Доля Черкаського державного науково-виробничого підприємства “Ротор” багато в чому схожа на долю інших підприємств вітчизняної промисловості. Припинення фінансування з боку держави, згортання виробництва, нарощування боргів із зарплати та податків і, врешті-решт, — доведення до банкрутства.

Якщо в 1991 році завод виробляв продукції на 203 млн. 481 тис. грн., то в 1998-му — лише на 882 тис. грн. на рік, що становило 0,4 відсотка колишнього обсягу. Навіть у березні 1997 року, коли підприємство передавалося в управління Агентства з банкрутства підприємств та організацій, первинна вартість основних фондів становила 181,9 млн. грн. Завод мав 1373 різного призначення металорізальні верстати, унікальне одиничне обладнання виробництва провідних фірм Німеччини, Швейцарії, Голландії, Англії та інших країн.
Майже десять років тому на цьому підприємстві можна було поставити великий хрест, бо ухвалою арбітражного суду Черкаської області від 13 вересня 1995 року за позовом кредитора “Черкаситрансгаз” за суму в 38,2 тис. грн. за залишкової вартості основних фондів на 112 млн. грн. (!) було порушено справу про визнання НВО “Ротор” банкрутом.
З цього часу, власне, й почалося поневіряння підприємства у власній державі, яке виявилося їй непотрібним. Мало того, як писала газета “Ділова Черкащина” 19 березня 1999 року, черкаський “Ротор” мав відіграти ганебну роль в історії української промисловості. В інтерв’ю керівника Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій (це була його перша назва) О. Тарасенка “Деловой Украине” 5 лютого 1997 року було сказано: “Приклад “Ротора” повчальний. На його основі можна розробити так званий пілотний проект реструктуризації великих виробничих комплексів, які перебувають сьогодні у тяжкому економічному становищі”. Правда, під поняттям “реструктуризації” автори “пілотного проекту” насправді розуміли щось інше, бо почали з того, що “підселили” НВО “Ротор” нову структуру “Зубр”, якій віддали 64 відсотки майна, залишивши водночас усі борги “Ротору”. Після того за два роки заборгованість із зарплати з 3,1 млн. грн. сягнула 6 млн. грн., кредитна — з 13,6 млн. грн. до 20,6 млн. грн. Більш як 2,5 тисячі працівників відправили в невизначену частково оплачувану відпустку (74 грн. на місяць).
“Ми не можемо більше дивитися в очі голодним дітям”, — наводила слова однієї з робітниць “Ротора” кореспондент газети “Голос України” Лідія Титаренко в статті, присвяченій проблемам заводу.
Тоді ж, у квітні 1999 року, історію про банкрутство “Ротора” “розплутували” Комітет Верховної Ради з питань промислової політики та урядова комісія. І сам його голова А. Кінах був змушений визнати: “Все було зроблено так бездарно, так безгосподарно... Будемо ініціювати введення діяльності “Ротора” в особливий режим з паралельним ініціюванням в парламенті змін у процедурі банкрутства...”.
У той час, коли основна маса робітників заводу “частково відпочивала”, його керівники творили дивні справи. Урядова комісія, яка 22—26 лютого 1999 року проводила комплексну перевірку майнового стану НВО, підкреслила, що “в результаті зазначених рішень і дій (створення на базі НВО двох юридичних структур. — Авт.) створено передумови до безладу в обліку товарно-матеріальних цінностей і, відповідно, їх розкрадання”. Про масштаби крадіжок говорить нині Борис Кошовий, який в грудні 1999 року був призначений арбітражним керуючим на “Ротор”. Замість цехів він побачив руїни. Все, що мало хоч якусь цінність, було зірвано, розтрощено, вивезено на металобрухт, розпродано за копійки або розкрадено. Непридатними стали тепломережа, комунікації, електрообладнання. Саме тоді до Міністерства промисловості було надіслано листа, в якому зазначалося, що на підприємстві стали непридатними 98 відсотків комунікацій і 96 відсотків основних виробничих засобів.
Це був надзвичайно тяжкий час. Але на відміну від попередніх керівників, які — свідомо чи несвідомо, своїми діями чи бездіяльністю — підштовхували завод до прірви, проблеми підприємства взяв на свої плечі новий керівник, котрий поставив за мету відвернути біду. “Тогда считать мы стали раны, товарищей считать” — згадує рядки М. Лермонтова Борис Андрійович. Зібравши всіх, хто ще міг бути корисний для справи й колективу та бажав щиро допомогти перебороти кризу, поставив питання відверто: “Що будемо робити: помирати чи виживати?” Для першого шляху залишилося небагато: допродати залишки. А щоб вижити — відкинути всі сумніви, набратися терпіння і, засукавши рукава, почати працювати. Найголовніше — не втратити віру, що з колін можна піднятися. Колектив вибрав важчий шлях.
Та як було відновити платоспроможність підприємства-банкрута, коли йому взагалі була заборонена будь-яка виробнича діяльність, коли викреслили з усіх реєстрів, звітностей, визнали неіснуючим. Хоча в міністерстві, уряді, на рівні міської та обласної влади погоджувалися, що “Ротору” треба допомогти вижити, однак ніхто нічого конкретно для цього не робив, тільки відхрещувалися як могли.
Сам Б. Кошовий розумів, що вижити можна лише за рахунок власних сил і праці, знаходячи в нинішніх умовах такі можливості, які давали б хоч якісь шанси.
— З усіх, до кого звертався, — розповідає він, — знайшов розуміння й потрібну підтримку в народних депутатів-комуністів від Черкащини та Комітету промислової політики. Саме їхні рекомендації і прохання сприяли тому, що кредитори прийняли рішення про видачу згоди на відновлення безприбуткової виробничої діяльності.
Ми зробили інвентаризацію, зібрали все, що можна було використати в роботі. Задумка була така: з тих 380 одиниць обладнання, що залишилося, створити замкнений цикл для виконання різних замовлень. Відремонтували 11 тисяч квадратних метрів покрівлі, на цей майданчик поставили верстати, налагодили їх роботу, по-новому зробили електромонтаж, комунікації і в такий спосіб створили невеличке підприємство, на якому можна було виконувати різні замовлення з виготовлення предметів від заготовки до гальваніки. Крім цього, організували низку мобільних дільниць, які виконували обробку граніту, виготовляли різні металеві та дерев’яні вироби, клейма для пробірної палати тощо. Де тільки могли, економили. Відмовилися від послуг централізованого постачання тепла, встановивши власне автономне опалення. Тільки на цьому заощадили до 900 тисяч гривень. Ще майже 800 тисяч гривень вдалося зекономити від утилізації хімічних сполук.
Але найбільше всім довелося попрацювати над наведенням елементарного порядку, дисципліни, особливо в боротьбі з пияцтвом та крадіжками. Бувало, що за день через це звільняли по 12—16 осіб. І подіяло. За останні чотири роки на заводі ніхто не випив ні грама спиртного. Працівники дорожать тим, що мають постійну роботу, заробіток, до того ж, якщо спочатку він був малий, то потім поступово підвищувався і нині становить в середньому 600 грн. Створюють належні умови праці. У нас і досі укладається колективний договір з профспілковим комітетом, проводяться дні інформації, бо все це дисциплінує, зміцнює віру в те, що вдасться вижити.
Ми розуміли й те, що без серйозного інвестора, хоч би як намагалися, самостійно “Ротору” з численних проблем не вибратися. Тому пошук їх вели постійно. До нас приходили з пропозиціями на один якийсь цех чи приміщення, але всі чудово усвідомлювали: якщо погодимося — користі не буде. Нам потрібен був такий інвестор, який узяв би майновий комплекс (а це майже десять гектарів виробничої площі) повністю. І нам зустрілися на нашому шляху люди, котрі займаються виробництвом пасажирських автобусів марки “Богдан” і яким потрібні саме такі площі. Почалася співпраця, яка вже сьогодні має непогані для нас наслідки і непогану перспективу. Спільно організували випуск автобусів “Богдан” 144-ї серії та вантажних автомобілів, створили додатково 200 робочих місць.
Нині можна говорити й про наступні кроки — створення бази для випуску легкових автомобілів “Жигулі” 7-ї, 9-ї та 10-ї моделей. Ведуться переговори з деякими іноземними фірмами, що займаються автомобілебудуванням.
Така співпраця обернулася для колективу “Ротора” добрими наслідками. Підприємство повністю розрахувалося з працівниками із заборгованої зарплати (6 млн. грн.), а також з виплат інвалідам, декретницям та з податків у місцевий бюджет і Пенсійний фонд. Складено графік погашення ПДВ. Є всі підстави сподіватися, що вдасться повністю розрахуватися з кредиторами.
Після цього можна говорити, що підприємство “Ротор” підготовлене до повної ліквідації і про передачу майна державі. А на його базі постане нове підприємство у складі концерну Луцького автомобільного заводу. Для нього розпочнеться нове життя.
Отже, за чотири з половиною роки завдяки праці колективу, цілеспрямованості, допомозі тих, хто нас підтримав, з безнадійного банкрута ми зробили підприємство, що привабило потенційними можливостями великого вітчизняного інвестора. “Ротор” відроджується в новому статусі — підприємства автомобільної промисловості. Плановано, що вже через рік тут буде створено не менш як 4—4,5 тисячі робочих місць.
Головний висновок з нашого досвіду полягає в тому, що коли навіть підприємство чи організація і є банкрутом, то їх можна врятувати, зберегти колективи, спеціалістів, вдихнути в них нове життя, перевівши з допомогою інвестицій на випуск нової продукції. Потрібні лише бажання, воля і праця. Щоденно, до сьомого поту.
З цими словами Б. Кошового не можна не погодитися. Адже таких підприємств в Україні не один десяток і не одна тисяча. Щоправда, і таких людей, як Борис Андрійович, очевидно, не так багато. Кардинально вирішити цю проблему могло прийняття закону про повернення майна українському народу, яке перебуває в приватних руках, і щоб контрольний пакет акцій при цьому був у руках держави. Шкода лише, що фракції “Наша Україна”, БЮТ та інші, які обіцяли на Майдані “золоті гори”, під час голосування за такий проект закону натискують кнопки “проти” або не голосують зовсім.
Але якщо звертатися до біблійної мудрості, пора розкидання каміння минає, і їх уже час збирати. В інтересах усіх і кожного зокрема.


Володимир ЄЩЕНКО, народний депутат України, член фракції КПУ та Комітету з питань промислової політики і підприємництва.