Добре все-таки, що відбуваються революції. З дитинства я заздрив своїй бабусі, яка народилася 1899 року: треба ж, із самим Леніним одним повітрям дихала. Але не знав я, дурило малолітній, що мені доведеться розділити сучасність із Кравчуком, Шушкевичем та Єльциним.

 А потім, потім... Аж щоки помаранчевими стають від гордості. Краще промовчати. І ось тепер, коли ціни на місцеві помідори набагато вищі, ніж на привезені бозна-звідки апельсини, і коли ми всі, крім самих революціонерів, пережили всі принади різких рухів важелів історії, мені нарешті вдалося зрозуміти значення слів «свобода слова». У минулому весь «цивілізований світ» кричав: «В Україні немає свободи слова!», і хто знає, може, і не було. Я працював у запорізькій обласній газеті і на собі цього не відчував. Лаяв і міського голову і голову облдержадміністрації, а якщо було за що, то і хвалив, хоча зізнаюся, що дифірамби — справа поетів, а не журналістів. Але якщо світова громадськість казала: немає свободи — значить, немає, сперечатися не буду. Їм там видніше.
А тепер, з приходом нової влади, мені, як і всім громадянам, роз’яснили: і свободи, і слів у нас навалом, тільки в руках втримай. Як тут не порадіти. Ось, думаю я, зараз по представникам цієї влади пройдуся журналістським пером. Саму владу в області не побачиш, але представники, це які в краватках визначеного кольору ходять, активізувалися аж по саме не можу. Депутатська група міськради (будемо називати її просто «Група») з «шашками наголо» накинулася на міського голову, мовляв, «злізь з бочки, і все». Я поцікавився в одного з них, а що це нам, запоріжцям, дасть в сенсі грошей, то він мене ледь не засипав словесами. «Усі витрати на референдуми і перевибори — дріб’язок, зате в нас буде новий голова», — явно на себе натякаючи, заявив активний член «Групи». «Ми багато вулиць перейменуємо в пам’ять про померлого голову, а ще несправедливо заплачене за газ повернемо населенню» і т. д., і т. п.
Господи, скільки можна це слухати. Гроші, один раз віддані державі, ніхто не поверне. Це аксіома, відома кожному радянському громадянину, а перейменування вулиць — справа дорога і дурна, тому що пам’ять про людину зберігається в серцях людей не завдяки назві проспекту, а завдяки справам його добрим, чого нашому колишньому голові не позичати. Очевидно, збагнувши, що маячні ідеї в умах електорату вже не пройдуть, депутатська «Група» кинула свої сили на втручання в чужі інтереси. Наприклад, скаламутити воду на авторинку. Усе це легко і просто. Приходиш у торговий ряд і заявляєш: «Хлопці, а чи не багато ви платите хазяїну?» А ну ж бо вийди зараз на площу і заяви: «Хочу хліб по 20 копійок!». Хто тебе підтримає? Щоправда, в нашому випадку із 1100 продавців відгукнулися аж 20 (!) людей, але й цього виявилося досить. Нашвидкуруч склали звернення до Президента, а чом би й ні, той саме до нас у місто приїхав, — і закрутилося. Прокуратура ранком, санстанція ввечері...
Так, тож я про свободу слова. Подивився я на всю цю метушню і думаю: оце напишу про депутатську «Групу». Написав. Приходжу до однієї газети — не беруть, до іншої — також. Ну мене і розохотило. Та чому власне? Одна, щоправда, тимчасово виконуюча обов’язки головного редактора, відмовилася відповідати, а в іншій дуже наближеній до депутатів газеті, прочитавши мій матеріал, сказали: «Це навіть не смішно». Ось так, друзі, виходить, що говорити про свободу слова, про полярність думок — це навіть не смішно. Та тільки в Конституції у нас записано, що кожна людина може вільно висловлювати свої думки. І це не анекдот. Колись комусь доведеться повернутися до цього документа.

Запоріжжя.