Майже півтисячі кілометрів дорогами Волині проїхав наш кореспондент, щоб вручити подарунки газети її передплатникам

Матінка-випадковість вибрала трьох передплатників «Голосу України» для отримання подарунків від Рожищенського сирзаводу в різних районах області.
Разом із заступником директора підприємства Володимиром Літвінчуком на другий день Трійці, в день Духа святого вирушаємо в неблизьку, майже в півтисячі кілометрів дорогу. Час вибрано не випадково: всі наші призери — жителі сіл, і в будень їх дома застати важко. Найперше плануємо вручити виграш у селі Городище Луцького району. До нього з обласного центру кілометрів з двадцять п’ять.

— Як знайти хату Грищуків, — запитуємо в гурту молодиць, які йшли до сільської церкви.
— Перед фермою повернете направо. Третя хата від краю. Там тепер Борис Гащук живе. Він водієм КамАЗу в нашому господарстві працює.
Заходимо до затіненого деревами двору. На порозі з’являється середніх літ чоловік. Пояснюємо мету нашого візиту. Видно, як у господаря від хвилювання затремтіли губи:
— Тато любив читати «Голос України», особливо матеріали про минулу війну, учасником якої був. Він помер. Завжди передплачував вашу газету. Тепер це робитиму я.
Подарунки від «Голосу України вручає спонсор: заступник директора підприємства Володимир Літвінчук.
— Наші сири — одні з найкращих в Україні. Знають нашу продукцію за відомою торговою маркою «Роси». Щороку наше підприємство бере участь у різноманітних виставках і ярмарках. Жодного разу не поверталися без високих відзнак. Загалом маємо понад шістдесят золотих, срібних і бронзових медалей, нам також вручено приз «Золота торгова марка України». Продукцію Рожищенського сирзаводу можна купити в Києві, Харкові, Запоріжжі, Донецьку, інших великих містах України. Майже половину її відправляємо до Росії. Географія поставок дуже широка: від Калінінграда на заході — до Комсомольська-на-Амурі на сході. Тож хай і вам, Борисе Петровичу, смакують наші сири.
Треба віддати належне керівництву Рожищенського сирзаводу, яке не поскупилося, формуючи набори своєї продукції: в кожному по сім майже півторакілограмових головок твердого сиру різних найменувань і такої ж ваги шматок «Селянського» масла, десять пачечок плавлених сирків. У магазині стільки і за 250 гривень не купиш. Оскільки така продукція довго лежати не може, то клопіт з доставкою призів передплатникам «Голосу України» завод теж узяв на себе.
До наступного призера нашої лотереї Григорія Міщука потрібно їхати в інший кінець області: село Штунь Любомльського району. Коли ми зупинилися біля його будинку, спідометр «Жигулів» вже накрутив двісті кілометрів.
— Знаєте, я ледве не втнув дурницю, — зізнається господар. — Збирався написати до редакції, чому це я кожного року надсилаю квитанцію про передплату «Голосу України», а жодного разу подарунка не отримав. Але добре, що вчасно схаменувся. Майже годину ми розмовляли з 83-річним Григорієм Меркурійовичем. Дізналися, що він учасник війни. До Берліна не дійшов якихось 15—17 кілометрів. Отримав важке поранення. Потім воював проти Японії. У Пхеньяні його комісували, дали першу групу інвалідності.
— З цією першою групою мав одну цікаву історію, — хитро мружить очі ветеран. — Якось викликають мене до Любомльського райкому партії і пропонують стати головою колгоспу в Олеську. А господарство там слабеньке було, щороку керівників міняли. Кажу їм: де ж ви бачили, щоб інвалід першої групи ставав головою. Скривилися, але нічого не відповіли. Тільки через місяць викликають мене до Ковеля на медкомісію. Переводять на другу групу. А трохи згодом і зовсім знімають інвалідність, хоч як і раніше почувався кепсько. Кличуть знову в райком. «Ну що тепер скажеш, Міщук?» І сміються. Мусив дати згоду. Дружина дізналася, та в плач. А я жартую: не журися, через рік буду вдома. Але повернувся більш як через двадцять років. І земля в Олеську виявилася непоганою, і люди працьовитими (раніше вважали навпаки). Все велося в нашому колгоспі добре, особливо льонарство. Давало воно нам найбільші прибутки. За досвідом приїздили навіть з Києва. Ланкових орденами нагороджували. Шкода, що тепер в області про льон зовсім забули.
Ще одна цікава деталь нашої зустрічі в Штуні. За кілька днів до неї зателефонував до голови райради Михайла Ющука, щоб попросив голову сільради передати Міщуку про наш наступний візит.
— Навіщо когось турбувати, я й сам скажу, — почув у відповідь. —Григорій Меркурійович мій тесть і я живу разом з ним.
Хай читачі не підозрюють нас. Отримав свій подарунок тесть
районного керівника цілком випадково. А може, й ні. Адже вже п’ятнадцятий рік виписує нашу газету і щораз надсилає квитанцію. Як зізнався Григорій Меркурійович, він вже ходив на пошту, щоб передплатити «Голос України» на 2006 рік. Відмовили, ціни ще не знають. З такою ж шаною ставиться до нашого видання і його зять. Та й загалом у Любомльському районі парламентська газета популярна. Тираж на друге півріччя знову зріс.
Ще до одного володаря подарунка від Рожищенського сирзаводу Василя Писачука їхати треба найдальше. Село Піща Шацького району, де він мешкає, розташоване за 190 кілометрів від Луцька, на самому кордоні з Білоруссю. Василь Микитович уже знайомий з нами. Два роки тому він отримав від «Голосу України» чоловічий светр. З нами відвертий: подарунок йому сподобався. Газету як читав, каже, так і читатиму. Тут наш союз надійний!
А що чутки селом поширюються швидко і без телефону, дізналися в місцевому кафе, куди зайшли, щоб вгамувати спрагу кухлем пива. Приємно здивувала почута там інформація, що Василю Писачуку привезли від «Голосу України» подарунок на 250 гривень. Потішилися, що маємо таку хорошу рекламу.
Хоч Піща і велике село, але нас тут швидко вирахували. Та й ми не уникали розмов на складні теми. Почули від селян, що місцеве господарство ледь дихає, що єдиний дохід у них від збору грибів та ягід, а ще від заробітків у сусідній Білорусі. Не менш цінну інформацію ми почерпнули і на розташованому в Піщі міждержавному пункті пропуску. Молоде подружжя з Любомля, перед тим, як перетнути державний кордон, розповіло, що вони нещодавно закінчили вищі навчальні заклади в Луцьку, але роботу вдома знайти не можуть. Зате в Білорусі в одному з колгоспів їм пообіцяли не лише хороші посади, а й житло. Що колгоспи там не порозвалювали, як в Україні, а навпаки допомагають їм. Тому в селах ще будуються, є в людей і робота, і заробітки. Побажавши їм удачі, знову йдемо до села.
Побачивши там нульового кілометрового стовпчика, не утримуємося від спокуси сфотографуватися біля нього. Тут починається Україна. Там, за вказівним щитом, уже Білорусь. Захотілося, щоб наші люди не виїздили туди в пошуках заробітків, щоб знаходили щастя в себе на батьківщині.
Залишали це віддалене село вже надвечір. Його мешканці бажали нам доброї дороги. А ми були задоволені, що не тільки зустріли тут старих, а й знайшли нових прихильників нашої газети.

Волинська область.