Патріарху вітчизняного кримінального права, талановитому педагогу та організатору вищої юридичної освіти України, академіку Академії правових наук, першому проректору Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Володимиру Володимировичу Сташису виповнюється 80 років

Вдячні учні завжди пам’ятають свого старого, мудрого і доброго вчителя. Якщо завтра професора В. Сташиса водночас прийдуть привітати з ювілеєм тільки його найуспішніші вихованці — академіки і професори, міністри і генерали, адвокати і народні депутати, керівники органів прокуратури, суду, служби безпеки, — то навряд чи в просторому залі ректорського корпусу юридичної академії, якій він віддав усе життя, всім їм вистачить місця.


Буду щасливий, якщо моїми книгами користуватимуться тисячі студентів та викладачів


Не обділений сановитими посадами і відзначений високими званнями — професор права, доктор наук, академік, заслужений працівник вищої школи України і заслужений діяч науки і техніки України, кавалер найвищих державних нагород України, СРСР та інших держав, більш як сорок років незмінний перший проректор, понад двадцять років представник України в Міжнародному гаазькому суді, — Володимир Володимирович ніколи в житті не намагався зайняти не своє місце: ніхто про нього нічого подібного не сказав і напевне не скаже. Скромний і вимогливий до себе, він ніколи не дозволяв оточувати себе розкішшю, незаслуженими привілеями. Донині проживає з дружиною у звичайнісінькій двокімнатній квартирі. Найціннішими подарунками вважає картини, які одразу передає академії. А напередодні ювілею пожертвував альма-матер і найдорожче своє матеріальне надбання — унікальну власну бібліотеку, яку збирав усе життя.
— Знаєте, я частенько гортаю дорогі для мене сторінки, згадую минуле, пережите і думаю, що майже нікого з тих великих людей, які дарували мені колись свої книжки, робили в них дарчі написи, вже немає. А я все ще живу...
У вересні 1946 року я вперше переступив святий для мене поріг Харківського юридичного інституту. Закінчив його з відзнакою, вступив до аспірантури, захистив дисертацію за спеціальністю «кримінальне право», а у вересні 1956-го,
у 28 років, уже був обраний на посаду завідувача кафедри кримінального права і процесу.
З перших кроків у науці я почав збирати власну бібліотеку. Багато книг купував, багато дарували автори. Мені поталанило бути знайомим, дружити з багатьма відомими вченими у сфері права. Як результат їх дружнього ставлення до мене — тисячі книг з автографами. Крім того, я зібрав за півстоліття і всю юридичну періодику. От і попросив рідну академію прийняти від мене цей скромний дар. Почуватимуся щасливим від того, що віднині моєю бібліотекою користуватимуться тисячі студентів і викладачів, юристів-практиків.
— Як будете жити далі без своїх улюблених книг?
— Звикатиму. Ще раніше подарував дитячому будинку художню літературу. Правда, дещо залишив і собі. В моєму невеличкому домашньому кабінеті на полицях три-чотири сотні книжок, зібрання авторів, яких я дуже шаную, без яких справді не зможу жити і до яких звертаюся майже щодня.


А в дарунок на вісімнадцятиріччя — бойове хрещення


Незважаючи на свій поважний вік, Володимир Володимирович зберіг не тільки хорошу фізичну форму, а й непідвладні рокам неординарні інтелектуальні здібності. Він, наприклад, цитує напам’ять не лише закони, які розробляв, а й вірші улюблених поетів, до того ж не заради бравади, а лише тоді, коли думка поета гармонізує з його власними міркуваннями. Події півстолітньої давності згадує в таких подробицях, наче вони відбувалися вчора. Проблематичні питання вітчизняного права тлумачить з такою ясністю і простотою, наче йдеться про звичайнісінькі буденні речі.
Утім, його життя не назвеш простим. У 1941 році встиг закінчити у Сумах лише вісім класів. В евакуації освоював професію тракториста. У 1943-му Володі Сташису виповнюється лише сімнадцять, однак він стає курсантом піхотного училища, а в дарунок на своє вісімнадцятиріччя одержує не офіцерські погони, а бойове солдатське хрещення на передовій.
Звання молодшого лейтенанта здобув у бою, а заразом і посаду комсорга батальйону. Того самого 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії, який брав Берлін, штурмував Рейхстаг і піднімав над ним Прапор Перемоги. Щоправда, молоденький лейтенант у той переможний час, важко поранений, паралізований, майже не сподівався встати коли-небудь на ноги. І все-таки він переміг, хоча досі носить у своєму тілі майже два десятки осколків війни.


Не повірите, але після війни я навіть не мріяв про кар’єру юриста


— Володимире Володимировичу, ваша біографія дещо схожа на біографію героя кінофільму «Місце зустрічі змінити не можна», вашого тезки Володі Шарапова. Правда, молодий лейтенант-фронтовик Володя Сташис не ганявся з пістолетом у руці нічними вулицями за злочинцями, але вже в студентські роки виконував обов’язки народного судді...
— Не повірите, але я після війни навіть не мріяв про кар’єру юриста. Фронтовик, інвалід, ходжу по Харкову з паличкою, шукаю, куди себе подіти. А тут оголошення: «Харківський гірничий індустріальний інститут приймає мобілізованих на перший курс». Вступив на будівельний факультет. Але в технічному вузі потрібно було багато стояти за кульманом, а з моїми пораненнями... Одне слово, лікарі порадили йти в гуманітарії.
На місці юракадемії були самі руїни. Вцілілим залишився лише маленький корпус у дворі. Заходжу до ректора. «Але ви запізнилися, іспити закінчилися, — каже він. — Йдуть заняття, на перший курс одних Героїв Радянського Союзу зараховано шість чоловік». Що робити? На третю полицю вагона, до Наркомату юстиції. Нарком, з огляду на мої фронтові заслуги, поранення і на те, що я вже навчався у вузі, дозволив як виняток вступити на перший курс. Сміливо заходжу до ректора: «Я дуже поважаю наркома, але поки ти їздив туди-сюди, наш вуз підпорядкували іншому відомству».
Здаватися було не в моїх правилах. Я знову на поїзд, до іншої приймальні, а там велика дошка з написом: «Голова комітету студентів і абітурієнтів не приймає». Але фронтовика прийняв і, зважаючи на дозвіл наркома, виніс таке саме позитивне рішення — «Зарахувати». Цей документ з такими важливими тоді для мене візами і досі зберігається в моїй особовій справі.
А стосовно судочинства, то я, справді, деякий час і навчався, і водночас виконував обов’язки народного засідателя. А нерідко — і судді, приймаючи рішення іменем держави. Юристів після війни не вистачало. Інколи в день розглядав до десяти справ, а вночі знову сідав за книжки.


Проект Кримінального кодексу України 1960 року відзначався повагою до прав людини


На посаді завідувача кафедри, якою В. Сташис керував упродовж 35 років, якнайліпше розкрився його талант педагога, вченого, організатора. За цей період було підготовлено понад 50 кандидатів та 8 докторів наук. У такий спосіб була створена авторитетна школа харківських криміналістів, широко відома не лише в Україні.
За радянських часів Харківський юридичний інститут вважався кращим в СРСР. У незалежній Україні Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого за результатами рейтингу «Софія Київська» не раз визнавалася кращою серед юридичних вищих навчальних закладів.
Проте професор В. Сташис ніколи не спочивав на лаврах успіху. За його активної участі був розроблений проект Кримінального кодексу України 1960 року, який уже тоді відповідав високим принципам законності, демократії та гуманізму, поваги до прав людини. Разом зі своїми колегами-криміналістами він працював у групі Кабінету Міністрів України, яка підготувала проект і нового Кримінального кодексу України.
Понад сорок років він незмінний перший проректор, який зумів спрямувати зусилля всіх кафедр на постійне вдосконалення підготовки висококваліфікованих юристів, на створення нової структури академії. Тепер до її складу входять Інститут підготовки кадрів для органів прокуратури, Інститут підготовки слідчих для СБУ, Інститут підвищення кваліфікації, 13 факультетів, філіали в Полтаві і Сімферополі.


Наші випускники стовідсотково працевлаштовані


— Що означає бути кращим юридичним вузом країни?
— Наш вуз виник на базі юридичного факультету Харківського університету і нещодавно відзначив свій 200-літній ювілей. У нас чудові наукові традиції, потужна матеріальна база, передові освітянські методики і технології.
Знаєте, на початку 50-х років М. Хрущов пообіцяв покінчити через 20 років із злочинністю і закрив шість із дев’яти вищих юридичних навчальних закладів країни. Харківський інститут ця доля оминула, ми справді були кращими в СРСР, на нас було покладено завдання готувати юридичні кадри не лише для України, а ще й для кількох республік.
Сьогодні ми навчаємо рівно стільки студентів, скільки замовляє держава. Можна довго говорити про те, які хороші студенти і викладачі в тому чи іншому вузі, але гріш ціна таким словам, якщо випускники не можуть знайти собі гідну роботу. Фахівці, яких готуємо ми, бажані скрізь, вони стовідсотково працевлаштовуються.
Ми майже щороку вводимо в дію нові навчальні корпуси, спортивні споруди, об’єкти культурного призначення, гуртожитки. Мало хто вірить, але це факт: за роки незалежності наша матеріальна база зросла майже в чотири рази, з 65 до 220 тисяч квадратних метрів.


До його слів прислухаються міністри і президенти


Одним із основних напрямів наукових досліджень В. Сташиса є вчення про покарання. Він послідовно добивався скасування в Україні смертної кари, доклав чимало зусиль для проведення відповідної реформи кримінального законодавства. Багато уваги приділяє одному з найважливіших питань кримінального законодавства і кримінально-правової науки — проблемі кримінальної відповідальності за злочини проти особи. Ним розроблено і загальні питання, і проблеми кримінальної відповідальності за окремі види злочинів проти власності. Постійним предметом наукових інтересів В. Сташиса ще з аспірантських років є проблема боротьби зі злочинами у сфері господарської діяльності. Цьому присвячено не лише багато його праць, а й численні дослідження його учнів.
Упродовж кількох років В. Сташис очолював Харківське відділення україно-американського Центру вивчення організованої злочинності, який був створений Американським університетом (Вашингтон, США) та НЮА імені Ярослава Мудрого. Він не раз виступав з лекціями у багатьох навчальних закладах Європи та Америки. До його точки зору прислухаються керівники правоохоронних органів і президенти не лише країн СНД, а й західних держав.


Я глибоко переконаний, що смертна кара — не панацея у боротьбі зі злочинністю


— Володимире Володимировичу, Україна стала державою, в якій де-юре і де-факто людське життя визнано найвищою цінністю, а смертна кара взагалі скасована. Не жалкуєте?
— Анітрішки! Напевно, мало хто знає, що смертна кара абсолютно не розв’язує жодних проблем. Тоталітарний режим розстрілював без судових вироків десятки, сотні тисяч узагалі ні в чому не винних людей. Лише за резолюціями нашого найбільшого «правдолюбця» М. Хрущова в Україні було страчено 850 тисяч осіб. Хіба це не жахливо? І хіба це щось змінило? До того ж до смертної кари в нас традиційно засуджували лише за державні злочини, за вбивства ми ніколи не виносили вищу міру покарання.
Але чому я був і залишаюся ініціатором скасування смертної кари? Чому добивався, щоб її існування у нас було визнано таким, що суперечить Конституції? Бо весь цивілізований світ її скасовує. Бо ніхто не може позбавити людину життя, яке дав їй сам Господь Бог. Тому що помилка у разі винесення смертного вироку вже не може бути виправлена. А від того, що страченого потім реабілітують, ні йому, ні його близьким не стане ліпше.
Цілком закономірне запитання: чи зросла у нас кількість тяжких злочинів після того, як ми скасували цю вищу міру покарання? Ні, навпаки зменшилася, майже вдвічі. За перший квартал нинішнього, 2005, року в нас на 100 тисяч населення тільки 7 умисних вбивств. Для порівняння: в царські часи, в помірні роки СРСР — 5,5, в перші роки незалежної України — аж 12. Проте й нині в Білорусі — 18, в Росії — 20 і навіть у спокійній Естонії — 16.
У США смертна кара в половині штатів заборонена, в деяких — мораторій. Але коли у США смертна кара існувала майже на всій території країни, то там за рік виконувалося до десяти смертних вироків, тоді як в Україні, яка менша за кількістю населення в 5—6 разів, — кілька сотень! Тому я глибоко переконаний, що смертна кара — не панацея у боротьбі зі злочинністю. Бо знаєте, коли раніше навіть за крадіжку хлібини кат міг четвертувати на майдані жертву, то гаманці в цей час у натовпі вирізали з особливим завзяттям.


Моя найвища нагорода — моя дорога дружина


— Володимире Володимировичу, вам — 80! Ви у чудовій фізичній формі, а вашій працездатності можуть позаздрити навіть молоді і прудкі колеги. В чому секрет такого продуктивного довголіття?
— Думаю, у праці. Я все життя встаю о шостій ранку. До 65 років щодня бігав 10 кілометрів. Тепер щоранку ходжу 6—7 кілометрів. На сніданок дружина завжди готує мені вівсяну кашу, салат зі свіжих овочів, сир і чай, щось смачніше, перчене лікарі заборонили ще після поранень. І вперед, до 17.30 без перерви! А спати варто лягати близько 10-ї години вечора.
— Ви ніколи не палили?
— Та ні, грішив. Почав у 1940 році, коли мені виповнилося п’ятнадцять і я закінчив 7-й клас. Прийшов додому, поклав похвальну грамоту і сказав: «Дорогі тато й мамо, із завтрашнього дня я починаю курити». З того часу вони мені давали раз на тиждень певну суму грошей, щоб я міг купити собі найдешевші цигарки. А розпрощався з цією, безумовно, поганою звичкою 12-го квітня 1961-го. Того дня, коли Юрій Гагарін полетів у космос, а я вперше в житті отримав маленьку ізольовану квартиру, бо до цього ми з дружиною постійно «мандрували» по комунальних. Ось так я відзначив початок космічної ери людства.
За багаторічну звитяжну працю Володимир Володимирович був нагороджений найвищими державними нагородами України, десятками орденів і медалей Союзу РСР. Йому вручали нагороди у Франції, Великій Британії, США, Росії. Він є кавалером Всесвітнього ордена науки-освіти-культури Європейської академії інформації, членом Лондонської дипломатичної академії, Європейської асоціації законодавства, Європейської асоціації кримінологів. Очолює науково-консультативні ради або бере в них участь при Президентові України, Верховному Суді, Міністерстві юстиції, Генеральній прокуратурі. Обирався впродовж чотирьох скликань депутатом місцевих рад. Почесний громадянин міста Харкова...
— Володимире Володимировичу, а яка з нагород для вас найцінніша?
— Моя дорога дружина, Ольга Олександрівна. Ми з нею разом з 1948 року. Подолали всі незгоди, виховали доньку, радіємо за наших онуків — Володимира та Люсьєну. В минулому вона прокурорський працівник, старший радник юстиції, два десятки років очолювала відділ Харківської прокуратури. Це чудова людина, яка завжди про мене піклується. Це моя найвища нагорода, завдяки їй я й досі живу і ще непогано почуваюся. А якщо говорити більш серйозно, то мені було приємно, коли моя праця скромного вченого-юриста, єдиного з України, була відзначена найвищою нагородою СРСР — орденом Леніна.
— Ви у своєму роду перший юрист. А ким буде онук Володя?
— Онук не буде юристом, у нього хист до математики й хімії. Колись я хотів, щоб донька була правознавцем, але вона стала лікарем, і досить успішним. Напевне, кожен у цьому житті має пройти свій шлях.

Харків.