На Хмельниччині живе 80-літній кіноаматор, якого називають подільським Довженком

Гриць і бракований Ленін


Ще підлітком Гриць Павленко вивчився на кіномеханіка. Подобалося йому бути першим хлопцем на селі. І то не одному! У 1939 році, коли Бессарабія стала радянською, його посилали й туди — «просвіщати задурманених буржуазною ідеологією» громадян. Возили Гриця, наче пана, спеціальною підводою. Ще й вечеряти давали. От приїхав до Хотина, порозкладав усе. До кіноплівки, а вона зіпсована, показувати ніяк не можна!.. Пригадав слова райкомівського товариша: якщо зірвеш хоч один сеанс — на Соловки загримиш! Блідий, мов смерть, безвусий кіномеханік пішов «здаватися властям». На щастя, бойова дівчина з прокату, якій вдячний довіку, затримала «покаяння». «Гришо, викликай комісію. Ти ж кіно в закритому ящику отримував, не міг перфорації побачити. Негайно викликай, на свої гроші! Якщо нема — позичу!»
Копію фільму «Ленін у Жовтні» визнали бракованою й замінили, а Павленку відтоді довелося склеїти ацетоном не один порив плівки. У тому числі й на власних стрічках, які, за найскромнішими підрахунками, складають понад 50 кілометрів. Це більше, ніж від села Демшин на Хмельниччині, де він мешкає, до райцентру, Кам’янця-Подільського.
Скільки разів довелося Григорію Івановичу долати цю дорогу! Не у звичних селянських справах — скажімо, на базар, а «за державним дорученням» — влада протягом півстоліття щоразу кликала сільського митця, коли треба зняти кіно. Чи яке свято районне, чи ювілей. Тоді в сумці на плечі у Павленка обов’язково дві камери. Щоб, бува, якого епізоду не пропустити через технічну проблему. Тепер не годен такий тягар на собі тягти — серце хворе. Утім, якби не серце, може, ніхто і не назвав би його ніколи подільським Довженком...

«Без інфаркту кіна нема»

Сам Григорій Павленко — будівельник. У сорок першому військкомат послав його до залізничного училища. Для практики будували залізницю з Кам’янця до Хотина. Після першого іспиту присвоїли Павленку звання старшого майстра. Другий екзамен випав на 22 червня... Опинився під Мінськом, де потрапив у полон аж до сорок четвертого. Працював у німців на цукрозаводі, на військових складах. Пізніше, коли компенсацію остарбайтерську почали виплачувати, зрадів: можна буде на ширшу ногу пустити свою кінофабрику! Дружина Ганна каже, що не гнівається, як помітить, що він з домашнього бюджету трохи прихопить на своє кіно. «Був би він мені лише живий!» Ось так цінує вона й досі жест, яким Гриць колись запросив її на безплатний кіносеанс.
До п’ятого десятка Павленко керував будівельною бригадою в місцевому радгоспі. Де не візьмись — один за одним два інфаркти. Списали чоловіка. Дали другу групу інвалідності. Вийшов із обласної кардіології зовсім не радий, що вижив. Кому тепер потрібен? У селі для інвалідів роботи нема. У зажурі присів на сходи обласного драмтеатру. Раптом хтось торкнувся Павленкового плеча. Армійський друг! Упізнав через стільки років. Почувши гірку Григорієву оповідь, повів за собою. У дверях поважної установи скомандував секретарці: «Цей товариш у нас працюватиме з сьогоднішнього дня! Підготувати наказ. І кінокамеру йому видати!» Це був обком партії, і прийняли Григорія Павленка за рекомендацією армійського друга, котрий працював тут інструктором, у позаштатні фотокори. І вчорашній бригадир знімав для обкому все, що потрібно.

«Осот виріжте!»


Якось терміново відрядили до Білогірського району. Добиралися автобусом. Але в потрібний колгосп, голову якого треба було прославити, не доїхали: дощами розвезло ґрунтівку. Автобус лишили на трасі. А голова вислав підводу. Коли таки добралися на місце, оглянули господарство, майстер об’єктива не знайшов жодного кадру, який міг би показати торжество радянського колгоспного ладу. Такого занепаду і бідності йому давно не доводилося бачити. Ферми — наче ті землянки. А треба ж показати комплекс! Як хочеш, а кіно мусить бути. На ранок склали сценарій. Корів повиводили з тих «нір», доярок підмалювали, йдуть веселим гуртом до роботи. Дівчата та жінки добре зіграли. А потім голова покликав на обід. Столи вгиналися, як на весіллі. А повертаючись до Хмельницького, Павленко зняв сюжет «Будівництво дороги до села», хоча насправді знімав ту дорогу десь аж під обласним центром. Отак героїв робили.
— Чи була цензура? Аякже! — каже Григорій Іванович. — Керівні товариші обов’язково переглядали відзняте. Якось відповідальний товариш сказав: «А оцей осот — виріжте!» А я всього лише заради лірики бджілку «вхопив» на квітці осоту. Щоб красиво...


Шедеври в шухляді


— І оце всі ваші дві сотні стрічок лише «правильні»?!
— Боже борони! Знімав і для душі. Мав свій творчий план. Хотілося жодного моменту з життя села не пропустити. Як святкують весілля, прокладають першу борозну, жнивують, як сільські артисти гастролюють у столиці, який лад у селянських домівках, як випікають хліб, добувають мед, вчать онуків гаївок, як святкують Івана Купала... Усе те мною відзнято. Багато фільмував про сільських удів, їхніх синів та чоловіків, котрих забрали війни. Тепер Чернівецька, Хмельницька телестудії часто беруть у мене кадри для хроніки. А то приїхали з архіву, кажуть: здайте ваші плівки, адже вам уже 80, іще пропадуть. Я й не проти. Але що я в музеї показуватиму школярам? Разом із моїми плівками треба віддавати й усю апаратуру, інакше переглянути їх просто неможливо. Хочете — перезніміть на відео. А ні — то буде моє кіно зі мною до смерті.
Першою кіноустановкою Павленка був «Кінап». «Києвом», «Красногорском», які постачав йому обком, знімав. Окремо, на магнітофоні «Маяк» записував озвучку. До кращих своїх фільмів зробив її професійно — на хмельницькому телебаченні, з допомогою телеведучого Миколи Мацейка. Потім удома накладав звук на зображення. Сам собі він і сценарист, хіба часом радитися приходив до місцевих журналістів чи письменників. Спочатку проявляв свої 16-міліметрівки сам, ретельно готуючи розчини. А згодом відсилав до Києва в лабораторію. Є ще досить і непроявлених. Уже й сам забув, що на деяких із них... Куди тепер із цією старовиною, ще люди злякаються: з печерного віку! Усюди ж відео, цифровики... І йому обіцяли не раз. Уже мріяв: на 80-річчя адміністрація районна нарешті привезе, та їй було не до того, якраз вибори. Хоч із тих тисяч зелених виборчого фонду провладного кандидата, які гуляли в районі, могли б подільському Довженку вділити дещицю на сучасну техніку...
...Григорій Іванович, майстровитий сільський чоловік, брався за будь-яке діло: то млин домашній обладнати, то дах полагодити. А вся отримана ним колись кінотехніка — досі справна!
— Коли в сусідній Рогізні відкривали Будинок культури, подарували їм найновішу модифікацію кінокамери «Київ», а демшинській «культурі» тоді дали саксофон. Тільки в нас на ньому не було кому грати. Беру я могорич, та й гайда в Рогізну. На обмін погодилися. Цим «Києвом» зняв фільм «Герої Кам’янеччини», присвячений 50-літтю Перемоги. А тепер у мене вимушений творчий простій. Були літ двадцять тому в Кам’янці перші всеукраїнські «Подільські вечорниці», я тоді пізнав кольорову плівку. Вісім роликів відзняв, а сам переживаю: а як не вийшло? А райком підганяє: давай! Зачинився в підвалі (там у нашому клубі колись кіностудія була), проявляю, найбільше пильную температуру — сам не повірив, що це я робив. Питаєте, на чому монтував? Я сам якого хочеш монтажного стола зробити можу з нічого. Хоч із старого транспаранта. Пристосовувався, як міг. Дали диплом, премію. Та хіба один?! Кожну роботу реєструю і роблю короткий опис, як належить. Оце переглядаю та систематизую, щоб архіву було легше. А незняті фільми мені все одно сняться! І вірю, що ще зроблю їх.


Людина і бджола

 


Григорій Іванович показує нам свої кращі короткометражки. Прості й мудрі, як земля. «Дума про хліб» має попит у школах району як навчальний матеріал. Тоді мусять везти Павленка і його установку. Фільм показує: ось так ростили хліб наші прадіди, а це — в багатому технікою заможному придністровському радгоспі. «Тепер ось за безцінь розпродали техніку, повертаємося до тяжкої ручної праці», — каже Павленко. Він живе на вулиці, яка була колись головною хлібною дорогою району. Тягнулися вантажівки із золотою пшеницею від його хати аж ген до Китайгорода, а там на Кам’янець. «Така багата земля наша, та велика біда, що господарів нищили жорстокіше за осот». Філософська «Людина і бджола» — справжня балада, в якій сільський кіномитець порівнює працю цих двох трударів і дає заповіт молодятам, які стоять на шлюбному рушничку: стати невтомними бджолами, аби не втратити в лінощах своє щастя...
Ті дівчата, які знімалися в його стрічках, — нині бабусі. Вони б не проти взяти за руки внуків та піти в кіно, згадати свою молодість. Та влітку ніколи за роботою, а взимку в клубі, на другому поверсі, де тепер музей і кіностудія «Панорама», нема тепла, труби лопнули, тож які там посиденьки? Мабуть, холодно тут і цій 50-кілометровій історії, ретельно відзнятій любителем, якого президент ІІ Міжнародного та ІV Всеукраїнського фестивалю документальних і науково-популярних фільмів «Кінолітопис-2005» Лариса Єфименко назвала сільським Довженком, вручивши 80-літньому аматору найпрестижніший у його житті диплом. Адже молодші колеги Павленка з Кам’янця тепер, розжившись на сучасну техніку, заробляють по весіллях, а він не покидає свою найкращу мрію. Каже, що готовий з нею до самого Ющенка дійти. Втім, після недавнього «Відлуння кінолітопису», що відбулося в Кам’янці,
райадміністрація заопікувалася створенням трьох кіностудій у селах району, надто там, де є народні музеї. Григорій Іванович і раніше хлоп’ят навчав. Тож одна зі студій має бути Павленкова.