Написати цей матеріал спонукало спілкування з нашими читачами — шахтарями-інвалідами. З’ясувалося, що людина, травмована в шахті, приречена не лише на існування в чотирьох стінах. Найміцніша стіна, яку доводиться пробивати, — суцільне нехтування законів, які гарантують усім громадянам рівні можливості.
Історія перша
«А вас тут бути взагалі не повинно...»
Про долю шахтаря-інваліда Юрія Кузьменка із Донецька «Голос України» писав уже двічі. Свого часу наш читач був травмований на одній із шахт Єнакієвого. Перша група інвалідності, милиці, відмова дружини, місяці і роки невиплати регресу, ув’язнення в чотирьох стінах — усе це пережив колишній гірник. Кілька років тому він переїхав до обласного центру. На жаль, однокімнатна квартира в дев’ятиповерховому будинку по вулиці Пархоменка аж ніяк не була пристосована для пересування на візку. Інвалід звертався до ЖЕКу, до Калінінського райвиконкому із проханням допомогти із переплануванням квартири та під’їзду, але офіційні відповіді (швидше, відписки) не підбадьорювали. Восени 2003 року Юрій Семенович звернувся до донецького корпункту «Голосу України». Із проблемою ми ознайомили міського голову Олександра Лук’янченка, який пообіцяв допомогти інвалідові. Наступного року в бюджеті були передбачені кошти на ремонт квартири Кузьменка. Нарешті справа зрушила з місця, раділи ми з Юрієм Семеновичем. Однак, з’ясувалося, радість була передчасна...
Бувалі у бувальцях люди стверджують: коли йдеться про ремонт, розрахункові терміни треба помножити на два, а суму витрат — на три. У випадку із нашим читачем терміни виконання робіт розтяглися до... безкінечності. У липні виповнюється рік з початку перепланування квартири. Уявіть собі: весь цей час господар квартири мешкає в ній — а куди подінешся? Весь життєвий простір обмежується ліжком, відгородженим шафою, та кількома коробками із нехитрим скарбом. На решті території складено будматеріали чи інструменти. На момент мого останнього візиту на «будмайданчик» у квартирі ще не були підключені вода і каналізація. Мабуть, обійдемося без подробиць, як безногому інваліду вдавалося тижнями існувати без таких зручностей цивілізації. Плюс неможливість приготувати їжу (адже газову плиту теж відключено).
— Я будівельникам зробив зауваження: мовляв, як же ви на новісіньку лампу наступили, вимикач тріснув. А один мені: «Не повинно нічого у квартирі бути». Так, може, і мене підпалите — я тут не повинен бути? Або кажуть: «Ти йди на вулицю гуляй, а ми робитимемо ремонт».
Підготовка до ремонту велася за всіма правилами: проект, узгодження. Гроші виділили у березні 2004-го. Потім довго шукали, хто візьметься за виконання робіт. Доки інвалід знову не прийшов на прийом до міськвиконкому. Тоді управління житлово-комунального господарства доручило ремонт ТОВ «ІК «Будінвест». Поки будівельники «розкачувалися», Юрію Кузьменку настав час їхати до санаторію — на щорічне лікування. Ключі від квартири він не довірив (і вважає, що правильно зробив). А повернувшися, знову став чекати робітників.
Деталі стосунків із будівельниками, про які розповідає мій співрозмовник, до болю знайомі всім, хто хоч раз робив складний ремонт — із перенесенням стін, дверей і сантехніки. З одного боку, робітники, які не отримують гроші безпосередньо від господаря квартири (а отже, матеріально не зацікавлені в тому, щоб швидко закінчити роботу). З другого — шахтар-інвалід, для якого ремонт — єдиний шанс вести нормальне життя і який хоче, щоб виконання відповідало проекту. Ось такий грунт для щоденних конфліктів.
— Машини усадочно-трамбувальної не було, а акт підпиши, — обурюється Юрій Кузьменко. — Не підписав. У бетоні, в пандусі, повинні бути залізобетон і арматура. Арматури немає. Знову акт не підписав. Їхній начальник на мене кричить: бач, розумний який. Я для них поганий, тому що весь час зауваження роблю.
Нерівну стелю і стіни я бачила неозброєним оком. Інші вади мені ретельно демонстрував Юрій Семенович, водячи по квартирі. Склалося враження, що жоден етап робіт не виконувався як слід одразу — все доводилося переробляти. Перекладати плитку, вирізати нові отвори для труб, рівняти стіни і стелю, робити відкоси тощо. Все це — час і нерви. Можна було б послатися на недбалість або низьку кваліфікацію будівельників, але не забуваймо, що в цьому випадку йдеться про інваліда. І будь-яке відхилення від проекту — сюди-туди десять—двадцять сантиметрів — означає, що людина знову не зможе розвернути візок чи проїхати крізь двері. Наприклад, двері до ванної кімнати зробили із «порогом»: як його подолати? Довелося переробляти. І так буквально з кожною дрібницею, на яку звертав увагу прискіпливий господар. Може, виконавці очікували, що власник квартири не контролюватиме їхню роботу і заплющуватиме очі на недоліки? Натомість він ретельно перелічував будматеріали, переміряв відстані і заглядав до проекту.
— Бардак, натуральний бардак, — зітхає Юрій Семенович. — У грудні вже 29 числа кинули працювати. І з’явилися лише 14 січня. Півмісяця втрачено. Приходять о дев’ятій, о пів на десяту. То у когось у дружини день народження. То у друга десь, вони до ресторану йдуть. Чому робота повинна потерпати? З восьмої до п’ятої працюй, а там іди куди хочеш.
Прикрість у тому, що вигнати одну бригаду та найняти іншу Юрій Семенович не в змозі: грошима він не розпоряджається. Скаржиться, що від частого скакання на милицях вилізла пахова грижа. І зізнається, що від безвихідної ситуації іноді хотілося викинутися з четвертого поверху. Річний «ювілей» ремонту він святкуватиме у своїй квартирі, схожій на будівельний майданчик. Потім сподівається потрапити до санаторію — поправити втрачені здоров’я і нерви.
