Довідавшись, що цілий тиждень я провела в Івано-Франківській області, мої знайомі одразу проявляли інтерес: ну як там? Як живуть люди? Чи не було в нас проблем, пов’язаних з тим, що ми — «східняки»? Чому мене занесло в ті краї? Слово честі, жодного разу не здалося, що запитання ставили просто з увічливості. Людям справді хотілося більше дізнатися про ту частину України, відкіля нібито йде загроза Донбасу. Адже серед населення поширені всілякі такі нісенітниці. Інтерес до Галичини справді був непідробний, тому на запитання доводилося відповідати докладно, почавши із самої ідеї.
Ідея обмінятися групами журналістів західних і східних регіонів України, результатом чого стануть об’єктивні і, головне, незалежні публікації в місцевих виданнях, узагалі-то народилася у власкорів «Голосу України». Але втіленню задуманого в життя, очевидно, перешкодила наша розрізненість. У себе в Луганську ми знайшли можливість здійснити цей проект, вигравши гранд американського посольства в Україні. Проект називався так: «Схід—Захід: шлях до порозуміння». Галичину ми вибрали не випадково. По-перше, під час президентських виборів до Івано-Франківська було відправлено більш як 200 луганських спостерігачів, і це, здається, вже проклало певний місток порозуміння між двома регіонами, а по-друге, як я вже казала, у деякої частини нашого населення асоціативне сприйняття Галичини не на користь цьому регіону, отже, найпевніше, ми мали розвіяти ці настрої, розвінчати деякі міфи і відповісти на запитання, чому ми все-таки ставимося одне до одного насторожено? Спочатку до нас приїхали івано-франківські колеги, і ми їм показали свою область. Потім настав час і нашого візиту в Галичину.

Про любов і нелюбов


Є такий старий гуцульський анекдот.
Кричить Петро своєму кумові через перевал:
— Куме, ви чули, москалі в космос полетіли?
— (Кум дуже радісно) Як? Усі?
Якоюсь мірою цей анекдот підтверджує побутуючу думку про те, що ставлення до росіян у західних українців, скажемо так, не дуже лояльне. Росіяни асоціюються з «совєтами», а «совєти» — головний ворог населення західного регіону України, котрий знищив найдорожче: сотні тисяч людських життів, незалежність, культуру, мову, традиції і останнє — гроші. Коли розвалився Радянський Союз, багато мешканців Західної України втратили свої заощадження, довіривши їх Ощадбанку. Розповідають, що в деяких галичан на книжці лежало до 50 тисяч карбованців і більше.
Якщо Західна Україна за роки «совєтов» багато чого втратила, то Схід країни, зокрема Донбас, багато придбав. Розвивалася індустрія, створювалися робочі місця, будувалися міста і селища. На Луганщину, приміром, на будівництво шахт люди їхали з усіх кінців країни і в 30-ті роки, і після війни. У пошуках роботи прибули до нас і західняки. Осіли, обрусіли, перемішалися. І якщо їхні діти ще вважають себе щирими українцями, то онуки цього вже не відчувають.
Оскільки ми були гостями, то нас заводили з парадного ходу і пригощали найкращим. Але що не під силу було організувати приймаючій стороні, то це любов івано-франківців до свого краю й обласного центру. Ця любов проступала в кожній розповіді, в кожнім запитанні, де б ми не були. А молодий письменник Тарас Прохасько, який провів екскурсію містом і областю, вразив своїми знаннями історії Івано-Франківщини. Він знав кожний пам’ятник, кожну капличку, історичну садибу, будівлю і міг годинами говорити про архітектуру, традиції та долі людей. До речі, наші колеги-журналісти боляче сприймали найменшу репліку з приводу благоустрою міста чи, скажімо, традицій краю. Хоча щодо обласного центру можна висловлювати тільки захоплення. Місто не просто красиве. Його краса доглянута, продумана до найменших подробиць, навіть якихось не головних композицій, і в цілому створює образ затишного, світського, європейського міста. Змушена визнати, що рідний Луганськ виграє хіба що шириною, простором своїх вулиць. Турбота міської влади, безпосередньо самих луганчан про своє місто поки що, на жаль, сповна не проявляється і залишає бажати кращого. Нам би повчитися у франківців.


«Нам нема чого з вами ділити!»


Було помітно, як змінювалося до нас ставлення людей після того, коли вони дізнавалися, з якою місією ми приїхали: знайти шляхи до порозуміння, розвінчати міфи, що існують у середовищі луганського населення. Скажімо, один із міфів переконує, що кожного, хто розмовляє російською мовою, в Івано-Франківську можуть мало не побити. Як розповідав мені міський голова Калуша, один з луганських спостерігачів, студент, три дні їв тільки привезену з дому їжу і вечорами сидів на самоті, боячись виходити на вулицю. Через кожні три години йому телефонувала мама, щоб переконатися: у сина все гаразд, він живий-здоровий, його не отруїли і не побили. Згодом, коли студента «розкодували», він зізнався, що в Луганську його так настрахали, що він боявся їхати в Західну Україну.
З нашої групи журналістів не всі розмовляли українською. Для того  щоб порозуміння було повним, багато керівників, бізнесмени, ремісники без особливої напруги переходили на російську мову. Підкреслюючи тим самим толерантність стосовно і нас, і тієї частини українського населення, яку ми представляли. Не приховую, спеціально прислухалася на вулицях до того, якою мовою розмовляють в обласному центрі. Чула російську мову, до того ж було очевидно, що розмовляли не гості, а жителі Івано-Франківська.
«Нам нема чого з вами ділити» — ця розхожа фраза загалом позитивно налаштовувала, хоча в окремих моментах насторожувала. Коли нема чого ділити, це означає, що немає нічого спільного. Розмова про можливі економічні зв’язки двох регіонів, що відбулася в кабінеті міського голови Івано-Франківська, підтвердила цю думку. У своєму східному сусідові керівник міста поки ще не бачить економічного партнера, навіть не намагаючись досліджувати цей напрям. З одного боку, на всіх рівнях нам демонстрували високий український патріотизм, але водночас національний девіз «Купуйте українське» тут вочевидь не спрацьовує. Перевага віддається польській продукції, якою, до речі, галичани не дуже задоволені. Схоже, вони діють скоріш за звичкою, ніж вдаються до здорового глузду. Щороку в Луганську проводиться міжнародна виставка «Східні ворота», мета якої — допомогти виробникам знайти спільний інтерес. Про таку виставку в Івано-Франківську не знають. Навряд чи це можна кваліфікувати як ігнорування східного партнера. Найпевніше, розвиткові економічних відносин з нами заважає близькість кордонів з Польщею та Румунією.
Утім, малий і середній бізнес моторніший у пошуку ділових партнерів, тому луганський слід успішного економічного співробітництва все-таки нам знайти вдалося, а разом з тим підказати й нові адреси.


«На наших землях нічого не росте, крім волі»


Коли галичани довідуються, що за свою працю луганські шахтарі одержують у кращому разі тисячу гривень, відверто обурюються: як таке можна терпіти? А наші розповіді про наслідки реструктуризації вугільної промисловості, коли гинуть цілі населені пункти, приводять їх до таких висновків: ви сподіваєтеся на державу й у цьому ваша помилка, а ми сподіваємося тільки на себе, свої сили, тому краще живемо.
Частка правди в цьому є. Оскільки мешканці західних областей України не визнавали радянську владу, не довіряли їй, то турбота про добробут своєї родини завжди залишалася головною. Створюється враження, що населення, особливо гірських районів, ніколи, ні за яких умов не втрачало самоповаги і самодостатності. В Яремчі та Коломиї геть усюди стоять добротні будинки, доглянуті косовиці. Розповідають, що у сезон грибів люди на Гуцульщині заробляють неймовірні гроші. Одне слово, у мешканців західного регіону є можливість певною мірою не залежати від держави. Допомагає їм у цьому працьовитість і... вигідне географічне розташування. Точніше, сама матінка-природа.
А ми тут, на Донбасі, стали заручниками колись високого промислового потенціалу і державної турботи. На цю тему вже багато писали й говорили, але у свідомості людей усе одно нічого не змінилося. Вони, як і раніше, покладають надії на державу і не завжди вміють розпорядитися своїми можливостями. Наприклад, частина луганчан, як і франківців, виїхали на заробітки. Сума надходжень від системи обов’язкових офіційних платежів заробітчан у бюджет Івано-Франківської області становить до 30 відсотків. Тут дуже розвинений малий і середній бізнес. Куди вкладають гроші наші заробітчани, сказати не беруся. Як казав один житель у Яремчі: «На нашій землі нічого не росте, крім волі». На жаль! Ми про себе так сказати не можемо.


Замість епілогу


В одній публікації усього не розповісти. Я торкнулася тільки тих тем, які найбільше цікавили моїх знайомих. А якщо казати про головні висновки побаченого і почутого, то вони такі.
Істерію з приводу поділу України на схід і захід розводять передусім політики, випустивши на волю свої емоції. Це ще раз підтвердили «круглі столи», організовані в Луганську й Івано-Франківську в рамках проекту. Так, на жаль, Україна продовжує залишатися поляризованою державою й у ній поки що не помічені радикальні дії уряду, які вели б до зближення народ України. Немає національної ідеї, яка дала б поштовх до єднання. Разом з івано-франківськими колегами ми обговорювали цю тему і дійшли висновку, що для вироблення такої ідеї Україні потрібно щонайменше десять років. Але ж ми не чекатимемо стільки, правда?