Днями минуло чотири роки з дня трагічної загибелі Ігоря Александрова. 3 липня 2001 року він приїхав на роботу, як завжди, рано. Піднявся сходами і минув вхідні двері. Це були останні його кроки. Колеги директора телекомпанії «ТОР», почувши, за словам одного зі свідків, «нелюдський крик», збігли донизу і знайшли журналіста із розбитою головою, в калюжі крові. Із важкими травмами його доставили до лікарні, де він помер 7 липня, так і не опритомнівши. Плями крові ще довго не відмивалися з місця злочину і зникли лише після перефарбування стін. Тепер до цього місця щороку в день нападу на журналіста лягають квіти. А в день смерті проходить панахида на цвинтарі у Слов’янську, де похований Ігор.

«Справа Александрова» за ці чотири роки переживала сплески громадської цікавості і байдужості. Прізвище Вередюк стало прозивним, суддя Іван Корчистий, який виправдав краматорського «бомжа», — героєм, а розслідування вбивства журналіста — тестом на свободу слова в країні. Напередодні сумної річниці кореспондент «Голосу України» зустрілася із Людмилою Александровою, вдовою загиблого журналіста.
— Один мій київський колега висловилася так: мовляв, для справи Александрова зараз немає інформаційного приводу. Всі чекають на вирок Апеляційного суду Луганської області. Що ви можете сказати про ці засідання?
— У справі розглядаються 11 епізодів у справі злочинного угруповання, і наш епізод — останній. Справу почали слухати у вересні минулого року, лише обвинувальний висновок читали два з половиною тижні. З січня по червень обвинувачений Олександр Рибак (колишній керівник фірми «Укрліга» у Слов’янську. — Авт.) спочатку поміняв адвоката, потім новий адвокат знайомився зі справою, потім висловив протест, що не братиме участь у процесі, тому що не встиг ознайомитися. Суд був змушений призначити свого захисника. І тоді процес зрушив з місця.
Тобто слухання нашого епізоду по суті тривали чотири засідання. На трьох заслухали всіх обвинувачених, потім я виступала від потерпілих. Потім привезли трьох осіб, які начебто бачили битки — ці пацани, 1982—83 років народження, зараз сидять у колоніях. І на останньому засіданні заслухали свідків із компанії, які безпосередньо того дня надавали першу допомогу. Все, на цьому ми зупинилися, суд відкладено до 11 липня — через відпустки.
— Чи йдеться в суді про те, що вбивство безпосередньо пов’язане із журналістською діяльністю Ігоря?
— У мене склалося враження, що знову будується чергова версія. Старший із братів, Олександр Рибак, начебто ні при чому. Він просто висловлював своє незадоволення — мовляв, Александров своїми програмами заважав його бізнесу. Це почув молодший брат — Дмитро Рибак і, щоб вислужитися, зробити подарунок старшому, вирішив побити журналіста. Молоді хлопці — Турсунов, Онишко і Корицький — не заперечують своєї провини, але йдуть таким шляхом: ніякої корисливої мети не було, зробили лише «з почуття дружби». Не було і змови: той попросив — і вони швиденько зібралися і завтра пішли побили. Звичайно, не хотіли вбивати, а лише полякати.
Дуже складно в цьому розібратися, начебто злочин і пов’язаний із виконанням журналістських обов’язків, але прямого замовника немає. Коли я читала справу, всі обвинувачені дали свої свідчення слідству, визнали, що входили до злочинного угруповання Рибака-молодшого. Тепер вони відмовляються від цього: ніякого угруповання не було, ми виконували суто дружнє прохання.
І свідчення дуже однотипні — заготовлені штампи. Питають: який вигляд мав Александров? Усі троє сказали: діловий, не спортивний, був в окулярах. Одна й та сама фраза. Або: де ви взяли шапочки із прорізами для очей? Не пам’ятаю. Ну ти хіба щодня ріжеш ці шапочки? Потім кожен сказав одну й ту саму фразу: «Ми сіли до машини, і я вийшов на найближчій зупинці». Якщо ви жителі міста, скажіть, на якій саме. Але вони не називають.
Потім — битки. Питання виникали ще на першому суді. Адже експертиза показала, що на них нічого немає, битки чисті. Як так могло статися? Приміщення маленьке, тісне. Нехай не залишилося крові, тканини, волосся, але хоча б за крейду на стінах зачепилося б. Вони зробили десять ударів у такому обмеженому просторі, десь би та черкнуло. Але битки були абсолютно чисті.
— Людмило, ви як потерпіла сторона заявили про матеріальні претензії?
— Так, я заявила від себе позов на 250 тисяч гривень, діти — по 150 тисяч. На першому суді (над Вередюком) ми, звичайно, жодних матеріальних претензій не пред’являли. Там було зрозуміло конкретно, які можуть бути позови. Тут просто стало принципове питання. Хоча мало надії, що гроші ми отримаємо.
— Як родина загиблого журналіста які виплати ви одержуєте зараз?
— Дочка Аня вчиться у Києві, вона студентка університету культури і мистецтв, майбутній піар-менеджер. І паралельно вчиться тут, у Слов’янському педагогічному університеті, на психолога. Міська влада їй виплачує стипендію другий рік поспіль. Торік було 56 гривень, тепер — 70. Плюс вона отримує пенсію у зв’язку із втратою годувальника — остання виплата була 285 гривень, тепер після перерахунків не можу навіть назвати суму. Ще через Спілку журналістів платять стипендію, вона називається президентською. Я не отримую нічого, тому що працюю. Ну, і син Олексій — він повнолітній, у нього своя сім’я.
— Чи допомагають політики, із якими Ігор Александров тісно співпрацював, — Марчук, Поживанов, Симоненко?
— Марчук приїздив одразу після вбивства, коли його відправив Президент. Я віддала йому всі касети з його виборчої кампанії (у 1999 році Александров очолював обласний штаб кандидата у президенти Євгена Марчука), їх було багато, штук п’ять. Були матеріали, фотографії, я все йому віддала. Потім — жодних контактів. Так само, як і з Петром Симоненком. До Михайла Поживанова я зверталася двічі: коли ми пам’ятник на могилі робили, і ніхто тут не міг нам допомогти. Тоді він взяв на себе левову частку витрат. А іншим разом оплатив рік навчання сина в університеті.
— Колеги Ігоря розповідали, що в останні тижні свого життя він переживав «чорну смугу» на роботі. Чи було в нього передчуття небезпеки?
— Гадаю, так. Через це в останні дні він якось не хотів іти на роботу. Була така можливість, він збирався у відпустку, поїхав до батьків у село, із сінокосом допомагав. А потім повернувся і каже: «Давай, піду почергую на дачу». У нас там по черзі хтось сторожує, ми ніколи не виходили, гроші віддам, із кимось домовлюся. А тут Ігор сам зголосився. Люди дивувалися. А йому просто не хотілося іти на роботу. У вівторок, коли це все трапилося, він саме збирався із донькою нести документи до інституту. Домовилися, що він поїде раніше, а я дочку потім приведу. Але вийшло інакше...
Особливо в його справи я не вникала. Однак, коли з’явилася перша програма «Без ретуші» у вересні 2000-го, за участю Сербіна і Солодуна, мені було незрозуміло — ну навіщо це Ігореві треба? (Михайло Сербін та Олег Солодун на той момент — колишні офіцери міліції, звинувачували керівників правоохоронних органів у корупції та зв’язках із криміналітетом. — Авт.). Але в Ігоря був такий характер: якщо він починав якусь тему, він обов’язково доводив її до кінця. До нього стільки багато людей ішло завжди. Часто ми приходимо разом на роботу, а приходили ми завжди рано, ще восьмої не було, — обов’язково хтось чекає. Люди йшли із такими проблемами, які вже ніде не могли вирішити.
Взагалі-то програми «Без ретуші» він готував завжди сам. Багато хто навіть не знав, про що буде програма. Якщо приходив гість, зрозуміло, із цим гостем розмовляли. Але дуже часто Ігор вів їх сам. Не хотів підставляти тих, хто з ним працює, і сім’ю.
Остання програма вийшла у квітні 2001 року. На той час компанії треба було пройти переліцензування, а це означає, придбати нове обладнання. Ігор шукав гроші, він хотів піти з Донецька, щоб інвестор був із Києва. На той момент засновників було троє, але вони не збиралися вкладати далі гроші. Ігор метався, шукав гроші. І раптом дізнається, що компанію продали — понад 60 відсотків акцій відійшли новому власнику — компанії «Серебряный век». Александров дуже болісно до цього поставився, не міг зрозуміти, чому його зрадили, чому не попередили, що збираються продавати акції.
— Чи могло так статися, що власнику контрольного пакета зробили «пропозицію, від якої неможливо відмовитися»?
— Мабуть, саме так було... Але Ігор не міг змиритися, що все за його спиною зробили і поставили перед фактом. Від цієї ситуації і в сім’ї було все напружено. Він сказав, що, звичайно, не працюватиме при новому господарі, хотів піти, щоб не чіпали колектив. Написав заяву. Ми оформляли приватне підприємство «Сфера», мали намір орендувати другий поверх, щоб продовжувати займатися якоюсь інформаційною діяльністю.
— Було рішення про увічнення пам’яті Ігоря Александрова — збиралися встановлювати меморіальну табличку на будівлі телекомпанії...
— Так, це було рішення сесії міськради, у 2003 році. Але питання досі не вирішене. Хочу звернутися до міського голови, щоб таки встановили табличку, хоча б у четверту річницю загибелі.
— Які сімейні традиції ви зберігаєте?
— Я сказала б так: ці традиції були побудовані на повазі до старших. Мої батьки живуть тут, і Ігор ставився до них із великою повагою. Усі свята, дні народження ми проводили у них. І ось тепер рік онуку виповнився — ми поїхали до моїх батьків. Мами Ігоря, на жаль, уже немає в живих. Сестра і брат живуть в Іркутській області, приїздити сюди їм важко, ми не бачилися три роки. Спілкуємося по телефону. Ну, і тепер, звичайно, традиція — на цвинтар ходимо. Якщо випадає, то кожні вихідні. І діти, і я сама. Пішла — і мені легше. А не пішла — наче щось забула зробити. Четвертий рік уже, гострота якась зникла. А все одно душа болить...


Розмовляла Ліна КУЩ.