«Доки не подано народові надії на поліпшення його матеріального існування, він не стане всім гуртом до виборення... політичної незалежності».


Іван ФРАНКО.

Щось не те коїться в нашій державі


Будівництво соціально спрямованої ринкової економіки, де збережено регулятивні функції держави, у центрі якої людина і труд, — головна мета стратегічного курсу України. Не випадково одна з основоположних статей Конституції, ст. 1, проголошує Україну, окрім інших ознак, соціальною державою.
На жаль, ця ознака, як і весь спектр соціальної політики, залишалася довгий час дещо декларативною. А з приходом нової влади ми бачимо відродження колишніх недоліків, коли соціальна сфера штучно відокремлювалася від системи економічних перетворень. Можливо, тому в діяльності уряду не бачимо реальної уваги до однієї з найзначущих і найскладніших проблем — визначення шляхів істотного підвищення вартості національної робочої сили.
Ми знаємо, яким є матеріальний рівень життя наших з вами земляків, котрих доля спонукала колись виїхати з країни. Це вельми шановані, заможні люди, на прошарок яких спирається влада багатьох країн. Висновок може бути лише один: якщо пересічний українець — мудра, виважена, роботяща людина — заможно живе в усіх кінцях світу, окрім своєї Батьківщини, щось не те коїться у нашій державі.

Кавалерійським наскоком економіку не врятувати

Прихід свого часу до керівництва Кабміном прагматично і реалістично налаштованих Анатолія Кінаха і Віктора Януковича вперше за роки незалежності дав надію, що зростання економіки і, як наслідок, перші ознаки зростання добробуту стануть візитною карткою України у світовому співтоваристві.
На жаль, до влади повернулися політики-романтики та псевдореволюціонери без досвіду та знань, але з гарячковим бажанням негайно, за одну ніч, сподобатись електорату, народу та друзям за кордоном. Звідси методи кавалерійських наскоків в базових галузях економіки, демагогія та дешевий популізм у соціальній сфері. Повертаються речі, про які ми вже почали забувати — падіння зростання ВВП, уповільнення темпів соціально-економічного розвитку, зростання дебіторської та кредиторської заборгованості, вищим, ніж очікувалося, стає рівень інфляції, маємо нове збільшення заборгованості із заробітної плати, зволікання із впровадженням єдиної тарифної сітки в бюджетній сфері. Зайве казати, що все це негативно позначається на стані і характері соціально-трудових відносин у суспільстві.
Хотілося, щоб уряд спокійно, по-діловому взявся за з’ясування причин того, чому заборгованість із заробітної плати з початку 2005 року в цілому в економіці зросла на 13 відсотків. У вугільній промисловості — на 15 відсотків, на транспорті і зв’язку — на 21, в освіті та охороні здоров’я — відповідно  на 64 та 84 відсотки. Прізвища нових керівників цих галузей всім відомі. Тому ні до чого тут пошук ворогів серед міфічних олігархів, сепаратистів чи посилання на підступність Росії. Йдеться про відверто провальне керівництво економікою. Один лише приклад: уперше після драматичних 90-х років кількість штатних працівників з економічно активних підприємств, які своєчасно не отримали заробітну плату, наближається до мільйона.


Перші прорахунки


Чому я зупинився на цих невеселих обставинах? Тому що прорахунки нового уряду не дають нам змоги просуватися вперед на шляху реформування системи оплати праці. Фракція “Регіони України” у Верховній Раді вказує Кабміну на основні причини низького рівня зарплати, а саме:
— непослідовність та недосконалість бюджетної, податкової, грошово-кредитної систем, політики ціноутворення, що призводять до підвищення споживчих цін;
— зниження рівня організації системи державного та колективно-договірного регулювання на всіх рівнях;
— низький рівень продуктивності праці, відсутність належного нормування праці та неефективне використання трудового потенціалу;
— низька ефективність індексації заробітної плати тощо.
Для “Регіонів України” питання рівня зарплати є не самоціллю, а складовою в системі вдосконалення, реформування системи оплати праці.
Ми маємо всі підстави стверджувати, що нині зарплата, з одного боку, не забезпечує нормального відтворення робочої сили, а з другого — часто зростає незалежно від ефективності виробництва. До того ж виникають неприпустимі диспропорції в оплаті праці не тільки між галузями, а й усередині їх. Нанівець зводиться мотивація до праці.
Не можна ігнорувати і наявність суто українського явища — бідності серед працюючих. У кінці минулого року середній дохід працюючого українця становив більш як 700 гривень. Однак фахівці, соціологи, медики стверджують, що для нормального відтворення робочої сили і посилення мотивації праці має бути щонайменше п’ять тисяч гривень.


Дешева робоча сила обходиться надто дорого


Лише один приклад із мого Запорізького регіону. Як відомо, до недавнього погрому з боку «нової старої влади» головною галуззю, яка давала стабільний, динамічний розвиток економіки, зростання ВВП, була металургія, як і більшість інших базових галузей орієнтована на зовнішній ринок. Відомо також, що конкурентоспроможність металургії тримається на антисоціальному економічному демпінгу — дешевій робочій силі. Ця сама робоча сила тому і не може задовольнити свої потреби на внутрішньому ринку.
Якщо в 1990 році частка оплати праці в собівартості тонни металу, що вироблявся в Україні становила 18—22 відсотки, то нині майже 8 відсотків. Тобто в глобальному масштабі інтереси роботодавців зосереджені на зовнішньому ринку, тоді як інтереси працівників — на внутрішньому. А по-друге — резерви для підвищення зарплати розташовані всередині, в собівартості продукції.
У цілому по народному господарству частка зарплати в собівартості становить від 1 до 10 відсотків, тоді як в Європі чи США цей показник в середньому на рівні 40 відсотків, досягаючи в наукоємних галузях і сфері послуг 90. В 1990 році частка зарплати в національному доході СРСР становила 36відсотків; ФРН — 62. Нині в суверенній Україні в середньому становить 10 відсотків.
Можна говорити, як це роблять нинішні урядовці, про спадщину соціалізму, одним із суперечностей якого була дуже висока норма експлуатації власної робочої сили. Якщо за 8-годинного робочого дня працівник у США на себе працював 6 годин, 2 — на хазяїна, то у СРСР — 5 годин на себе, 3 години — на державу. Але життя дає нам інші приклади. Після недавнього штучного, нічим об’єктивно не обумовленого погіршення умов праці Запорізького алюмінієвого комбінату частка енергоносіїв тут виросла до 50 відсотків, натомість частка зарплати впала до критичних 5.
Страждає виробництво, страждають працівники, недоотримає коштів внутрішній ринок — нова дірка гарантовано створена в бюджеті Кабміном. Все це штучно. Зусиллями конкретних людей.
На жаль, в Україні у структурі собівартості одиниці продукції домінують:
а) енергоносії (на одиницю ВВП в Україні припадає в 6 разів більше енергозатрат);
б) відсоток банківського кредиту (після повернення колишнього керівництва банки знову відмовляються працювати на реальний сектор економіки, пропонують завищені, “короткі” кредити;)
в) непомірні податки (“шарахання”, непослідовність податкової політики нової влади);
г) амортизаційні відрахування.
Для наочності ще один приклад з восьмигодинного робочого дня. Сьогодні в Україні працівник на себе працює 40 хвилин. А решту? Чого, на нашу думку, не розуміли попередні і не розуміє нинішня влада? Того, що в Україні за визначенням не тільки наших, а й світових експертів надзвичайно високий порівняно з європейськими стандартами рівень кваліфікації робочої сили і водночас чи не найнижча в Європі її вартість.
Справа не лише в тому, що низька ціна робочої сили — це одна з визначальних ознак колоніальної економіки, що ця проблема набуває особливої гостроти у зв’язку з формуванням в Україні відкритої економіки.
Низька зарплата у промисловості загрожує деградацією найкваліфікованіших структур національної робочої сили — головного багатства нашої економіки. Нині на багатьох підприємствах високотехнологічного виробництва через відплив кваліфікованої робочої сили втрачено (мабуть, назавжди) можливість виконання унікальних технологічних операцій. Потрібні десятки років, аби поправити стан справ. Розвалюємо систему ПТУ, котрі свого часу відгукнулись на запити ринку і перейшли на підготовку перукарів, візажистів, кухарів та офіціантів...


Пропозиція є, однак немає попиту


На нещодавньому ярмарку вакансій в Донецьку на одинадцять вільних робочих місць припадає один бажаючий обійняти цю посаду. Така само ситуація і в інших індустріальних регіонах України.
Низька зарплата — гальмо розвитку широкосегментного купівельного попиту. Багаті люди ніколи не можуть бути носіями масового попиту. Без зростання попиту не буде розвитку внутрішнього ринку, не буде розвитку виробництва. Не таємниця, що наші пенсіонери доношують одяг, куплений за часів СРСР, живуть у квартирах, отриманих в той час, переживають, аби не вийшов з ладу старенький холодильник чи телевізор.
Низька зарплата — гальмо на шляху впроваджень досягнень НТП. Для управління лопатою, ломом і мітлою не потрібна ні середня, ні тим паче вища освіта. Натомість висока вартість робочої сили — це один з важелів подальшого технічного прогресу. Пригадайте, ми часто замислювалися, чому попередня адміністративна економіка так повільно і незграбно впроваджувала у виробництво відкриття наших вчених? Чому неефективними були численні постанови Пленумів ЦК та постанови уряду в цій галузі?
Одна з причин — низька вартість такого потужного виробничого ресурсу, як робоча сила. Якщо вартість робочої сили висока — стає вигідним впровадження нових високих технологій, які роблять дешевшими виробництво. Якщо ні — то науково-технічні надбання запроваджувати у виробництво невигідно. Його обсяги можна збільшувати екстенсивно — шляхом залучення додаткової дешевої робочої сили. Така спокуса з’являється ще й тому, що у суспільстві створюється ілюзія повної зайнятості населення.
Висока вартість робочої сили — це важливий, а головне, найстабільніший ресурс нагромадження та інвестиції, про які так багато говорять. Треба мати на увазі, що висока ціна робочої сили — це стабільні бюджетні надходження, це гарантовано і прогнозовано стабільні відрахування до всіх соціальних фондів.


На завершення


У калейдоскопі політичних процесів та політиканських ігрищ старі та нові уряди мають постійно пам’ятати, що серед пріоритетних напрямів удосконалення сфери соціального розвитку на першому місці має бути проблема реформування системи заробітної плати. Що реформування оплати праці не може бути одномоментним дійством. І що проблеми, котрі тут нагромадились і під час так званої перебудови, і в початковий період незалежності, можуть розв’язуватися лише на основі розвитку виробництва в усіх сферах народного господарства України.


Ярослав СУХИЙ, народний депутат України, перший заступник голови Комітету з питань соціальної політики та праці, член фракції “Регіони України”.