Суслівецьке СТОВ «Промінь», що в Летичівському районі, — одне із тих господарств, яке тримає на собі аграрну економіку краю. Здається, саме такі мають визначати і ринок, і ціни на ньому, і вартість такого стратегічного товару, як зерно та цукор. Тут, на цих полях, колись збирали щедрі врожаї. Благодатна земля родила не тільки хліб і до хліба, а й героїв, які все це вирощували. Дотепер у селі пам’ятають імена доярок Ніни Казмірчук і Світлани Вишиванюк, ланкових бурякової ланки Лідії Гандзишиної та механізаторської Сергія Матіяша, бригадира Василя Липача, котрі свого часу за працю були удостоєні орденів Леніна. Два ордени Леніна і два Трудового Червоного Прапора та зірку Героя Соціалістичної Праці заробила на цих полях Олена Михальчишина. Сьогодні ордени заховано далеко у скрині, а господарству вже не до нагород: хоча намагається не здати своїх, проте відчувається, що робить це з останніх сил. Що заважає жити такому потужному господарству? Чому перестали народжуватися герої праці, а земля уже не дає такого багатства, як колись? Розібратись у цих проблемах ми спробували з колишніми і нинішніми господарями суслівецьких полів.

Цукор


З керівником господарства Леонідом Гаврищуком ми зустрілися, коли різко підскочили ціни на цукор. Леонід Степанович тільки головою похитав: не аграрії створюють такий дефіцит і не вони на цьому наживаються.
Колись господарство засівало до семисот гектарів буряків, а цього року до півтори сотні насилу дотягнули. Але і з цим стільки всяких додаткових проблем, що не захочеш ні грошей, ні того солодкого життя.
Торік, приміром, в області закомандували, щоб не віз свою сировину на чужі цукрові заводи. Він би й не возив, якби поряд були чесні та надійні партнери. Та мусить вишуковувати місця, де хоч якусь вигоду для господарства знайде. Щоправда, коли знайде, а коли й програє. Відвіз на цукроварню три тисячі тонн буряків, а як дійшло до розрахунків, то на заводі фінансові проблеми. І грошима, і цукром віддавали борг господарству, а зрештою з’ясувалося, що понад шістдесят тонн цукру так і недодали. «Тепер би його мати, та по п’ять гривень, — підраховує голова, — дивись, до жнив і була б копійка».
Та вся біда в тім, що немає. Хоч би які були ціни на ринках та попит на продукцію, товаровиробник рідко від цього виграє. Он ціна вдвічі піднялась, а переробники пропонують господарству укласти договори на буряки за торішніми розцінками — 165 гривень за тонну. Не можуть суслівці тягнути із землі солодкі корені за такими розцінками — так і до банкрутства дійдеш. Добре, що господарство навесні не брало ні насіннєвих, ні грошових, ні добривних кредитів — самотужки обсіялись. То тепер і не спішать приставати на пропозиції цукровиків, чекатимуть до останнього — дивись, складеться прийнятна ціну. Бо якщо ні, то вже наступного року «Промінь», який нині дає в районі близько сімдесяти відсотків бурякових площ, уже не сіятиме їх.
Олена Михальчишина, Герой Соціалістичної Праці: Уже в перший повоєнний рік у господарстві засіяли буряки. Тоді було п’ять бригад, і кожній треба було обробити по п’ятнадцять гектарів. Важко, бо все руками. Але вже за кілька років ми збирали з гектара по п’ятсот—шістсот центнерів буряків. А коли створили механізовані бригади, урожайність трохи впала — до чотирьохсот, але і площі обробляли дуже великі. До нашого господарства входять п’ять сіл, то на буряках працювало багато людей. А ланкові навіть їздили у Росію, щоб показати тамтешнім людям нашу технологію і те, як треба працювати на буряковому полі.
Сьогодні господарство засіває сто сорок гектарів буряків, що становить майже сімдесят відсотків бурякових посівів у районі. Середня врожайність становить двісті шістдесят центнерів з гектара.


Хліб


Із чотирьох з половиною тисяч гектарів землі, що їх обробляють у «Промені», більшу частину відведено під зернові. Хліб завжди був головною культурою для селянина, найбільшим і найдорожчим багатством. Але останніми роками ціна його падає так стрімко, що хліб уже не радує.
Пайовики господарства були здивовані, коли ще до збирання нового врожаю з ними уже розрахувались зерном за оренду земельних паїв. Але пояснити ситуацію неважко. Торішні ціни на збіжжя були такі низькі, що кожний господар намагався притримати свій товар до кращих часів. Та сталося так, що покупців на цей товар так і не знайшлося.
Нинішні обіцянки уряду видаються оптимістичними: держава купуватиме хліб за пристойними цінами. Але нічого нового в цих обіцянках для хлібороба немає, те саме декларували і торік. От тільки квоти держрезерву були такі мізерні, що здали туди буквально крихти від великого пирога. Решту дотримали до нового врожаю. Тепер увесь запас мусиш збути, уже не зважаючи на ціну, бо підпирає новий колос.
Скільки він коштуватиме? Леонід Степанович навіть боїться щось прогнозувати, але переконаний, ціна у 690 гривень за тонну пшениці третього класу навряд чи виведе господарства зі скрути. Адже не таємниця, що зерна третього та четвертого класів у господарств буде не так вже й багато, левову частку становитиме пшениця нижчих сортів, і тому заробити на ній великі гроші за таких розцінок знову не вдасться.
Парадоксальна ситуація: що більше господарство дбає про майбутній урожай, що більше в нього закладає ресурсів, то менший зиск. Біда, коли не вродить. Але й погано, коли земля віддячить добрим урожаєм. Те, що дарує природа, безжально знищує економіка. Тому навіть потужне господарство трудиться не заради прибутку і розвитку, а тільки для того, щоб звести кінці з кінцями.
Олена Михальчишина: Ще до 60-х років ми жили дуже бідно, працювали не за гроші, а за трудодні. Але вже в 70-ті господарство розцвіло. Робота кипіла і на полях, і на фермах. Було дуже багато худоби, мали свою свиноферму, вирощували птицю. Тоді якось не йшлося про те, чи вигідно це, чи ні. Люди знали, треба робити, тоді все й буде. Скільки всього вирощувалось, вигодовувалось, перероблялось — тепер аж страшно згадати. Воно, може, і праця наша коштувала не так дорого, але і в магазинах, і на базарах все продавалось за копійки.


Життя


Коли зайшла мова про прибутки господарства, голова вирішив змовчати: не годиться нині хвалитися мільйонними заробітками. Все замкнулось на одному: сівба — жнива — сівба. Додати до цього ланцюжка ще такі елементи, як добра зарплата, соціальна сфера, розвиток виробництва, надзвичайно важко. Тому обходяться переважно старими, але доглянутими тракторами та комбайнами. Там, де не можуть нести фінансовий тягар, відмовляються від нього. Так сталось із школою та двома дитячими садками, котрі господарство після багатьох років утримання все-таки передало в комунальну власність. Тепер їх фінансує бюджет. Але хто наповнить бюджет?
Хоча в конторі твердять, що в господарстві на різних ділянках працює до чотирьохсот чоловік, робота ця задовольняє аж ніяк не всіх. Лише декому, як, скажімо, дояркам на фермі, вдається заробити по п’ятсот—сімсот гривень на місяць. А середня зарплата становить 288 гривень.
Як прожити на такі гроші, приміром, родині механізатора, сказати важко. Тому, відверто кажучи, мало хто «згорає» на роботі в господарстві. Трудяться здебільшого на своїх домашніх ділянках. З цього і живуть. Хоча самотужки заробити копійку ще важче, ніж у СТОВ. Основний дохід багатьом дає здане молоко. Але якщо в господарства його забирають по 1,15 гривні за літр (і це вважається не дуже добра ціна), то з дядьківського хліва воно спливає майже вдвічі(!) дешевше — по 65 копійок.
Восени всі підторговують картоплею. Та й вона коштує зовсім не так, як на міському ринку, — заготовачі забирають по сорок копійок за кілограм. Хто може, везе на базар все, що зазеленіло на городі, але багато не наїздишся. І на цьому не заробиш ні добрі гроші, ні геройські зірки та ордени.
У селі пам’ятають своїх героїв. Однак молодше покоління дає їм свою оцінку: хоч вони і наробились за своє життя, але що доброго зробили для села? Ні доброї дороги, ні газу тут так і немає. Для чого старались? Куди все поділося? Та й самі тепер живуть на свої пенсії — і вже немає для них ні слави, ні геройства.
Олена Михальчишина: Після війни все доводилося відбудовувати своїми руками, бо ні техніки, нічого не було. Два скликання я була депутатом ВР України. І тоді мене як депутата весь час просили якось допомогти. Не своєму селу — району. Ми і збудували там спочатку одну школу, потім другу, потім лікарню... Зразу за все не візьмешся і не зробиш, але було видно, як з року в рік життя змінюється, щось будується, з’являється щось нове. Напевно, ще й газ до району підвели б, але життя змінилось.
Чи шкодую за тим, що так важко наробились, а потім десь щезло все те, що наше покоління буквально по крихті збирало своїми руками? Не знаю. Просто така була наша доля. І ми прожили, як уміли. Все можна відновити і багато нового зробити. Тільки для цього треба дуже добре наробитись. І вдень, і вночі. Рік у рік. Тоді все й буде.

Хмельницький.