Петро Станко — заступник голови Закарпатської обласної ради. Курирує економічні та правові питання. Одним з основних завдань нової влади краю вважає зміцнення місцевої бізнес-еліти, але просить не плутати це з правилом влади старої: знищувати «чужих», щоб «свої» боялися. Пропонує зробити пріоритетною в області галузь рекреації та туризму, оскільки «сам Господь долонями висипав тут унікальні природні красоти». По суті, створив філію раю на землі.
— Петре Івановичу, спершу все-таки не про Божі творіння, а про замисли іншої сили. Закарпаття, цей райський куточок, на жаль, «прославилося» на весь світ специфічним перебігом «волевиявлення» і під час виборів мукачівського міського голови, і на недавніх президентських перегонах. Як вам працюється за таких екстремальних умов?
— Якщо виходити із суб’єктивних відчуттів, а я депутат обласної ради двох скликань, то 1998—2002 роки позначалися більшою демократією. Тоді ще не було тієї узурпації влади, що «прославила» нас у глобальних масштабах. А вже на минулих виборах відсотків 70 депутатського корпусу облради — це надбання адмінресурсу. Я не хочу образити своїх колег, боронь Боже, це розумні люди, але, на жаль, залежні і тому змушені були пристосовуватися до «хазяїв» Закарпаття. Цей тиск на волю людей, до речі, зіграв погану для влади роль на виборах 2004 року. Він спричинив протидію. Відсутність демократії, залякування, шантаж — скажімо, бізнес моєї родини системно нищився, тільки тому, що я не був ручним у їх розумінні, не підписував якихось сумнівних депутатських звернень, котрими місцева виконавча влада прикривала свої аморальні дії, — привели до прозріння багатьох...
— Зрозуміло. Але люди, які звикли пристосовуватися до одних, за традицією тримають ніс за вітром і так само легко переорієнтовуються на інших переможців. Що треба зробити на законодавчому рівні, не чіпатимемо вже моральних аспектів, щоб депутатів не використовували для прикриття, умовно кажучи, ні оточення Різака, ні оточення Балоги?
— Насамперед, вважаю, для цього треба відновити якісь певні гарантії недоторканності для депутатів місцевих рівнів. Не для власних амбіцій та інтересу, а для захисту своєї принциповості, котра часто є загрозливою для депутатського організму. Погодьтеся, це не дуже справедливо — вимагати від обласного «парламентарія» позиції, протистояння інколи неправильним рішенням і діям виконавчої гілки і залишати його безборонним перед можливим специфічним «реагуванням на критику». Я не маю на увазі якихось конкретних «владних» імен у даному випадку. Йдеться в ширшому сенсі.
Потрібно також зробити поважнішим статус обласних депутатів. Можливо, проголошена тенденція до децентралізації влади зробить нас впливовішими і ефективнішими гравцями, а не тими статистами, якими в принципі нині є депутати «нижчого» рівня. Курс Верховної Ради, Президента й уряду на зміцнення місцевого самоврядування, без сумніву, є правильним.
— Кілька днів у Закарпатті співрозмовники переконували у двох кардинально протилежних позиціях: одні доводили правильність скасування для краю пільг як для спеціальної економічної зони, інші ще запальніше цим обурювалися і твердили про відлякування потужних інвесторів. А що скажете ви?
— Переконаний у правильності скасування особливих статусів по всій країні, не лише в нашій області. Відбудеться певна ревізія, бо багато підприємств пільги використовують для руйнування економіки України в цілому. А стосовно відлякування капіталу... Я недавно мав розмову із серйозними інвесторами і скажу вам абсолютно відповідально: скасування пільг їх не бентежить. Для них приманливо вже те, що в нас тут дешева робоча сила. Вони побоюються іншого — збереження непрогнозованості, коли правила міняються щорічно, а то й щоквартально. Коли сьогодні плануєш одне і не знаєш, що завтра матимеш.
Є інша проблема. Певні ділки, скориставшись сприятливим кліматом СЕЗ, «забили» за собою зайві для нормального «травлення» шматки. Ці об’єкти законсервовані, не працюють на економіку, та й, зрештою, не дають користі і власникам...
— Хапонули за інстинктом...
— Саме хапонули жадібно, а тепер вони простоюють без руху. Треба, щоб держава втрутилася в цей процес, щоб раціонально використовувалися всі можливості.
На Закарпатті особливого «меценатства» потребує туризм, зокрема сільський. Це єдине, під чим треба підстелити пільгову «соломку» і що дало б більше користі, ніж збитків для бюджету. Стара Європа заробляє шалені гроші на потягові людей до мандрів, до краси, історії і культури. Усе це щедро представлено в нашому краї. Чому ж ми маємо відштовхувати гроші?
Ми привабили б сюди поціновувачів гірських красот якістю послуг, і за п’ять років ця галузь різко вирвалася б догори, а вже потім можна все «обліковувати» і відраховувати до державного гаманця, як належить. Крім того, розвиваючи рекреацію і туризм, ми поцілимо ще в одну десятку: багато краян матиме змогу заробляти на сім’ю вдома, а не мандрувати світами в пошуках заробітку. В області завжди бракувало робочих місць, бракує і нині. Вихід з цієї ситуації, переконаний, один: поставити подаровану нам Творцем красу на ділову основу. Розвиваючи туристичну галузь, ми водночас розбудовуватимемо інфраструктуру, медицину, громадське харчування, готельний бізнес...
— Закарпаття посідає «почесне» місце ще в одному рейтингу — корумпованості. Як можна викоренити цю заразу, якщо вона вкорінилася навіть не в кишеню — в менталітет чиновного люду?
— Щоб успішно боротися з корупцією не лише на словах, треба знищити довкола неї середовище розвитку. Я б такий термін визначив.
Так, ви правильно кажете, що хабарництво вкорінено в менталітет більшості. Але не тільки того, хто бере, а й дає. Людина знає: щоб пришвидшити вирішення якогось питання, треба цей процес матеріально простимулювати. «Примастити», по-простому кажучи. То чому цей менталітет не використати раціонально для держави?
— Як?
— «Податок на оперативність» платити не в окрему кишеню, а в бюджет: якщо вже людина ладна викласти гроші, то хай це робить офіційно.
— А якщо не хоче чи не може?
— Тоді проблема затягнеться на трохи довше, але, звичайно, не до масштабів чиновницького «завтра-завтра». Є чіткий термін, і за його порушення чиновник несе відповідальність. Ось, на мою думку, головні рушійні сили боротьби з корупцією. Але, напевно, у них не всі зацікавлені, бо своя кишеня ближче до душі.
Дивлюся, скільки в нас дискредитованих кадрів ще залишається на посадах. Хіба вони можуть змінитися від переміни влади наверху? Хіба можуть позбутися застарілих звичок хапати все, що шелестить?
— А куди ж ви тут, на місці, дивитеся?
— На жаль, політики нині більше перейняті своїм місцем на майбутніх парламентських виборах, ніж очищенням «кадрових завалів».
— До речі, про майбутні вибори. Тут навпроти облдержадміністрації та обласної ради ще вчора стояли намети на захист Івана Різака. За моїм кількаденним спостереженням, вони були майже безлюдними. Так, кілька чергових. Либонь, найдоказовішим фактом штучності цього протесту був звалений транспарант, якого ніхто так і не спромігся підняти протягом тижня. Як зізнався один з лаконічних прихильників екс-керівника області, «це не входить до прейскуранта». Здається, як ліпше можна продемонструвати пародію на Майдан? І раптом рішення суду про знесення наметів. Ви не вважаєте, що це чудова нагода поговорити про утиски демократії за нової влади, а заразом і створити ореол мучеників з тих, хто керується «прейскурантом»?
— Повністю з вами згоден. Думаю, що не треба було зносити цю ілюстрацію політичного безсилля. Тому розцінюю те, що сталося, як певну провокацію, навіть авантюру, що спеціально дискредитує нову владу. Для мене цілком проглядається конкретне політичне призначення цього рішення. Не виключаю, що ухвалювалося воно «за прейскурантом».
Узагалі відбувається саботаж нової політики, її дискредитація, особливо на середньому керівному рівні всіх гілок влади на Закарпатті. Людям нав’язують думку, що все це тимчасове — і нинішній Президент, і прем’єр, і голова облдержадміністрації. Вважаю, що переможці помаранчевої революції — надто толерантні, надто ліберальні до таких саботажників.
Немає в нас політичних переслідувань, є суто кримінальні справи, за які треба відповідати, незалежно від партійної належності та доцільності моменту. І більшість закарпатців це розуміє. Саме тому і видало такий результат на виборах — попри тиск, підкупи і залякування. Тут у нас дуже помірковані, мудрі люди, вони вміють розібратися, хто є хто. Без крику, без сварки, але рішуче. І врахуйте, що тут перемішано понад сто національностей, закарпатці пережили дванадцять окупацій...
— Не розчарувалися ще своїм вибором?
— Не подобається, як я уже сказав, надмірний лібералізм нової влади. Напевно, на початку березня все-таки потрібно було прийняти якийсь закон, умовно назвав би його «законом революції», де чітко було б виписано норми про кадрову політику на середньому керівному рівні та про реприватизацію. Це що стосується економіки. А то, виходить, ми все ще змушені перейматися кадрами, коли вже треба займатися соціально-економічними питаннями.
Ясна річ, є трудове законодавство, і все це треба робити в рамках закону. Але як подолати протидію тих, хто де лиш може підставляє підніжку новій владі? Все-таки якісь люстраційні механізми треба було задіяти, не так, можливо, як у Чехії свого часу, ми цей шанс прогавили, але треба було щось зробити, щоб влада працювала функціонально ефективно.
І довкола реприватизації треба припинити галас. Бо це справді впливає на чутливі нерви інвесторів, що, звичайно, використовується для різних політичних спекуляцій.
— А народові ж обіцяли справедливість...
— То цю справедливість треба обрамити не демагогією, а чіткими економічними підрахунками. В нашій історії вже експропрійовували експропрійоване... А нині то є список «проблемних» підприємств, то немає. То його розширюють, то звужують. Яка різниця, хто власник, головне, щоб виробництво давало користь державі і заробітки та робочі місця працівникам. А поставити галочку для «справедливості» — не завжди найефективніший шлях до успіху.
— І останнє запитання. Закарпаття — найближчий сусід ЄС. І вам добре видно, що там, за чопським «парканом», робиться. Знайомі митники кажуть, що вступ до Євросоюзу вдарив по кишенях бідних і збагатив багатих. Недаремно з Угорщини масово їдуть до нас заправлятися бензином: так дешевше. Як ви гадаєте, Україні треба квапитися з членством у ЄС? Чи не доведеться тоді сумчанам, наприклад, шукати пальне за Хутором Михайлівським?
— На нинішньому етапі, вважаю, квапитися не варто. Дотягнутися до їхніх стандартів ми не зможемо, треба тут спочатку зміцнитися, щоб не бути в ролі бідних родичів принаймні. Та й до неєвросоюзівських автозаправок далекувато їздити.
Розмову вела Людмила КОХАНЕЦЬ.
