Бездіяльність канадського власника Обухівського заводу керамічних стінових матеріалів перетворила недобудову на руїни


“Є єдиний механізм — виконання інвестзобов’язань.
Не виконуються — я буду звертатися до суду”.
Валентина Семенюк, голова Фонду держмайна України.


В Обухові, певне, вже мало хто сумнівається, що заводу керамічних стінових матеріалів з інвестором не поталанило. Замість обіцяних щедрих інвестицій перспективна недобудова, що могла стати до ладу принаймні наприкінці 1999 року, фактично повністю зруйнована. Покрівля виробничого корпусу тече, печі, сушарки, металоконструкції залиті водою. Ще в 1998—2001 роках з цеху викрали всю технологічно-конструктивну металоконструкцію, підвісні металічні балки, колони, кріплення. Все це вирізане газозваркою і вивезене геть. Значну частину земельної ділянки та підвищену залізничну естакаду захопило сусіднє підприємство. Глиняні кар’єри, передбачені технологією заводу, змінили власника, тому отримати необхідні обсяги місцевої сировини практично неможливо.
Але ж в передпродажному акті обстеження будівельного майданчика Обухівського об’єкта приватизації зазначено: “Коефіцієнт фізичного зносу 0,82... У цілому технічний стан об’єкта — задовільний”. Одне слово, дохазяйнувалися...


Дешева рибка — пісна юшка


На 50 відсотків збудоване підприємство, за оцінками генерального директора асоціації “Київбудматеріали” Анатолія Бублика, коштувало державі понад 4 млн. гривень капіталовкладень. Ще приблизно стільки само потрібно було інвестувати, щоб ввести об’єкт у дію. А далі штампуй цеглу й отримуй прибутки. Навряд чи в цьому можна сумніватися в наш час будівельного буму і дефіциту якісної (тим більше облицювальної) цегли. Та й обов’язки переможця приватизаційного аукціону це передбачали.
Проте, з усього видно, сьогоднішній господар Обухівського заводу керамічної цегли не дуже переймається занепадом своєї власності. Так само як він — Юрій Охрим, власник 70 відсотків статутного фонду ТОВ “Трипільські будівельні матеріали” — не надто поспішає виконувати свої обов’язки правонаступника, що перейшли до нього від ТОВ “Цегла Трипілля”. Останнє у 1996 році стало переможцем приватизаційного аукціону і підписало договір купівлі-продажу з регіональним відділенням Фонду державного майна по Київській області. Та коли з’ясувалося, що “Цегла Трипілля” не “потягне” добудову і запуск придбаного у держави об’єкта, його керівництво змушене було продати приватизоване підприємство “Трипільським будматеріалам”.
Ціна продажу символічна. Може, тому й не дуже ріже око пану Юрію, між іншим громадянину Канади українського походження, те, на що перетворилося перспективна недобудова. Може, й правду кажуть: дешева рибка — пісна юшка...


Договори треба виконувати


Дивна річ, але з 1997 по 2005 рік канадський інвестор-мільйонер (той самий, що навесні супроводжував візит в Україну канадських бізнесменів на чолі з мером м. Торонто) так і не виконав умов договору.
Заощаджували “Трипільські будматеріали” навіть на податках. Зокрема, Обухівська рада звільнила товариство (що потерпало від безгрошів’я, а все запевняло: вже практично погоджено бізнес-план в Європейському банку реконструкції та розвитку) від податку на землю. Дарма, бо ні в
1999-му, ні 2000-му, ні досі роздобути кредитні кошти для Обухівського довгобуду не вдалося. Принаймні ЄБРР відмовив у фінансуванні.
Отож ні держава, ні місто не отримали у свої бюджети надходжень, які мав забезпечити Обухівський завод. Кількість робочих місць не збільшилася навіть за рахунок охоронців, попри те, що обладнання довгобуду розкрадалося.
Одне незрозуміло: яким чином керівництву “Трипільських будматеріалів” досі вдавалося успішно звітувати перед контролерами Фонду держмайна, котрі мають моніторити виконання інвестиційних зобов’язань власником приватизованого об’єкта? Від моменту приватизації (договір купівлі-продажу датований 16 вересня 1996 р.) минуло майже дев’ять років. Цього терміну більш ніж достатньо, щоб розпочати процес повернення приватизованого об’єкта в управління ФДМ.
Довідково: за будівельними нормативами, обсяги робіт, необхідні для добудови підприємства, потребували 14 місяців.


Скільки ниточка не в’ється...


Не відомо, чи здивувала бізнесмена Юрія Охрима звістка про те, що 7 червня (через дев’ять років після приватизації) регіональне відділення Фонду держмайна подало до Господарського суду позов на ТОВ “Трипільські будівельні матеріали”. Та вірогідно настрою йому не додала. Принаймні, уважно прочитавши позовну заяву про розірвання договору купівлі-продажу та повернення об’єкта в управління, він для себе з’ясував, що:
— згідно зі ст. 23 Закону “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” від 06.03.92 р. “органи приватизації здійснюють контроль за виконанням покупцем умов купівлі-продажу до повного їх виконання”;
— відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 23 цього ж закону “зобов’язання покупця, передбачені договором купівлі-продажу, зберігають свою дію для осіб, які придбають об’єкт у разі його подальшого відчуження протягом терміну дії цих зобов’язань;
— договором передбачено визначені чинним законодавством України наслідки, і сторони, підписуючи його, погоджуються, що розірвання договору купівлі-продажу можливе у зв’язку з невиконанням умов договору;
— наказ ФДМ про порядок здійснення контролю органами приватизації передбачає: “У разі, коли за результатами контролю за виконанням покупцем умов договору орган приватизації приймає рішення про необхідність розірвання договору і за відсутності при цьому пропозиції або згоди покупця на його розірвання за домовленістю сторін, орган приватизації у встановленому законом порядку порушує питання про розірвання договору та повернення об’єкта приватизації у державну власність у судовому порядку”.
Цікаво, скільки тепер грошей не пошкодує канадський інвестор на правовий захист, щоб залишити у власності ласий шматок, отриманий за безцінь? І якщо це йому якимось чином вдасться, то за якою ціною він зможе його перепродати? Нехай руїни, але ж розташовані на ділянці 6,2 га неподалік столиці...
Навряд чи потрібні Україні такі іноземні інвестори.