«Веселе вино розкриє думи мудреців і таємні задуми», — стверджував за п’ять століть до нашої ери великий Платон. Але сьогодні виноробна галузь перебуває на новому етапі випробувань. А тому про її проблеми — тверезо.
До кінця 60-х СРСР посідав четверте місце у світі за площами виноградників і виробництвом вина. При цьому за 10 років було отримано більш як 1300 міжнародних медалей, з них близько 700 — золотих.

У ході перебудови, по суті, було зруйновано всю систему виноробства і виноградарства, відновити яку, незважаючи на локальні успіхи, не вдається вже протягом 19 років. Наприклад, у Миколаєві було знищено виноградний плодорозсадник, що забезпечував посадковим матеріалом цілу низку областей. Стала вже нормою закупівля саджанців винограду за кордоном, бо потрібні сорти в Україні більше не культивують. Мало того, наш «різновид» ринку породив такі «нові технології», як виготовлення вина з порошків, додавання різних хімічних інгредієнтів і т. д.
Вважаю за потрібне пояснити: ця стаття не закликає до повернення «назад у СРСР», а лише відзначає особливу важливість об’єднання взаємопов’язаних галузей і інститутів в іншу господарську модель, як найадекватнішу відповідь на виклики, породжені майбутнім вступом України до СОТ.
Згадаймо, наприкінці 90-х років, при вступі до СОТ Греції, там спостерігалися серйозні виступи місцевих виноградарів, оскільки традиційної для Греції галузі одразу було завдано значної шкоди. Тоді винороби і виноградарі навіть перекривали транспортні магістралі, тому нам, хто далебі не має сьогодні такої стабільної системи виробництва, як тоді в Греції, тим більше необхідно виробити застережні заходи.
Перше, що зазвичай спадає на думку, коли ми розмірковуємо про створення конкурентної переваги, — залучення додаткових інвестицій, впровадження нових технологій, реформа оподаткування, оптимізація кредитної політики. Усе це, звісно, потрібно, — як, зокрема, «довгі» кредити, реальність отримання яких дорівнює нулю. Відомо адже, що виноградники починають плодоносити лише на п’ятому році. А оскільки банки вимагають застави під надання кредиту, закладати підприємствам доводиться повністю основні фонди, вартість яких занижується вдвічі-втричі, унеможливлюючи поточне кредитування. Щодо оподаткування, «податкова війна» (точніше — війна лобістів від виноробства з лобістами горілчаного виробництва) уже давно нав’язла в зубах.
У одному з газетних інтерв’ю голова правління ВАТ «Коблево» В. Бабинін зазначив, що «виноробна галузь, на жаль, уже давно розділилася на дві структури: Укрвинпром і Укрсадвинпром, кожна з яких сама по собі (курсив мій. — М. К.) дуже слабка... Податки, що не дають розвиватися виноробству, приводять до збільшення цін на продукцію і як наслідок — зменшення обсягів виробництва, зниження податкових надходжень. Виноробство, що не розвивається, пагубно позначається на виноградарській галузі, а це, якщо дивитися глибше, веде до виникнення соціальної напруженості, зменшення кількості робочих місць серед сільського населення, а в підсумку — до збільшення дотування безробітних» («Южная правда», 08.04.04).
Але розв’язання перелічених вище проблем (інвестиції—технології—кредити—податки) недостатньо: адже ми, зі своєю «недовідродженою» підгалуззю, зіштовхнемося, на власному ринку, з конкурентами — виробниками, в яких вони давно вже якщо не розв’язані, то принаймні оптимізовані.
Для компенсації нашого відставання нам потрібна економічна модель, що створює технологію високих можливостей. Підвищення продуктивності в одній галузі має спричиняти підвищення продуктивності в інших галузях. І добробут регіону в цілому залежить таким чином від продуктивної діяльності розташованих там фірм. Тобто, якщо на тому ж півдні України сусідять, скажімо, виноградники, винарні, рекреаційні зони і турфірми, то їх економічна діяльність має бути взаємозалежна.
Відповідно до теорії кластерів галузь будується на вже наявній концентрації компаній і заохоченні розвитку у певних сферах діяльності з сильними зв’язками усередині кожного кластера. (Нагадаю: у тому-таки СРСР найкращим районом щодо якості вироблених вин вважався південь України).
І тепер нам потрібно просто заново «скласти пазли».
Перше. Виявити географічну концентрацію подібних фірм (як у тому ж раднаргоспі).
Друге. Визначити ланцюжок фірм і організацій, пов’язаних з ними по вертикалі.
Третє. Знайти горизонтальні зв’язки з підприємствами з інших галузей, що мають спільні канали поставок і (чи) збуту, або які виробляють побічні продукти (послуги). Сюди ж, у горизонтальні ланцюжки, включаються фірми, що використовують схожі спеціалізовані чинники виробництва або технології.
Четверте. Виокремити організації, які забезпечують для сконцентрованих за вищезгаданими принципами підприємств спеціальні навички, технології, капітал (що особливо важливо при нашій своєрідній кредитній політиці), інфраструктуру й інформацію. А також асоціації, до яких входять виокремлені підприємства. (Оце і є справжнє місце Укрвинпрому та Укрсадвинпрому: лобіювати інтереси, а не спускати вказівки).
І, нарешті, п’яте. Треба визначитися з тим, які урядові та інші структури істотно впливають на виявлені взаємопов’язані та географічно сконцентровані підприємства.
Для чого все це потрібно?
Для того, що в процесі глобалізації економіки (а СОТ є одним із механізмів, що забезпечують поступальність цього процесу) основними гравцями і конкурентами стають не ТНК (транснаціональні компанії), а саме виробничо-територіальні об’єднання, вже апробовані у світовій економіці. Тобто кластери.
Чому кластери, а не ТНК, які значно більше асоціюються в повсякденній свідомості з глобалізацією? Насамперед тому, що жодна ТНК не вважає економічно доцільним вирішувати весь спектр проблем, що є в тім чи тім регіоні, — нехай навіть там базується її велике виробництво. У кращому разі ТНК перейметься проблемами, від яких залежить працездатність зайнятого на цьому виробництві персоналу. У гіршому, що імовірніше, — виробництво буде перенесено в той регіон, де населення таке невибагливе, що заплющить очі на всі проблеми, — аби з’явилася робота.
Що потрібно, щоб регіон процвітав завдяки бізнесу, який у ньому базується? Виявити свій потенціал, тобто ті самі групи підприємств і організацій, що створюють собі додаткову перевагу саме за допомогою взаємодії і поділу праці (не створювати десять компаній з повним циклом, а глибоко інтегрувати наявні компанії зі спеціалізацією: одні вирощують виноград, другі роблять вино, треті — пляшки, четверті все це збувають).
Гарантії розвитку кластера не існує, але головне — запустити «ланцюгову реакцію» (взаємодія дедалі нових фірм). Дуже важливо, наскільки адекватно місцеві представницькі структури реагуватимуть на потреби кластера.
Відомо, що кластери виникають там, де є база локальних переваг для їхньої побудови, на основі особливостей регіону. І роль влади зводиться, по суті, спочатку лише до одного: саме їй краще виступити з ініціативою скликання форуму фірм та організацій, залучити для розробки концепції кластера відповідні урядові агентства. Може влада допомогти розвитку кластера ще й за рахунок інвестицій у транспортні комунікації та іншу інфраструктуру.
В умовах перехідної економіки може бути організований відповідний урядовий департамент. Але набагато важливіше, щоб кластер підтримувався спеціально розробленими для нього законодавчими положеннями, і щоб державна політика не обмежувала ці положення, затверджені на рівні регіону. В міру розвитку кластера роль держави і зовсім має бути зведена до мінімуму: включаються суто ринкові механізми.
До речі, кластер виноробів давно й успішно функціонує у Каліфорнії і включає широкий ряд супутніх галузей, що забезпечують підтримку і для виноробства, і для вирощування винограду. Щодо вирощування винограду простежуються важливі для кластера сильні зв’язки як з каліфорнійською індустрією ресторанів і виготовлення харчових продуктів (побічні продукти), так і з туристичним кластером у Напе та інших виноробних регіонів штату (порівн. сусідство ВАТ «Коблево» з курортною зоною, «вбудованість» Одеського заводу шампанських вин у низку знаменитих санаторіїв, не кажучи вже про давній взаємозв’язок курортів і виновиробництва в Криму).
До співпраці з виноробами в Каліфорнії залучено також Каліфорнійський університет у Дейвісі, програма якого з виноградарства популярна в усьому світі (нагадаю, що крім центра «Магарач» у Криму ми маємо спеціалізований інститут ім. Таїрова в Одесі), а також спеціальні комітети Каліфорнійського сенату й асамблеї.
Ілюструючи на прикладі каліфорнійського виноробного кластера вищенаведені вичленовування вертикалей і горизонталей, перелічу їх.
Отже, ядром кластера є тандем: садівники — виноградарі і винарні — виробничі потужності. За вертикаллю згори — Комітет з виноробства і виноробної промисловості, знизу — Інститут виноробства, Каліфорнійський університет, кулінарні інститути.
Щодо горизонтальних ланцюжків, вони досить розгалужені. Так, садівники і виноградарі одночасно (!) входять до каліфорнійського сільськогосподарського кластера, а винороби — до кластера харчової промисловості, і обоє (винороби і харчовики) взаємопов’язані з туристичним кластером (для порівняння процитую директора Асоціації виноградарів і виноробів України В. Пономарьова: «Викликає багато запитань досить дивна політика ресторанного бізнесу стосовно українських виноробів. Зайдіть до будь-якого з наших ресторанів. У кращому разі вітчизняні вина там будуть представлені однією-двома позиціями». «Комсомольская правда», 28.04.05).
Окрім цього виноградарська частина розглянутого кластера пов’язана із сортовим фондом; виробниками добрив, пестицидів і гербіцидів; виробниками обладнання для культивування винограду і постачальниками технологій зрошення.
Виноробна складова розглянутого кластера по горизонталі виходить на виробників виноробного обладнання; постачальників бочок; постачальників пляшок; постачальників кришок і пробок; виготовлювачів етикеток; фахівців з реклами; спеціалізовані журнали.
Повернімося до наших реалій.
Попри відсутність системної державної політики стосовно виноробства і виноградарства, вдалося зберегти площі виноградників, систему первинного і вторинного виноробства і, нарешті, фахівців.
Сьогодні держава робить спроби підтримки виноробства і виноградарства, хоча кожен з міністрів агропромислової політики, які часто змінюються, змінює форми цієї підтримки не відповідно до продуманої державної програми, а згідно з власними поглядами. Було б правильніше продовжувати реалізацію затвердженої програми за будь-якого «правлячого режиму».
Державна підтримка галузі здійснюється через держбюджет, за рахунок надходжень коштів від збору на розвиток садів і виноградників, але все та ж відсутність системного підходу знижує результативність цієї підтримки.
Тим часом, з огляду на перспективи вступу України до СОТ, нам просто необхідно створити передумови, що дають змогу національним виробникам бути конкурентоспроможними в умовах відкритості вітчизняного ринку. Сьогодні керівництво країни підписує обопільні умови з державами—членами СОТ, які уже тепер наполягають на вільному доступі своїх товарів на український ринок.
«Коблево», вина якого захопили майже шосту частину українського ринку, а також експортуються в Росію, Естонію, Ізраїль, знаходиться на території мого виборчого округу. Як і велика частина інших, трохи менш відомих господарств, але які десятиліттями спеціалізуються на виноробстві («Ольвія», «Радсад», «Лиманський» та ін.). Отож імовірний соціальний негатив, про який говорить В. Бабинін, прямо зачіпає інтереси моїх виборців, які я зобов’язався захищати.
Згідно з офіційної статистикою, чисельність сільського населення в трьох районах мого виборчого округу становить 67,3 тис. осіб. А питома вага винограду в реалізованій цим населенням сільгосппродукції — від 21,4 до 29%. Саме виноградарські господарства є найблагополучнішими у своїх районах: у всіх цих господарствах працюють загальноосвітні школи, від одного до трьох дитячих дошкільних установ, фельдшерсько-акушерські пункти, а в деяких — ще й амбулаторії. Усі мають по одному—два клуби, діючі бібліотеки. Найрозвиненіші саме тут і інженерні мережі. Те саме ВАТ «Коблево» торік розпочало реалізацію проекту газифікації с. Коблево, який додатково фінансується із держбюджетних коштів, спрямованих у виборчі округи.
Слід зазначити, що велика частина згаданих господарств розташована в безпосередній близькості від рекреаційної зони. Хотілося б вірити, що ми виявимося вже бодай не дурнішими за тих людей, котрі зуміли налагодити систему виноградного лікування буквально через кілька років після першої світової і громадянської воєн. А це, у свою чергу, створить додаткові робочі місця і принесе додатковий дохід державі.
Одеським, кримським і миколаївським виробникам немає потреби суперничати, — доцільніше об’єднатися в кластер, щоб збільшити конкурентоспроможність напередодні вступу України до СОТ. Не зайвим буде пригадати, що засновником виновиробництва в Криму й Одесі був знаменитий граф Михайло Воронцов, генерал-губернатор Новоросійського краю, до якого, як відомо, входили Одеса, Миколаїв, Херсон і Крим.


Микола КРУГЛОВ, народний депутат України.