Загальнополітична криза в євротоваристві очевидна. Вона змушує уважніше подивитися на проблему цієї мегаструктури і зіставити з власною політичною лінією. Кожній європейській країні. Зокрема — Україні. Про це розмова журналіста Олександра МАСЛОВА з відомим економістом, заслуженим діячем науки і техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин «Центр «Ринок», доктором економічних наук, професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ.
— Сьогодні ми чітко бачимо — для європейської спільноти настав чорний день. Основний закон об’єднаної Європи — Конституцію — знято з процесу ухвалення до 2007 року. Процес формування ЄС припинено на невизначений час. Найгостріша криза в, здавалося б, благополучному, процвітаючому, перспективному сімействі, що претендує на деяку елітарність. Політики різного рівня і рангу висловлюють різні точки зору стосовно дискусії в Європарламенті, на міжнародних самітах. Ми з вами, Володимире Павловичу, не раз звертали увагу на складнощі у внутрішніх євровідносинах, які не можна було не враховувати в українській політичний сфері. І проте... То в чому, на ваш погляд, головна причина кризи?
— Тільки не в Конституції та в бюджеті товариства, про дисбаланс якого так багато говорять. Суперечки, хто більше, а хто менше його наповнює, вторинні за своєю основою. Головне — в економічній стагнації товариства. У рамках трансатлантичної конкуренції.
Європейська криза обумовлена насамперед різким падінням темпів економічного зростання. Давайте подивимося на Європу через зріз цієї конкуренції. Так, якщо в США темпи зростання ВВП у 2004 році були в межах 3—4 відсотків, то в ЄС вони становили лише — 1,7 відсотка. У 2005-му — 3,7 у США, і тільки 1,2 в ЄС. Безробіття: в США — 5 відсотків, у ЄС — майже 10. За показниками конкурентоспроможності й ефективності США мають 2,5 відсотка приросту продуктивності праці, 3,1 відсотка зростання у заробітній платі. Тобто, в ЄС показники ефективності удвічі—втричі нижчі. В ЄС працює 5,36 учених (дослідників) на тисячу працівників. У США цей показник становить 8,66.
Європа не справляється з додержанням високих темпів економічного зростання. Населення на собі відчуває зниження життєвого рівня і протестує. У цьому головне. Великого бюджету в трильйон євро бракує для «вирівнювання» ситуації, а тенденція до зростання бюджету зберігається. Країни-донори — Німеччина, Франція, Британія, Швеція, Австрія, Італія — вже не хочуть платити величезні гроші «на загальні європотреби», тим паче що економічні результати погіршуються. У ЄС очікували, що явище тимчасове, а воно розтяглося на 15 років. Стомилися чекати обіцяного процвітання. І задумалися.
— Чи не занесло їх євророзширення занадто далеко? Чи витримає бюджет? Адже ніхто не може відповісти на запитання, де вона, межа цього бюджету?
— Звідси внутрішні суперечності. Звідси запитання: чи потрібна єдина конституція, чи правильно йдемо? Цілковитої відданості європейському вибору немає в самій Європі. А це вже не економіка, це вже ідеологія. Заради чого? І запитання не риторичне. Звідси пауза в прийнятті конституції. Звідси збільшення супротивників загальної конституції по 4 відсотки. Кожен місяць. На сьогодні їх кількість зросла на 40 відсотків. Фінансова криза підхльостує цю незадоволеність. Останнім часом різко послабилися позиції євро. Нині — 1,20, прогноз — 1,10. Для європейців більш високий курс євро стосовно долара, мабуть, і вигідний, оскільки створює пріоритетні експортні можливості. Але євроаналітики вже задумалися, а де ж це зростання зупиниться? Немає гарантій, що на оптимальному значенні. На цьому тлі почали говорити про повернення до «паралельних євро» національних валют. І такі заклики лунають на високому рівні. Чи можливо? Введення євро коштувало величезних витрат. Знову по колу?
Бачимо також: якщо раніше дискусії йшли стосовно «малих країн», що потребували дедалі більше коштів, то тепер конфлікт змістився в середовище «великої Європи». Дедалі гостріших форм набирають розбіжності з бюджету між Францією і Британією. В «обвинувальну» полеміку включилася Німеччина.
— Старі суперечності знову почали заявляти про себе?
— Це видно неозброєним оком. Як і те, що згоди досягають дедалі складніше. Ніхто не хоче поступатися своїми інтересами. А зменшення бюджету обов’язково ускладнить відносини між великою і малою Європою. Якщо Польща, що грає в «єдиній» Європі роль «троянського коня», замість бажаних 12 мільярдів одержить 8, то це викличе в неї очевидне невдоволення.
— Чому все це відбулося?
— Тому що філософія формування ЄС була хибною в основі. Згадаймо обвальний розпад СРСР, Варшавського Договору, РЕВ. У ці часи Європа й Америка намагалися швидше заштовхати до ЄС вільні країни.
— Відірвавши їх від Росії, щоб перешкодити її зміцненню?
— Не тільки. Розподіл ЄС відбувався за правилами політичної готовності нових країн, а не за економічними. Головним було прийняття законів, а не їхнє виконання. США були зацікавлені заштовхати до Європи якнайбільше слабких держав, щоб послабити загальні європейські позиції. Це була велика ідеологія гри Європи і США. У тому числі один проти одного. Заштовхали. Результат видно. Зрозуміло, що США до себе нікого не могли приєднати.
— Хіба що Грузію, ускладнивши тим самим Європі вихід на старий трансконтинентальний торговий шлях, на простори Великої просторової чаші.
— Але не вирішивши при цьому жодної грузинської проблеми, — ні соціальної, ні економічної, що ще принесе свої закономірні плоди. Фактично елітне існування в рамках Союзу в Грузії не забуто, як і старі імперські амбіції. Якщо називати речі своїми іменами. Але натомість нічого не знайдено, навіть у цьому випадку. США підштовхували Європу швидше взяти під крило «нові» країни. Керувалися при цьому, звичайно, не економічними чинниками. США ніколи не хотіли, щоб Європа стала сильнішою. Ні в роз’єднаному, ні в об’єднаному вигляді. Саме за рахунок Європи найбільше США вирішували власні і політичні, й економічні проблеми.
— Загалом ідея об’єднання відповідає загальносвітовим економічним тенденціям. Але політизація привела її до нинішньої кризи?
— Саме політизація. У будь-яких таких об’єднаннях за основу все-таки мають братися не політичні аргументи, хоча вони, звичайно, природні і визначають багато економічних інтересів. Принаймні між ними має бути тісний зв’язок — економіки і політики. Він нерозривний. І там, де ці порушення відбуваються, чи то всередині однієї держави, в групі держав, що об’єдналися за інтересами, у будь-якому разі наслідки здатні викликати кризові потрясіння. Що і бачимо. Європа вже не може зупинитися. Вона змушена поступатися «євроустремлінням» Туреччини, іншим країнам з відсталішою суспільною структурою, далекою від прийнятих європейських уявлень. Змішалися європейські ознаки — географічні, нормативно-юридичні, конфесійні.
— Хоча це, у свою чергу, свідчить про умовності всіх цих «розділових» ліній, що їх не можна зводити до якогось принципу. Світ єдиний, хоча в ньому багато умовного — Європа—Азія, Захід—Схід, іслам—християнство. Ми намагаємося надати цьому певний характер протистояння.
— Цілком правильно, а принцип не виходить, і не може вийти. Оскільки правила гри диктує тільки економіка і все у світі підпорядковано її інтересам. У Туреччини вона слабка. Але своєю вагою вона підсилює слабкість елітної групи ведучих. І не тільки вона.
Не випадково сьогодні на великих євросамітах самі слова «Туреччина й Україна» викликають різко негативну реакцію. Це вже стало як червоний колір для бика. Боїться Європа, тому що перебрала політики, перестаралася. І цей страх надовго. Не випадково уже Болгарії і Румунії термін прийому до ЄС переносять. Поки що на рік, з формальної причини. Як кажуть, слабкої реалізації тих законів, що приймаються. А Україні однозначно заявляють: не до вас, хлопці! Сьогодні взагалі жодний термін не називають, що вважаю чесним підходом. Нам мовби кажуть: давайте без ілюзій розраховувати на власні сили, розум і кмітливість.
ЄС, по суті, потрапив в обійми слабких країн, у залежність від них. Від їхніх амбіцій. А «євровирівнювання» дуже дорого коштує. Тільки об’єднання Німеччини потребувало астрономічних сум — понад трильйон євро. І все ще не закінчено, викликаючи внутрішнє напруження в країні.
— Це факт, і від нього в оцінках і висновках нікуди не подітися.
— США виконали свої наміри: послабили і Європу, і Росію, наставили безліч порогів. Але вони діяли в економічних інтересах своєї країни. Зокрема і політичними методами. Європа, слідом за Росією попалась на підміні понять. А США процвітають. Усе правильно. Сьогодні США пропонують і Україну прийняти, і Туреччину, оскільки чітко усвідомлюють, що це тільки послабить Європу, підсилить у її структурах внутрішні суперечності. Але ж ми самі навряд чи зацікавлені ввійти до кризового співтовариства. Нам самим до власного видужання ще далеко. Це не та ситуація, коли два мінуси дають у сумі плюс. Одержимо один ще більший мінус. Одна справа до чогось там вступати на підйомі, і зовсім інша — в часи невизначеності. У нас — стагнація. І там — стагнація. Валовий внутрішній продукт в Україні за травень місяць становить 3,5 відсотка. Інвестиції на 35 відсотків нижчі від 2004-го, а інвестиції в основний капітал на рівні 1997 року.
Але ж ми не зупиняємося. Навіть у таких умовах ми намагаємося вибудовувати ідеологію, філософію, геополітику, якісь структури намагаємося підвести під свої «європлани». Міністерство створюємо — за ЄС. Віце-прем’єра вже мало. Не за російським напрямом, де падають обсяги торгівлі, де основні ресурси — нафта і газ, велика наука, великі плани і можливості для їх практичної реалізації. А ось саме тут — по лінії слабкішої ланки. Зрозуміло, що керуємося аж ніяк не економічними чинниками. Інерцією. І не тільки. Коли ситуація прояснилася і достатня для висновків і рішень суто економічного плану. Розраховували, що розширення ЄС дасть приріст, поліпшить фінансове становище, економічне, а одержали посилення стагнації.
Можливо, з приєднанням Туреччини й України ЄС набере відчутних обертів? Уже ні. Європа сама собі поставила підніжку, перемудрувавши з політикою. Але це також означає, що Європа стоїть на порозі формування нових конфігурацій і принципово нових підходів. Один раз запущений процес не зупинити.
— Він підштовхується конкурентним протистоянням, необхідністю ринкового розширення, вуглеводною кризою, що наростає.
— Європа досить могутня структура, щоб вибратися з нинішньої ситуації. І вже усвідомлює, що у сформованій конфігурації вона не зможе нічого змінити. Зрозуміло і те, що стрілки для нових членів буде зрушено на невизначений час. Можливо, що навіть із втратою деяких країн, нинішніх членів Євросоюзу. Від баласту рятуватимуться, і рішуче. Ну і що з того, що ці країни прийняли загальні єврозакони, деякі принципи і правила гри? Головне — економічна відповідність. Відвертих дармоїдів, як у колишньому Союзі, ніхто терпіти не буде. До того ж безліччю виправлень і застережень такі країни зводять нанівець умови загальних принципів.
— Ми чітко бачимо, що ситуація в ЄС уже змінюється докорінно. Зокрема, зміцненням співробітництва з Росією. Підходи вочевидь змінюються. Схоже, в Росії Європа побачила можливості для виходу з кризи, обумовленої попередніми підходами і помилками. Адже навіть британські політичні лідери оголосили нечуване — «можливість власної моделі демократії» стосовно Росії. В хор «прав і свобод за західним зразком» уже введено дисонуючу ноту.
— Усе правильно. Побачивши й оцінивши реальні небезпеки, ЄС підсилює торгові й інвестиційні відносини з Росією. Європа різко змінила курс стосовно неї, чого ми «принципово» не хочемо помічати. Хоча такий поворот здебільшого стосується саме нас. Йдемо, як із зав’язаними очима. Подивіться, від скількох найвигідніших інвестиційних проектів — з газу, транспорту — ухилилися. З викликом. Таким, що сьогодні і Європа, і Росія пішли обхідними шляхами. Що неминуче призведе Україну у відповідність до своєї назви. Як це вже було в історії. Усі багатомільярдні проекти, що Європа реалізує через російську економіку, демонстративно (!) спрямовані в обхід України.
— Польщі теж...
— Мало того, Росія сама принципово змінила свою позицію стосовно колишніх «сестер-братів», перейшовши з ними на прямий економічний діалог. Залучила до нього прикордонні Індію, Китай, з яким укладено довгострокові, великомасштабні угоди. Як відповідь на позицію України. Не можна не бачити, що Росія послідовно проводить лінію «економізації» політики.
— До речі, Штати теж Україну не полюбляють у цьому відношенні, давно розглядаючи її як пішака на «великій шаховій дошці». Образ, нагадаю, їх.
— Хіба ми не бачимо цього, хіба тільки сьогодні прокинулися? Хіба не бачили, які тенденції в Європі назріли, зміцнювалися? Результат? Нехай Європа нас не хоче, зате ми хочемо. До будь-якої Європи, навіть до слабкої! І наші економічні показники саме це дозволяють. Україна сьогодні потрапила в число слабких країн. Хто нас сюди загнав? Самі забралися. В обоймі Грузії, Молдови, Польщі, Литви, ГУУАМу, що не без далекого умислу фінансується США. Беремо зобов’язання вступити до НАТО. Мало не за два роки. Не запитуючи точки зору сусіда, з яким спільний кордон у тисячі кілометрів, спільна історія, по суті, спільна енергетична і база, і спільний ринковий простір. Знову продавлюється ідея про неминучість для України якогось особливого «третього шляху».
— Зазначте, цей горезвісний «третій шлях» постає завжди, коли країна потрапляє в кризову ситуацію, коли не бачить виходів із ситуації, що склалася. Тоді починаються мудрування і всіляка софістика.
— Згоден. До Європи йти потрібно. Але тільки через Росію, про що не раз з вами говорили. Іншого шляху немає. За нашого обмеженого зовнішнього ринку, найгострішого дефіциту вуглеводневої сировини... Без Росії навіть наші унікальні чорноземні землі використовують украй погано. Ілюзія з чорноземами. Зокрема і тому, що проблему продовольства для Європи вирішено. Її навіть у Китаї розв’язано. У тому числі, тому що там знімають по три врожаї на рік. А Міністерство закордонних справ продовжує витрачати чималі гроші, «пробиваючись до Європи». Чи все-таки воно вирішує інші завдання, далекі від національних інтересів? Адже можна і так запитання поставити.
— Стосовно України Європа уже визначилася. До того ж давно. Горезвісний проект ТРАСЕКу чітко показує розрахунок на розчленування держави. За природними чинниками проект не міг бути реалізований. Транспортні коридори гірськими піками не прокладають. І в той же час одна з «незалежних» газет, що «відображає думку», заявляє з приводу вигідних нафтотранспортних проектів: «Нас нафтою заманюють до ЄЕП?».
— Такі прорахунки можуть дорого нам коштувати. Тому що на їх тлі втрачаємо авторитет, свій вплив на інших ринках. Ми руйнуємо торгово-економічні відносини на інших векторах. Адже не випадково В. Путін заявив на форумі в Петербурзі, що його «засмутило» руйнування торгово-економічних відносин з Україною. Ми розвалюємо відносини, не поліпшуючи їх на альтернативних напрямах, не враховуючи те, що єврокриза має системний характер. Їх не виправляють в одну мить. Усе так само, як і з СРСР, в якому системна криза назріла ще до кінця правління М. Хрущова. Уже тоді потрібно було різко змінювати ситуацію. Чекали, сподівалися, боялися, запевняли себе, що «у нас все правильно». Результат? Добре, Союз безболісно розпався на частини, що його складали. Що очікує Україну? Не випадково тему розколу почали обговорювати в суспільстві. Вона вже себе визначила. З нею уже не можна не рахуватися. Потрібні зміни геополітичного масштабу. Чи не здатні це зробити? Йдемо без гальм. Заганяємо країну в болото. Економічні відносини руйнуються, а у нас міркування про велику політику на рівні кичеєвських постояльців. Про «третій шлях».
Те, що відбувається з ЄС, має враховуватися на всіх напрямах. Адже ми не тимчасові правителі. Ніхто ж не хоче втратити країну. Чому ж тоді така недалекоглядність? Хочемо ГУУАМ, але при цьому аж ніяк не хочемо світових цін. Тому що знаємо — вони здатні викликати найгострішу внутрішню кризу. Хочемо, щоб ціни на газ були 50, але аж ніяк не 160, як на ринку Європи. І не Росія винна, що ціни ростуть — на газ, на бензин. Це загальносвітова тенденція. Ми користувалися вигодами пільгового цінового підходу. Через те, що це був наш спільний простір. Ми від нього відмовилися. Через політичні причини. А попит на вуглеводи збільшується. Члени того самого єдиного простору Китай і Індія готові платити за світовими цінами, тому що пересаджують своє населення з велосипедів на автомобілі. А вони такі само сусіди Росії, як і Україна.
— З таким же могутнім спільним корінням.
— Що означає — потрібно серйозніше мислити в геополітиці. Треба її розробляти на довгострокові періоди часу. В інтересах власного населення, а не населення інших країн.
Хто буде відповідати за цей геополітичний провал? Адже вже навіть оптимісти «з євровідносин» відзначають, зокрема той же пан Б. Тарасюк — міністр закордонних справ: «Чи можемо ми говорити, що ЄС визнає Україну своїм потенційним перспективним членом? Будемо відверті. Сьогодні ні».
— Наочна оцінка результатів власних зусиль. Хоча б чесно.
— Але при цьому він нічого не каже, а коли ж «завтра»? І що робити? Щоб вийти з пікантного, м’яко кажучи, становища. Чи і далі втрачати традиційні ринки? Які вибудовувалися сотні років. Ніхто у світі таким шляхом не йшов. І далі заганятимемо країну в стагнацію? З практично цілковитою відсутністю інвестицій в основний капітал, не вірячи в ЄЕП і не бажаючи його? На що і на кого робимо ставку? Відкриваємо ринок для слабких країн — тих, з ким дружимо? Відкриваємо для них імпорт, тому наше співвідношення з експорту-імпорту сьогодні в жалюгідному стані. Невже за п’ятнадцять років хронічної кризи так і не зрозуміли, що суверенна, незалежна Україна без Росії сьогодні відбутися не може? Як не може відбутися і сама Європа без Росії. Але європейці це зрозуміли, тому стали активно вкладати в Росію свій капітал. Ми пішли шляхом конфронтації і формування напруження.
— Шляхом З. Бжезинського...
— Європа, незважаючи на його поради, почала налагоджувати з Росією довгострокові відносини. Не бачити цього вже неможливо. Сьогодні потрібно вносити серйозні корективи у свою політику і серйозно думати про збалансованість своїх векторів, а не шукати підтримки в Польщі, Чехії, Молдови... Такий політичний романтизм дорого вже коштував країні.
Треба відходити від комплексів, якщо не хочемо стати такими само, як прибалтійські карлики з їх природними комплексами неповноцінності: хочемо до Європи, але не хочемо європейських правил. 63 відсотки населення в Україні підтримують ЄЕП. Більше половини країни за подвійне громадянство, за двомовність. То чиї плани і побажання реалізуємо на практиці? Адже якщо цього не зробимо, тоді точно з’явиться федерація.
А якщо насправді подумати про країну, про те, що вона має зберегтися? Цілою, неподільною, з гідним рівнем життя. Отже, з міцною економікою. Це має бути її політикою.
