...Суспільство занепокоєне підвищенням цін на проїзд, харчові продукти, комунальні послуги. Все це — в центрі уваги ЗМІ, депутатів різних рівнів. Але є й інші проблеми, які мають великий вплив на самовідчуття і самопочуття громадян, самоповагу та стабільність у суспільстві.
До таких важливих невирішених суспільних проблем належить законодавче забезпечення конституційного права на свободу совісті, реалізація його у всіх сферах життя. Адже замовчування спричиняє маніпулювання органами виконавчої влади на місцях, політичними організаціями, Православною церквою, віруючими людьми.
Хочу зупинитися на кількох питаннях. По-перше, законодавче забезпечення одного з важливих загальнолюдських прав на свободу совісті. Цей принцип задекларовано в Конституції України. На жаль, його сформульовано не так досконало, як у радянській Конституції. Під час уважного вивчення статті, з’ясовується, що вона містить внутрішню суперечність. Перша її частина декларує принцип свободи совісті в загальноприйнятних термінах, а друга частина зводить всю свободу совісті лише до альтернативної служби. Це має не останнє значення для окремої категорії громадян, але свобода совісті цим не вичерпується.
Це результат поверхового ставлення до основних прав і свобод громадян України (на життя, освіту, працю, на повагу), яке панує серед основної частини можновладців до бід простих людей і, зокрема, до віруючих громадян, які мають свої переконання й віру.
В Україні державно-церковні відносини визначає Закон «Про свободу совісті й релігійні організації», який був прийнятий ще у квітні 1991-го та діє в редакції грудня 1993 року. На жаль, він не регулює і не вирішує правовідносини, які виникли в суспільстві з того часу. А саме: майнові, земельні питання, оподаткування, внутрішні міжрелігійні відносини, право власності на храми, інше культове й некультове майно.
Одна з основних вад — це відсутність статусу юридичної особи для релігійних ієрархічних спільнот, церков. І насамперед для Православної церкви. Це право надано лише первинній ланці церкви — релігійній громаді. Не вирішено також питання про правонаступництво.
Згідно з поправками 1993 року до закону внесено антиструктурні і антицерковні положення. А саме: про почергові богослужіння в одному храмі різних конфесій, а також про можливість переходу громад в іншу юрисдикцію без втрати своїх майнових прав. Саме ці моменти були чинником міжконфесійного напруження та основних конфліктів релігійного характеру в 90-х роках. І сьогодні саме на основі цих особливостей законодавства вони інспіруються й підтримуються представниками місцевих органів влади, контрольованими владними політичними силами.
Нині така практика переноситься в центральні і східні регіони України. Ці положення, які називають у релігійному середовищі троянським конем, породжують суспільну напруженість і дестабілізують громадський спокій.
Наведу кілька прикладів. Село Рохманів Шумського району Тернопільської області. Свято-Троїцькій громаді УПЦ, яка користується храмом із 1946 року, згідно з рішенням місцевих органів влади, розпорядженням Тернопільської облдержадміністрації нав’язується почерговість богослужінь з нещодавно утвореною громадою Київського патріархату. Чому не піти шляхом виділення земельної ділянки для будівництва церкви, щоб уникнути конфлікту?
У зв’язку з цим рішенням, замішаним на неповазі до канонічної УПЦ, до прихожан, які споконвіку живуть на цій землі, священик змушений був голодувати 47 днів. У нього не було іншого шляху привернути увагу. За цю принциповість над ним було вчинено фізичну розправу.
У Чернівецькій області екстремісти з Київського патріархату захопили два храми. Вони мотивували свій аморальний вчинок тим, що жителі тих сіл, громадяни України, віруючі УПЦ, начебто є громадянами іншої, як вони кажуть, чужої держави. Хто дав право ділити віруючих на своїх і чужих? Ділити душу?!
У Закарпатській області, у краї, де переважна більшість людей є православними віруючими, які зберегли традиційний уклад життя та мораль, де не було міжконфесійного протистояння у 80—90-ті роки, через втручання місцевих органів влади розпочалася конфронтація між віруючими. Є численні приклади силового захоплення храмів і в Київській області. Кому вигідно роздмухувати ворожнечу, ділити Україну, народ?
Грубим втручанням у внутрішні справи церкви є знову реанімована ідея так званого об’єднання Православної церкви. Знову розпочато кампанію тиску на ієрархів з боку високопосадовців, активні поїздки державних службовців до Константинополя (Стамбул).
На мою думку, це цілеспрямована політика пригнічення церкви, залякування служителів з чіткою політичною метою. Усе це стало можливо у зв’язку із недосконалістю законодавчої бази, яка регулює право на свободу совісті. Це також одне з найважливіших завдань гармонізації церковно-державних відносин найближчого майбутнього. І цю надзвичайно важливу проблему має вирішити Верховна Рада.
Однозначно й те, що держава повинна дотримуватися конституційного принципу відокремлення церкви від держави.
Вирішення конкретних юридичних та інших положень дасть можливість незалежного існування Православній церкві, іншим традиційним релігійним організаціям, як справді поважним, сильним організаціям. Це має стати стабілізуючим чинником у суспільстві. Тоді церква нарешті займатиметься притаманними їй, як релігійній структурі, віровченнями, морально формуючими, виховними завданнями. І це буде вигідно й державі, й суспільству, й кожному громадянинові. Ми повинні пишатися тим, що маємо потужний духовний потенціал. Саме зі словами “За землю Руську, віру православну, Україну без панів та холопів!” славні запоріжці ішли в бій.
І останнє: забезпечення прав і свобод громадян у зв’язку з активним введенням і використанням у всіх сферах суспільного життя ідентифікаційних номерів. Цей процес пов’язаний із збиранням, зберіганням, використанням електронних баз даних на кожну особу. На думку віруючих, є небезпека несанкціонованого доступу до цієї інформації, можливість маніпулювання нею.
1999 року у відповідь на численні звернення віруючих громадян Верховна Рада прийняла закон України, яким надано право альтернативної форми реєстрації сплати податків громадянами, без використання цифрового імені. На жаль, за останні шість років держава подала негативний приклад нехтування законів. Завдяки тисячам судових процесів, які відбувалися по всій Україні, вдалося послабити гостроту цієї проблеми. Але постає запитання: чому віруючі повинні принижувати своє право судовими процесами, якщо діє закон? На мій погляд, настав час створення уповноваженого органу з захисту персональних даних громадян, як це є у багатьох країнах світу.
Держава має поважати своїх громадян, їхнє право на свободу совісті, право на віросповідання й усі інші природні й невідчужувані права людини, гарантовані Конституцією, бо ми приречені жити в одній державі. Все інше призводить до недовіри, ворожнечі та напруження в суспільстві.
Катерина САМОЙЛИК, народний депутат України.
