. Кожен робив свою роботу, бо кожен хотів жити. Я також хотів жити не лише як сатирик, а як чесний сатирик. І робив свою. Десь перегравали мене. Десь перегравав я. Одного разу телефонує кадебіст, який «вів» Спілку письменників: «Там у тебе в книжці стільки двозначностей, що можуть взяти за ср-ку...» «Вона, — кажу, — в мене тендітна. Нема за що брати... А двозначності, як ти кажеш, тому, що я не настільки талановитий, щоб писати однозначно...»
Цензура. Вона також була різною. Бувало, телефонує мені цензор — Анатолій Григорович Соломко: «Євгене Михайловичу, я чергую з п’ятниці на суботу. То просіть, щоб ваш матеріал ставили в цей номер...» Завдяки цій добрій і порядній людині світ побачила не одна моя гостра гумореска чи фейлетон. А твори, які були опубліковані в періодиці, набагато легше проходили в книжках.
Щодо сюжету, мови, глузду, як ви кажете. Я радше вжив би на цьому місці слово «дотепність». Бо якщо гумор чи сатира безглузді, навіщо їх видавати? І, на мій погляд, жоден мій твір не грішить цим. Щодо сюжету, мови. Бачите, кожна моя книжка, навіть невеличка, увібрала в себе не менше п’ятдесяти окремих творів. А якщо взяти найновішу — «Галерея чудотворців», то в кожному томі їх по кілька сотень. Я не такий талановитий, щоб писати великі твори. Отже, засоби гумору і сатири — різні. Де «грає» сюжетна лінія, а де — каскад реприз, дотепів. Я не прагну, щоб твір був побудований за всіма нормами літературних жанрів. Я прагну, аби твір був правдивий (або ж правдоподібний), злободенний, гострий і дотепний. Якщо «споживаючи» твір сатирика чи гумориста, читач жодного разу не посміхнувся чи не відчув радості дотепного виразу, то авторові треба кидати писати сатиру. Навіть якщо у нього багата мова і закручені сюжети. У літературі, тим паче в сатирі й гуморі, має бути життя, а не літературщина.
Мушу відповісти і на запитання, яка книжка для мене най-най... Для батьків завжди наймиліше те дитя, яке щойно народилося. Для мене на даному етапі творчого шляху найутішнішим є двотомник «Галерея чудотворців». Перший том — «Профілактика розуму», другий — «Профілактика совісті»... Разом у них 700 сторінок гумору й сатири. Сатири, яка спонукає до розуму і до совісті. Гумору, який, наче облатка, допомагає швидше ковтнути сатиричну пігулку...
— Чи не було колись затісно українським класикам гумору і сатири? Скільки імен! Яка між ними, на ваш погляд, була істотна відмінність? Скільки сьогодні гумористів може претендувати хоча б на маленький клаптичок на лаві відомих, видатних?
— Мені ніколи ніде не було тісно. Може тому, що ніколи не був класиком. А може тому, що я тендітний. Будь-який митець складається в основному з двох компонентів — заліза і бронзи. Якщо більше бронзи, про таких кажуть: «Більше бронзи, ніж людини. Митця не видно. Видно лише його забронзовілу пичку». Коли ж більше заліза, кажуть: «Хлопець залізний!».
В одному інтерв’ю мене спитали: «Ви — великий письменник?» Я відповів: «У літературі є метри, дециметри, сантиметри, міліметри. Я — міліметр. Але залізний. І вважаю, що краще бути залізним міліметром, ніж липовим метром». Читачеві потрібна не бронзова постать письменника, а золоте його слово. Хоча б одне... Розмаїття імен і відмінність між ними. Справді, в українській сатирі багато імен. І в давній, і в ближчій до нас. І сьогодні сущих. Якщо брати 20—30 роки, то найпомітнішими постатями були: О. Вишня, В. Чечв’янський, Ю. Вухналь, К. Котко, К. Буревій, М. Годованець. У Галичині — Юрій Шкрумеляк, що виступав під псевдонімом Панько Сорокатий. На жаль, система перемолола всіх. На початок п’ятдесятих зостався лише О. Вишня. І той смертельно перемелений комуністичними жорнами... Потім підходять: С. Воскрекасенко, В. Іванович. Ф. Маківчук, М. Білкун, прекрасний байкар А. Косматенко, філігранні пародисти О. Жолдак та Ю. Івакін, майстер поетичної оповіді С. Олійник, майстер обробки народного гумору П. Глазовий, своєрідний байкар І. Сварник, іронічний прозаїк А. Крижанівський... Я, звісно, перерахував не всіх. Навіть з тих, що пішли за межу вічності, залишивши у скарбниці української літератури щось істотно своє.
Хто з нині сущих може претендувати на лаву видатних? Всі. Окрім мене. Але я не переживаю. Якщо мені не вистачить лави, приставлю табуретку. У «світлі» радянські часи я в основному думав, щоб не потрапити на лаву підсудних. То слово «лава» і сьогодні мене не дуже приваблює...
— Що нині готуєте для читача, який зачекався вашого гострого цікавого слова? Чи буде ближчим часом краща з кращих ваших книжок?
— Я — забобонний. Це причепилося до мене ще за радянських часів. Лише скажу, що планую видавати —книжка не виходить... Отже... пишу. Те само гостре. Бо треба проколювати кругленьких. Друкуюся в газетах, журналах. Отже, з часом буде книжка. Може, не краща з кращих. Але не гірша за попередні... Гадаю, мій читач не розчарується...
Бесіду вів Володимир ЮГОВ.
Київ. Липень, 4-го.
